Українсько-радянська війна 1917—21
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Українсько́-радя́нська війна́ 1917–1921 — війна за незалежність України від Рядяньскої Росії (Визвольні змагання). Різними фазами тривала від кінця 1917 до кінця листопада 1921. Закінчілася поразкою українських військ та приєднаннем України (крім Галичини, Закарпаття, Волині і Буковини) у формі УРСР у 1922 р. до Радянського Союзу.
Зміст |
[ред.] Грудень 1917 — квітень 1918
По проголошенні УНР (20 листопада 1917) більшовики почали підготовку до захоплення України при допомозі зросійщеного міського елементу та російських ґарнізонів і прифронтових частин, що перебували під їх впливом. Підготоване на 11 грудня 1917 большовицьке повстання у Києві було придушене, а більшовицькі частини вислано ешелонами за кордони України. Збільшевізовані відділи 2 Ґвардійського корпусу, що під проводом Є. Бош їхали з фронту до Києва, були роззброєні українським корпусом П. Скоропадського біля Жмеринки і відряджені до Росії.
Після відкинення українським урядом ультиматуму Ради Народних Комісарів у Петрограді (17 грудня 1917), який намагався легалізувати більшовицькі військові загони в Україні, почалася українсько-радянська війна, яку більшовики вели від імени створеного 25 грудня 1917 у Харкові свого уряду. В Україні большевики мали, крім прихильних військових загонів на Західному фронті, запасні полки по містах, також частини червоної гвардії, що набиралися з робітників Харківщини і Донеччини. Однак головну їхню силу становили загони російської червоної гвардії, що наступали з півночі. Цій більшовицькій армії протиставилося військо Української Центральної Ради, що складалося з малочисельних добровольчих частин і куренів Вільного Козацтва.
25 грудня 1917 30-тисячна рос. армія під проводом В. Антонова-Овсієнка чотирма групами вирушила з Гомеля і Брянська на Україну в напрямах Чернігів-Бахмач, Глухів-Конотоп, Харків-Полтава-Лозова. Одночасно по містах Лівобережжя було підготовано повстання місцевих больш. груп, при чому больш. пропагандою розкладено деякі українські гарнізони. 26.12.1917 большевики зайняли Харків і, наступаючи звідти, захопили Лозову, Катеринослав (9.1.1918), Олександрівське (15. 1.), Полтаву (20. 1.). Брянська група захопила Глухів (19. 1.) і Конотоп (16. 1.).
Одночасно група М. Муравйова, наступаючи з Полтави, захопила Ромодан, а звідти на північ — Бахмач (27. 1.), де зійшлися 3 російські групи, які під командуванням Муравйова почали наступ на Київ. Укр. Центр Рада для захисту столиці вислала військ. частини, зформовані з добровольців, на Полтаву і Бахмач. Серед цих частин (разом близько 600 бійців) був і Студентський Курінь, розбитий 4-тисячним больш. загоном у бою під Крутами (29. 1. 1918). Для підготови окупації Києва большевики організували 29. 1. 1918 повстання, здебільше чужонаціональних робітників, так зване Київське січневе повстання з центром на заводі «Арсенал» (див. Додатки), яке, однак, 4. 2. 1918 було ліквідоване загонами новозформованого куреня Січових Стрільців та Вільного Козацтва. Наступ рос. червоноґвардійців з Бахмача і Лубнів на Київ тривав, і 8. 2. український уряд залишив столицю; 9. 2. до Києва вступили загони Муравйова, жорстоко поводячись з українським населенням.
З Києва больш. військо почало похід на Правобережжя, зводячи бої з частинами Вільного Козацтва. На Волині збольшевиченій колишній російській 7 армії вдалося захопити Проскурів, Жмеринку, Козятин, Бердичів, Рівне й Шепетівку, а загони Української Центральної Ради обороняли позиції на лінії Житомир-Коростень-Сарни.
