Староцерковнослов'янська мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Староцерковнослов'янська мова, найстарша літературна мова слов'ян.

Початки її сягають 863, коли моравський князь Ростислав звернувся до візантійського імператора Михаїла III з проханням прислати місіонерів, що могли б виховувати в Моравії місцеве духівництво. Вибір упав на братів Костянтина (в чернецтві Кирила) й Методія; нар. в Тесалоніках, ці грец. діячі досконало знали слов'янську мову в її місцевому македонському варіянті. Для своєї місійної діяльности Костянтин створив абетку (пізніше названу глаголиця) і, мабуть, прибувши до Великоморавії, заходився перекладати богослужбові тексти.

В основі цієї літературної мови, ним створеної в процесі перекладання, лежала македонська говірка, найкраще йому відома, але, бажавши бути зрозумілим для місцевого люду, він прийняв до неї, в міру свого знання, моравські елементи.

По смерті Костянтина († 869) цю діяльність продовжував Методій; по смерті останнього († 885) учні й послідовники св. братів були вигнані з Моравії, й багато з них знайшли притулок у Македонії й Болгарії.

У Македонії особливо св. Климент († 916) і св. Наум († 910) далі плекали С. м.; але, природно, моравські елементи не були потрібні в новому оточенні, більшість їх була усунена, і так на місце моравської прийшла македонська редакція Староцерковнослов'янської мови. У Болгарії, що була під потужним візант. впливом, глаголиця на письмі й моравські елементи в мові були особливо небажані.

За царювання Симеона, імовірно 893, створено нову абетку, близьку до грец., але з елементами глаголиці (кирилиця), а в мові усувано моравські елементи й прищеплювано болгарські. Так постала третя, болг. редакція Староцерковнослов'янської мови.

Існували також сербська, хорватьська і, короткий час, чеська редакція Староцерковнослов'янської мови.

До нашого часу збереглося мало текстів Староцерковнослов'янської мови. Не рахуючи дрібних фраґментів, моравську редакцію репрезентують т. зв. Київські Листки; македонську редакцію — Зоґрафське, Ассеманієве і Маріянське євангелія (останнє з елементами серб. редакції), Синайський молитовник і Кльоців зб. казань; у болг. редакції збереглися Савина кн. (євангеліє), Супрасльський зб. житій св. і ін. та Енінський Апостол. Усі ці тексти написані в 11 в., тільки Київські Листки, можливо, в кін. 10 в.

Після 11 в. Староцерковнослов'янська мова еволюціонувала по-різному в різних слов'янських країнах; ці варіанти не розглядаються як належні до Староцерковнослов'янської мови.

Староцерковнослов'янська мова ніколи не була розмовною мовою. Це була понадплемінна й понаднац. мова, призначена для церк. і суміжних жанрів. З охрещенням України Староцерковнослов'янська мова була прийнята як церк. і літературна мова. Тексти всіх основних редакцій були відомі й копійовані на Україні; напр., моравська (або чес.) репрезентована Бесідами на євангелію Григорія В., серб. — Реймського євангелія, але в основному Україна (як і Білорусь і Росія) сприйняла болгарську редакцію.

Спершу намагалися тексти цього типу просто копіювати, але згодом, поступово до них внесено низку місц. рис: найраніше і найпослідовніше закінчення 3 особи дієслів на -ть (С. ц. с. — тъ) і закінчення орудного відмінка однини іменників чоловічого й сер. роду -ъмь і -ьмь (С. ц. с. -омь і -емь), невживання носових голосних, заміна жд (з праслов. *dj) на ж. Ін. місц. рис дотримувано менше послідовно, деякі з паралельних варіянтів могли набирати стилістичних відтінків. До таких місцевих рис належали написання типу вьрхъ 'верх' (С. ц. с. врьхъ); повноголос; вживання ч замість щ (з праслов. *tj); вживання Ђ, а не ц.-слов. носового е в закінченнях родового відмінка однини іменників жін. роду м'якої відміни (як також називного-знахідного множини іменників жін. роду і знахідного множини іменників чоловічого роду м'якої відміни: земл’Ђ, кон’Ђ — ц.-слов. земл'я, кон'я); двоскладові закінчення в прикметниковій відміні замість ц.-слов. трискладових (нового — ц.-слов. новаего); особливості синтакси й словника. Так на основі болг. редакції С. ц. с. м. в процесі її часткового пристосування постала найдавніша літературна мова України (що з певними модифікаціями була також літературною мовою всієї Руси), використовувана також в ориґінальних творах місц. походження (напр., «Слово о законі і благодаті» митр. Іларіона).