Макіавеллі Нікколо
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Макіавеллі Нікколо (3 травня 1469– 21 червня 1527) – державний секретар Флоренції, політичний мислитель.
[ред.] Біографія
Макіавеллі народився у Флоренції в сім’ї світського адвоката, після 1494 року за республіканського режиму він не міг бути обраним на політичний пост і тому завдячував своїм досвідом, на основі якого він побудував свій славетний новий політичний метод, роботі на оплачуваній посаді в канцелярії.
Життя Макіавеллі можна розділити на три основні періоди:
- 1469-1498 роки: дитинство і юність у Флоренції за часів правління Лоренцо де Медичі, а після вигнання його сина П’єтро де Медичі в 1494 року 4 бурхливі роки республіканського правління під проводом монаха-домініканця Джироламо Савонароли;
- 1498-1512 роки: активна політична діяльність на чолі другої канцелярії, а після 1502 року – зближення з новим постійним главою держави П’єтро Содерині; протягом цього періоду Макіавеллі також був секретарем військового магістрату Десятьох, секретарем нового органу ополчення Дев’ятьох, до створення якого 1506 року він доклав великих зусиль, а також урядовим посланником – він брав участь у близько 35 дипломатичних місіях, включаючи 4 місії до Франції (1500–1511) та Сієни (1501–1510), дві до Цезаря Борджіа (1502), до папського двору (1503 та 1506), а також одну до германського імператора (1507–1508);
- 1512-1527 роки: втрата посту і нетривале ув’язнення після відновлення правління Медичі, початок літературної кар’єри; «...оскільки доля вирішила, що я не здатний говорити ні про шовк, ані про вовну, ні про прибутки, ані про втрати, я мушу говорити про політику (lo stato)».
Спроба домогтися прихильності Медичі за допомогою трактату «Державець» зумовила те, що в 1520 році кардинал Джуліо де Медичі замовив йому написати історію Флоренції, а також «Роздуми» – проект промови уряду Флоренції з нагоди смерті Лоренцо, герцога Урбіно.
Після виконання низки незначних доручень за межами Флоренції в травні 1526 року, за рік до падіння режиму Медичі у Флоренції, його призначили керівником наглядачів за укріпленнями.
Макіавеллі помер 21 червня 1527 року, через 11 днів опісля того, як зробив невдалу спробу повернутися на свою стару посаду в канцелярії після відновлення республіканського правління.
[ред.] Політична спадщина
Макіавеллі відомий двома своїми трактатами: написаною 1513 року працею «Державець», присвяченою Лоренцо де Медичі в 1515–1516 роках й опублікованою 1531 року, а також працею «Роздуми з приводу перших 10 книг Тіта Лівія», створеною приблизно в 1513-1517 роках і присвяченою 1519 року двом республіканцям – Занобі Буондельмонті та Козимо Ручеллаі – вона була опублікована в 1531 році.
До політичної спадщини Макіавеллі також відносяться створена близько 1520 року й опублікована в 1521 році праця «Аrte della guerra» («Мистецтво війни») і різноманітні твори на політичні теми, включаючи «Роздуми» («Discursus», 1520), звіти про виконання дипломатичних місій, листи, «Флорентійські хроніки» («Istorie Fiorentinе») тощо.
Усі твори Макіавеллі знаходились у папському каталозі з 1557 по 1850 рік.
Макіавеллі зажив слави політичного теоретика насамперед завдяки новому «науковому методу», про який Девід Юм писав у своєму начерку: «Цю політику можна звести до науки» як «одну з тих вічних політичних істин, що їх не змінюють ні час, ні випадок»; по-друге, завдяки доктрині моральної стійкості та цілеспрямованості, що спричинилася до появи дієслова «макіавеллізувати», що означає «практикувати макіавеллізм, або ж здійснювати хитру витончену політику»; по-третє, завдяки теорії політичного республіканізму, яка справила значний вплив на англійську й американську політичну думку XVII та XVIII століть…
У середині ХХ століття з’явилося понад 20 основних концепцій політичної творчості Макіавеллі, а бібліографія налічує понад 3000 праць...
