Галицько-Волинське князівство
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
 |
Це незавершена стаття з історії. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
ГÁЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗÍВСТВО – південно-західне давньоруське князівство, що існувало в 13-14 ст. Утворилося 1199 р. в результаті об’єднання князівств Галицького та Волинського князем Романом Мстиславичем.
Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших і розвинутих князівств періоду феодальної роздробленості Русі і мало значний політичний вплив у Європі. До його складу входили землі: Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі, Холмські та ін.
Зміст |
[ред.] Княжіння Романа Мстиславича
Зростання феодальних відносин у Галицько-Волинському князівстві супроводжувалося утворенням економічно сильної боярської верхівки та загостренням боротьби, що виливалася у великі селянські повстання, спрямовані проти феодального гніту. Для зміцнення князівської влади Роман Мстиславич вів боротьбу проти великого галицького боярства, спираючись на дрібне й середнє служиле боярство, на міське населення. Деякий час він впливав і на Київ. Галицько-Волинське князівство успішно боролося проти нападів Польщі та проти литовських, польських та угорських феодалів. Після смерті Романа Мстиславича (1205 р.) в Південно-Західній Русі спалахнула феодальна війна. Бояри повстали проти Романової вдови Анни та його малолітніх синів Данила і Василька. Єдність Галицько-Волинського князівства була порушена.В його окремих волостях і містах влада перейшла до удільних князів та бояр. Розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких та волинських земель.
[ред.] Міжусобиці
Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі, сини оспіваного у “Слові о полку Ігоревім” новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Вони утримувались тут впродовж майже шести років (бл. 1206-1212). Однак, внаслідок боротьби з боярською верхівкою, зазнали поразки, і у 1213 на княжому престолі у Галичі засів боярин Володислав Кормильчич, а після його вигнання, у 1214 правителі Угорщини та Польщі домовилися про поділ галицьких земель.
В результаті довготривалої боротьби, яка закінчилась 1221, чужинців було вигнано і князем став Мстислав Удатний, який походив з дрібних київських князів, а до того князював у Новгород. На роки його князювання (1221-1228) припадає участь галицьких і волинських полків у битві на Калці (1223). У 1228 Мстислав Удатний покинув Галицьке князівство і передав його угорському королеві.
В цей час, укріпившись на Волині, боротьбу за другу свою “напівбатьківщину” розпочинає Данило Романович Галицький. Але тільки в 1238 він остаточно оволодів Галичем, відновивши єдність Галицько-Волинських земель.
[ред.] Княжіння Данила Романовича
Наприкінці 1239 кордони держави значно розширюються. Саме тоді Данило Романович поширив свою владу на Київ, де залишив воєводою свого тисяцького Дмитра, який очолював оборону міста від орд хана Батия у 1240.
Після здобуття Києва монголо-татари продовжили свій похід на захід і зруйнували більшість міст Г.В.д., завдавши їй важких втрат. Послаблення внаслідок цього, княжої влади спричинилося до початку міжусобиць. У внутрішні справи держави знову втручаються іноземці. Край цьому поклала битва під Ярославом, в якій 17.08.1245 Данило та Василько Романовичі розгромили війська угорських і польських загарбників та загони бунтівних галицьких бояр. Боярська опозиція була остаточно знищена, а Данило став повним володарем Галицько-Волинської держави.
На цей час припадає період найвищого її піднесення. Зміцнюються кордони держави. Ще у 1238 Данило Романович розгромив німецьких рицарів під Дорогичином і тим надовго викинув їхні спроби завоювання руських земель. Перестали втручатися у справи князівства і польські князі. Було укладено мирний договір з Угорщиною. Внаслідок поїздки у Золоту Орду (1245-1246), хоча Данило Романович змушений був визнати зверхність хана, він добився підтвердження своїх справ на Галицько-Волинські землі.