Після укладення Берестейського миру (9 лютого 1918) і домовлення з німецьким і австрійським урядами про звільнення України від больш. окупації українські частини під проводом генерала К. Прісовського і С. Петлюри, разом з німецькими (з 24. 2. 1918) і австрійськими (з 27. 2.) повели успішні бої на Правобережжі під Житомиром, Бердичевом, Козятином, Бучею і 1. 3. 1918 звільнили Київ. Упродовж березня-квітня німецькі і австрійські війська звільнили Лівобережну Україну, а військові загони отамана П. Болбочана і В. Сікевича — Крим і Донеччину. Переляканий німецьким наступом, В. Ленін доручив 14. 3. 1918 своєму представникові на Україні С. Орджонікідзе удавано українізувати російські загони В. Антонова і Муравйова, однак і цей маневр не мав успіхів. У той час бої відбувалися за залізничні вузли, а просування військових частин здійснювалося панцерниками по залізничих коліях. Тим часом радянська Росія змушена була визнати умови Берестейського миру і згодом, 12. 6. 1918, підписала з Українською Державою прелімінарний мир.
[ред.] Грудень 1918 — грудень 1919
Друга фаза українсько-радянської війни розпочалася під час протигетьманського повстання, очоленого Директорією УНР. 17. 11. 1918 у Москві створено Тимчасовий роб.-сел. уряд України, який при допомозі армії на чолі зі В. Антоновим, Й. Сталіном і В. Затонським, без оголошення війни, у грудні 1918 почав з Курська наступ на Україну. Проти цієї аґресії Директорія вислала сов. урядові ноти протесту (31. 12. 1918, 3, 4 і 9. 1. 1919), на які не одержала відповіді, тоді вона 16. 1. 1919 оголосила війну сов. Росії. На той час укр. військ. сили складалися з регулярних формацій: Корпус Січ. Стрільців, Запор. корпус, а також з недисциплінованих повстанських загонів, якими командували політ. не вироблені отамани (Н. Махно, М. Григоріїв, Ангел, Зелений та ін.), які часто переходили на бік большевиків. Впродовж грудня 1918 — січня 1919 больш. війська, при співдії деяких отаманів, зайняли Лівобережжя, а 5. 2. 1919 підійшли до Києва, і укр. уряд знову був примушений залишити столицю. У лютому 1919 большевики повели подвійний наступ: на півн. по лінії Мозир-Коростень, Лунинець-Сарни-Рівне, намагаючися відтяти відділи Армії УНР від УГА, і на півд. з р-ну Кременчук-Катеринослав через Знам'янку на Бірзулу-Жмеринку, з метою ізолювати укр. військ. частини від десанту Антанти. На цьому відтинку Армія УНР зазнала поразки, бо в певний момент отаман М. Григоріїв, незадоволений поступливістю Директорії супроти Антанти, перейшов на больш. бік. Третя больш. група повела наступ з Києва в напрямі Бердичів-Козятин-Жмеринка, щоб не допустити до з'єднання між півн. і півд. частинами Армії УНР.
У березні 1919 військо УНР перейшло в протинаступ, завдаючи відчутних ударів большевикам у р-ні Бердичів-Козятин-Житомир і підступаючи аж під Київ. Цей стратегічний маневр Армії УНР унеможливив большевикам прорватися через Румунію на Угорщину для допомоги ком. військ. частинам Бели Куна, які захопили владу на Угорщині. У квітні 1919 большевики скористалися з відходу військ Антанти, щоб наступом на сер. відтинку на Жмеринку відтяти укр. півд. групу від решти Армії УНР; через непослух отамана О. Волоха ця група мусіла 16. 4. 1919 перейти Дністер, де румуни її роззброїли, і тільки пізніше через Галичину дістатися на Волинь. У руках укр. влади залишилася значно звужена територія і смуга, завширшки 40-50 км на півд.-зах. Волині в р-ні Дубного-Бродів.