Хоча Макіавеллі й був обмежений гуманістичною вірою в циклічність історії, він розгорнув більш складний економічний та соціальний аналіз проблеми конфлікту в своїй праці пізнього періоду «Istorie Fiorentinе». Поряд із цим аналізом і природним детермінізмом Макіавеллі стоїть його теорія держави як органічної системи, що керується власними законами розвитку і задовольняється самовиправданням з огляду на свій розквіт. Це спонукало Майнеке в 1924 році назвати його «першою людиною, яка відкрила справжню rаison d’eґtat (сутність держави)». Як послідовно доводив Гайнц Пост, концепції суспільної необхідності та ratio publіcae utilitatis (суспільної корисності) були добре відомі в пізньому Середньовіччі, але на відміну від свого сучасника Гвіччіардіні (1483-1540) Макіавеллі не вживав вислову ragione de stato (сутність держави) і не стверджував, що мета виправдовує засоби; скоріше він твердив, що успіх правителя підтверджується вердиктом народу, і йому пробачать вжиття певних заходів, якщо це спричиниться до успіху, оскільки в політиці, «де не існує морального суду, судять за результатами». В усякому разі, якщо й не настільки своєрідне, як про це твердив Майнеке, проте часте вживання Макіавеллі слова stato (держава) та наголос на необхідності розмежування успішної політичної діяльності і традиційної моралі свідчать про його завбачливість в усвідомленні проблем, що виникали під тиском зростаючої влади світської держави...
Потреба в гнучкості заважає Макіавеллі дати однозначне рішення стосовно проблеми державного устрою. Самодержці потрібні для заснування і реформування держави, республіканський уряд краще годиться для підтримання встановленого порядку («Роздуми», І, 58). Однак попри труднощі, що привертали стільки уваги, з узгодженням прореспубліканських «Роздумів» із «Державцем», учення Макіавеллі, як показали Покок і Скіннер, є послідовно республіканським як на практичному, так і на ідеологічному рівнях. Республіки не тільки здатні краще пристосовуватися до швидкозмінних обставин завдяки своєму різнорідному громадянству, але вони надають людським істотам можливість брати участь у політичних справах і військових кампаніях, що краще забезпечує повноту їх самореалізації («Роздуми», ІІ, 2; про міське ополчення, важливу тему політичної теорії Макіавеллі, див. «Державець», гл. 12, «Роздуми», І, 4 та «Arte della guerra»)...
Моделлю для Макіавеллі слугувала Римська республіка, і хоч і в ті часи, і пізніше його звинувачували в тому, що його некритичному захопленню Римом бракує реалізму, створене ним у 1506 році міське ополчення та його проект державного устрою Флоренції 1520 року показали практичну значущість його ідей. У руках Макіавеллі і його сучасників класичний республіканізм також слугував засобом виправдання зростаючої могутності держави; 1520 року Макіавеллі написав у «Роздумах»: «Я переконаний у тім, що найвищий подвиг, який можна звершити і який є наймилішим для Бога, – це те, що ти зробив для власної країни». Нещодавно Галлюїнґ доводив, що республіканець Макіавеллі пропонує жорстку теорію силової політики, яка цілковито збігається з політичною аргументацією, висунутою в «Державці». Важливу роль у сучасних дослідженнях відіграє концептуальний аналіз, за допомогою якого Скіннеру нещодавно вдалося вирішити проблему республіканізму Макіавеллі: «Державець» та «Роздуми...» потребують різного підходу як складові двох різних літературних традицій з відмінними призначеннями. Аналіз способів уживання Макіавеллі таких понять, як gloria, virtur, fortuna (слава, чеснота, доля) тощо, допоміг прояснити його політичний лексикон, тоді як з огляду на соціальний і «гендерний» підходи його політичну думку намагаються інтерпретувати в більш широкому контексті.