У 2-й пол. 40-х р.р. 13 ст. зовнішньополітична діяльність князя була спрямована на утворення антимонгольської коаліції держав. З цією метою він не тільки вступив у союз із владимиро-суздальським князем Андрієм, а й прийняв 1253 р. у м. Дорогочині королівський титул від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів. Коаліція однак з ряду причин не склалася і Данило Романович змушений був у 1254-1255 та 1259 самостійно вести воєнні дії з військами Золотої Орди. Одночасно він втрутився у боротьбу за Австрію та вів війни з литовськими князями.
1258 р. монгольський воєначальник Бурундай звелів Данилові та Василькові зруйнувати укріплення галицьких і волинських міст і скоритися його владі.
[ред.] Княжіння нащадків Данила
Після смерті Данила Романовича (1264) галицькі і волинські землі формально залишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолювали Василько Романович (до 1269, а згодом його син Володимир 1269-1289) та Галичиною, де князював Лев Данилович (1264-1301). Окремі незначні уділи мали і сини Данила Галицького - Мстислав (Луцьк) та Шварно (Холм з Дорогочином). Почався поступовий занепад Галицько-Волинської держави. Від неї відходять окремі землі: турово-пінська, ятвязька. Деякою компенсацією було приєднання частини Закарпаття та деяких земель у Польщі.
На початку 14 ст. єдність Галицько-Волинського князівства відновлюється. В цей час тут правив син Лева Даниловича, король Юрій I Львович, головним здобутком якого було утворення у 1303 окремої Галицької митрополії. Після смерті Юрія І Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія Юрієвича і Лева Юрієвича, які проводили активну зовнішню політику, виступаючи проти татар.
Останнім галицько-волинським князем був Юрій-Болеслав Тройденович, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Правив він у 1323-1340. Продовжував політику своїх попередників. Зумів врегулювати відносини з Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак, напруженими залишилися стосунки з Польщею та Угорщиною, які стали готувати спільний наступ на Галицько-Волинське князівство. У внутрішній політиці Юрій II сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, прагнув обмежити владу боярської верхівки. Ці заходи князя викликали незадоволення його політикою і у квітні 1340 його було отруєно у Володимирі Волинському.
Відразу після смерті Юрія II у внутрішні справи Галицько-Волинського князівства втрутились іноземці. Польський король Казимир III Великий здійснив грабіжницький похід на Львів, але не зміг утвердитися у Галичині. Лише після декількох років правління боярської олігархії на чолі з Д.Дедьком (1340-1349) Галицько-Волинська держава перестає існувати, і у 1349 Казимир III захоплює Галичину, а згодом ще й Холмщину та Волзьку землю. Волинь, де правив князь Любарт Гедимінович, відійшла до Литовської держави.
[ред.] В період найбільшого розвитку
У Галицько-Волинському князівстві були розвинуті землеробство, скотарство, мисливство, рибальство, бджільництво. Значного розвитку досягли ремесла: залізоробне, ковальське (виробництво сільськогосподарських знарядь і зброї), гончарне, будівельне, ювелірне, обробка каменю, шкіри тощо. Найбільшими містами були Галич, Холм, Львів, Волинь, Звенигород, Дорогичин, Теребовля, Белз, Перемишль, Луцьк, Берестя та ін. На кінець 13 ст. у Галицько-Волинському князівстві було понад 80 міст. Князівство було на перетині водних і сухопутних шляхів і підтримувало торговельні зв’язки з іншими давньоруськими землями (Київською, Новгородською та іншими), а також з Візантією, Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею, Німеччиною та Литвою. З Галицько-Волинського князівства вивозили хутро, мед, віск, рибу, сіль, худобу, хліб і ремісничі вироби. Із Заходу сюди привозили вовну, сукна, зброю, скло, мармур, золото та срібло. З узбережжя Чорного моря – рибу, вина, шовк, прянощі та ін.
[ред.] Сучасний стан
Зараз територія колишнього Галицько-Волинського князівства розділена між Україною (Львівська, Волинська та Закарпатська області) та Польщею.
[ред.] Див. також
[ред.] Література
- Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.- Луцьк: Вежа, 2000.
- Довідник з історії України.За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993.
- Рад. енциклопедія історії України.- К., 1969.- т.1.
