Літописи

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

ЛІТОПИСИ — історико-літературні твори в Київській Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в яких оповідь велася за роками. Назва походить від структури літописів, де статті починались зі слів «в літо». Літописи — визначне явище духовного, суспільно-політичного і літературного життя народу. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини їх між собою та з іншими народами тощо. Зародженню літописної творчості сприяв ряд чинників: діяльність могутньої Київської держави, відносно високий рівень матеріальної і духовної культури в давньокиївський період, заснування Київської митрополії, спорудження Софійського собору та ін. Літописання почалося у Києві. Вважають, що давніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження (короткі порічні записи, княжі літописи, народні перекази) належить до кін. X ст. Його склала, мабуть, група світських і духовних осіб з оточення Великого князя Володимира Святославича. В XI ст. були складені Літописне зведення 1037, Києво-Печерське літописне зведення 1072 — 73 (автор книжник Никон), Новгородське зведення 1079, Початкове зведення 1093 — 95, складене ігуменом Печерського монастиря Іоанном. Останнє стало основою для складання першої редакції «Повісті временних літ». Безпосереднім продовженням її в Іпатіївському списку був Київський літопис, складений у Видубицькому монастирі на підставі літописних зведень, які до нас не дійшли. Є відомості про чернігівський, переяславський, галицький літописи XII ст., однак вони не збереглися, уривки з них ввійшли до інших літописних зведень. З 2-ї пол. XIII ст. у зв’язку із занепадом Києва літописання зосереджується в Галицько-Волинському князівстві. Видатною пам’яткою XIII ст., головним джерелом для вивчення історії України цієї доби є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події 1201-92 рр. Від XIV ст. літописання увійшло в нову добу — складання зведень і списків. До нашого часу дійшло декілька сот списків. Так виникли Лаврентїївський літопис (1377), Іпатський (Іпатіївський) літопис (поч. XV ст.), Радзивіллівський список (кін. XV ст.), Хлєбниківський список (XVI ст.), Погодінський список (кін. XVI ст.) та ряд інших, що переважно були опубліковані в «Полном собрании русских летописей» (т. 1 — 42, СПб. — М. — Ленинград, 1841 — 2004). Деякі літописи збереглися лише в одному списку, деякі мають десяток копій. Давньокиївська літописна традиція у XIV-XVI ст. продовжувалася у Московській державі та Литовсько-Руській державі. Цінністю фактичного матеріалу відзначаються Новгородські та Владимиро-Суздальський літописи.

До часу перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського належить виникнення (XV-XVI ст.) литовських (їх ще називають західноруськими або білорусько-литовськими). Це літописи Баркулабівський, Биховця, Авраамки, Красинського, Рачинського, Румянцевський, Короткий Київський (Супрасльський) та ін. Серед українських літописів XVI — поч. XVII ст. особливу наукову цінність становлять Густинський літопис, частково «Літописці Волині і України». Густинський літопис, складений, на думку дослідників, у Густинському монастирі біля Прилук на Чернігівщині, ймовірно, Захарією Копистенським між 1623 і 1627 на основі багатьох давніх літописів та польських джерел. Літопис містить цілісний виклад історії України від часів Київської Русі до Берестейської унії включно. Протягом XVII ст. складено ряд інших літописів: Львівський літопис (названий так за місцем, де його знайшли), що описує події 1498 — 1649 переважно на Київщині, Поділлі, в Галичині; Острозький літописець з описом подій 1500 — 1636; Межигірський літопис (знайдений у Межигірському монастирі на Київщині), в якому розповідається про події 1393 — 1620, а також з історії козацтва; Хмільницький літопис, який описує події з історії України 1636 — 50, пов’язані переважно з містом Хмільником. У 1672-73 рр. Теодосій Софонович уклав «Кройнику», в якій розповідається про події в Україні до 1289, історію Литви до 1529 і Польщі до 1693. На XVII ст. припадає складення значної кількості коротких монастирських літописів, які описують переважно внутрішні й господарські справи монастирів, подають важливі матеріали для місцевої історії. Це Густинський монастирський літопис (1600 — 40), Межигірський монастирський літопис (1608 — 1700), Добромильський літопис (1648 — 1700), Підгорецький літопис (1583 — 1715), Мгарський літопис (1682 — 1775) та ін.

Особливе значення серед літописів 2-ї пол. XVII — поч. XVIII ст. мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються. До нас дійшли три найвидатніші козацькі літописи — Самовидця (про події 1648 — 1702, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Григорія Граб’янки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700). В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-54, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, подаються факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та ін. Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.

У 30-х pp. XVIII ст. невідомий автор склав «Короткий опис Малоросії» (рос. мовою) про події від Київської Русі до скасування гетьманства в 1734. У 1765 Петро Симоновський скомпонував «Краткое описание о козацьком народЂ» з описом подій від найдавніших часів до 1751. Автором «Летописца или описання краткого знатнЂйших дЂйств и случаев» про події в Україні з 1506 по 1737 був, імовірно, Яків Лизогуб. 1770 у Прилуках полковий обозний Степан Лукомський склав «Зібрання історичне» з описом подій в Україні у XIV — XVI ст. Літописно-історичні праці про Україну писали також зарубіжні автори — Г. Боплан, К. Гаммердерфер, Й. Енгель, С. Зарульський, О. Рігельман та ін. За характером до літописів належать пам’ятки мемуарної літератури — щоденники-діаріуші А. Филиповича, М. Ханенка, Я. Марковича та ін. Анонімна «История русов», написана у кін. XVIII або на поч. XIX ст. (опубл. 1846 О. Бодянським) з викладом подій від найдавніших часів до 1769, завершує давню літописно-повістеву традицію і є містком до нової української історичної науки, розпочатої «Історією Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського (тт. 1-4).

Літописи — цінне джерело для дослідження вітчизняної історії з давніх часів до XVIII ст. включно. Вони є важливими пам’ятками літератури. Велике значення літописи мають для вивчення історії української літературної мови. Мова більшості літописів книжна, близька до народнорозмовної.