Інфінітив
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Інфінітив (від лат. infinitivus невизначений, неозначений) — форма дієслова, яка висловлює присудок а також слова з присудковим значенням у позиції іменних членів речення. На відміну від особових форм дієслова, інфінітив не має абсолютного часу, способу, особи та числа. Завдяки цій «нейтральності», часто використовується як словникова форма дієслова.
В індоєвропейських мовах інфінітив являє форму віддієслівного імені, яке перейшло у дієслівну парадигму. Історично, інфінітив називав дію як таку. Він може мати вид (взути – взувати), стан (бити – битися), відносний час (лат. laudare «хвалити (зараз)», laudavisse «хвалити (у минулому)», laudaturum esse «хвалити (у майбутному)» та, зрідка, особу та число (португал. falar «говорити», 1-а особа однини, falar-es «говорити», 2-а особа однини). Інфінітив бере участь в утворенні особових аналітичних форм (буду читати, фр. je vais lire).
У реченні інфінітив здебільшого відіграє роль предиката: хлопець буде гратися. Іноді він використовується на позначення підмета та присудка (курити — шкодити здоров’ю), частини присудка (його мрія — поїхати до Африки), обставини мети (пішов прогулятися), означення (я розповів про своє бажання відвідати місто).
В англійській мові інфінітив може мати суб’єктивну співвідносність: It’s ridiculous for me to be consoling you «це смішно, що я тебе заспокоюю» (буквально: «це смішно для мене тебе заспокоювати»); I sent a boat for them to come home «я послав їм човна, щоб вони повернулися додому» (буквально: «я послав човна для них приїхати додому»). Схожі конструкції існують і у французькій, іспанській, німецькій мовах: фр. Je les ai vu rire «я бачив, як вони сміялися» (буквально: «я бачив їх сміятися»).
Інфінітиву властиві особливі показники — закінчення або придієслівні частки. В українській це закінчення –ти (-ть): ходити, відзначити, пекти; у французькій – закінчення –er, -ir або –re: cacher, mourir, joindre; в англійській – придієслівна частка to: to be, to smell, to facilitate.