Спроба перевороту отамана В. Оскілка (19. 4. 1919) ослабила також півн. протибольш. фронт на Волині. Тоді ж у настроях населення наступили певні зміни. Антиукр. політика сов. уряду УРСР та жорстокі реквізиції больш. війська викликали обурення серед селян, які поповнювали лави повстанців, вороже наставлених до больш. влади. За таких обставин навіть просов. незалежна УСДРП створила свій рев. комітет, яким збройно виступив проти рос. большевиків. У травні 1919 большевики скористалися з наступу поляків у р-ні Луцького, (чим була ослаблена Півн. група Армії УНР), щоб наступом з півн. й півд.-сходу захопити Рівне, Шепетівку, Проскурів, Кам'янець-Подільський. У таких обставинах Армія УНР, уклавши перемир'я з поляками (24. 5. 1919), реорганізувалася у складі 4 військ. груп: Січ. Стрільців, Запор., Волинську й Півд.-Сх., охоплюючи разом бл. 15 000 бійців і на поч. червня зручним наступом витиснула большевиків з півд.-зах. Поділля, звільнивши Кам'янець-Подільський, який став тимчасовим осідком укр. уряду. В кін. червня — на поч. липня большевики знову здобули втрачену територію, захопивши Проскурів (5. 7. 1919) і підійшовши під Кам'янець. Однак в сер. липня, зміцнившися повстанським загоном Ю. Тютюнника (рештки загону Григоріева), що пробився крізь зону, контрольовану большевиками, Армія УНР відтиснула больш. за лінію Городок — Ярмолинці — Шаргород — Дунаївці — Нова Ушиця — Вапнярка.
Після переходу УГА за Збруч (16-17. 7. 1919) у серпні 1919 почався спільний похід Армій УНР і УГА проти большевиків під командуванням ген. М. Юнакова і В. Курмановича. Об'єднані армії в ч. 85 000 бійців і бл. 15 000 укр. повстанців наступали на Київ й Одесу; після завзятих боїв на Подільському відтинку вони зайняли Вінницю (12. 8), Хмельник, Янів, Калинівку, Старокостянтинів (14. 8), згодом Бердичів (19. 8), Житомир (21. 8), і 31. 8 укр. частини сер. відтинку увійшли у Київ. Однак, у той самий час до Києва увійшла і Добровольча Армія А. Денікіна. Щоб не допустити до конфлікту з ними укр. частини відтягнено з Києва. З суперництва між українцями і денікінцями скористалися большевики, які перекинули свою 14 армію з оточення в р-ні Катеринослав-Ольвіопіль через Сквиру до Житомира. Конфлікт з Денікіном викликав розходження між командуванням УНР і УГА, ситуацію ще ускладнила епідемія тифу. УГА підписала сепаратну угоду з Денікіном (б. 11. 1919). У цей час сов. війська почали захоплювати Правобережжя, яке перед тим здебільша було окуповане Денікіном, а на зах. поляки окупували рештки території під владою УНР. Армія й уряд УНР, опинившися в кін. листопада в оточенні большевиків, поляків і денікінців, вирішили на нараді в Чорториї (4. 12. 1919) припинити регулярну військ. дію, натомість продовжувати боротьбу партизанським способом у запіллі большевиків і денікінців.
[ред.] Грудень 1919 — листопад 1920.
У Зимовому поході (6 грудня 1919 — 6 травня 1920) Армія УНР під проводом М. Омеляновича-Павленка оперувала в запіллі большевиків на Єлисаветщині, з лютого 1920 за Дніпром на Золотонощині, де воювала з 14 совєцькою армією.
Після підписання Варшавського договору (22 квітня 1920) почався польсько-український наступ на большевиків. Поруч польської армії, дві українські дивізії і армія, що повернулася з Зимового походу, почали наступ проти большевиків. Уже 7 травня 1920 дивізія М. Безручка разом з польськими частинами увійшла до Києва. Однак ці початкові успіхи були перекреслені протинаступом большовицької армії С. Будьонного, який за червень-серпень здобув територію по Збруч, і згодом зайняв велику частину Галичини і Волині та через Замостя прямував на Варшаву. Після розгрому большевиків під Варшавою (15 вересня 1920) почався черговий наступ польсько-українських армій, які відтиснувши більшовицькі загони, дійшли на Поділлі по лінії Яруга над Дністром — Шаргород-Бар-Літин. Ці операції були припинені 18 жовтня 1920, коли польський уряд підписав перемир'я з совєтами. Тоді Армія УНР в числі 23 000 бійців сама продовжувала боротьбу проти большовицьких військ до 21 жовтня 1920, коли під тиском переважаючих військ мусила перейти Збруч на територію польської держави, де була інтернована.
[ред.] Другий Зимовий похід
Останній збройний виступ добровольців з-поміж інтернованих у Польщі вояків УНР проти большевиків, під командуванням генерала Ю. Тютюнника, відбувся в листопаді 1921. Завданням цього так званого Другого Зимового походу було рейдом у запілля большевиків скоординувати партизанські загони, дії яких мали викликати, повалення совецького режиму в Україні. Організовані дві групи: подільська (400 бійців) і волинська (800 бійців), 4 січня перейшли совєцький кордон і оперували на Правобережжі. Подільська група пройшла з успішними боями Поділля і дійшла до с. Вахнівки на Київщині, звідки повернула через Волинь до поль. кордону. Волинська група захопила Коростень і дійшла до с. Леонівки на Київщині, але не з'єднавшися з подільською групою, також подалася на Захід. Оточена кіннотою Г. Котовського, волинська група була розбита у бою під Малими Міньками (17 листопада), а 359 бійців, що потрапили до полону, були 23 листопада 1921 розстріляні під Базаром.
Таким чином закінчилася українсько-радянська війна, ведена реґулярними військовими формаціями, поразкою України. Ще кілька років велася, головним чином на Правобережжі, партизанська боротьба проти большовицької влади. Повстанські загони, хоч формально не підлягали командуванню Армії УНР, що вже була в екзилі, проте ідейно були пов'язані з боротьбою УНР за незалежність України.
[ред.] Дивись також
[ред.] Література
- Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 р. короткий военно-історичний огляд, ч. І — III. Л. 1921 — 22, Мюнхен 1946;
- Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919 — 22 pp. Коломия — К. 1923;
- Доценко О. Літопис Укр. Революції. Т. II, кн. 4 — 5, Л. 1923 — 24;
- Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. т. І — IV, М. — Л. 1924 — 1933;
- Бош Е. Год борьбы. М. — Л. 1925;
- Базар. Збірник. Каліш 1932;
- Безручко М. Січові Стрільці в боротьбі за державність. Каліш 1932;
- Укр.-моск. війна 1920 р. в документах, т. І. В. 1933;
- Шандрук П. Укр. Армія в боротьбі з Московщиною (18. 10. — 21. 11. 1920). За Державність. Зб. 4, Каліш 1934;
- Рогозний Г. Базар. Чернівці 1934;
- Стефанів 3. Українські Збройні сили 1917 — 21 pp. т. І — III. Коломия 1934 — 35;
- Доценко О. Зимовий похід Армії УНР. В. 1935;
- Омелянович-Павленко М. Зимовий похід. Прага 1940;
- Лихолат А. Разгром националистической контррєволюции на Украине (1917 — 1922 гг.). М. 1954;
- Удовиченко О. Україна у війні за державність. Вінніпеґ 1954;
- Мірчук П. Укр.-моск. війна 1917 — 1919. Торонто 1957:
- Шанковський Л. Укр. Армія в боротьбі за державність (1917 — 1920). Мюнхен 1958;
- Shandruk P. Arms of Valor. Нью-Йорк 1959;
- Гражданская война на Украине. т. І — II, К. 1967:
- Удовиченко О. Третя Залізна Дивізія. Нью-Йоок 1971;
- У 50річчя Зимового Походу УНР. Нью-Йорк 1973;
- La guerre polono-soviétique de 1919 — 1920. Institut d'Etudes Slaves. Париж 1975;
- Удовиченко О. Третя Залізна Дивізія, т. II. Рік 1920. Нью-Йорк 1982.
 |
Це незавершена стаття з історії. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
