Староукраїнська мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

СТАРОУКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА (вона ж СТАРОБІЛОРУСЬКА) — поширена в XIV-XVIII ст. в Україні, Білорусі, а частково і в прилеглих землях (Польщі, Молдові) мова юридичних документів, згодом — конфесійної, полемічної, художньої, проповідницької, історіографічної, частково наукової літератури. Українська і білоруська писемні мови XIV — 1-ї пол. XVI ст. представлені головним чином юридичними документами: дарчими і купчими грамотами, заповітами тощо, їхня мова (див. Західноруська писемна мова; південноруська, українсько-білоруська) — це колишній діловий стиль літератури Київської Русі (див. Давньоукраїнська мова), збагачений місцевими словами й формами, а також запозиченнями з інших мов. Фонетична і морфологічна системи української мови у грамотах повністю утвердилися, хоч і розходилися часто з традиційною системою письма. Поширювані в Україні й Білорусі в XVI ст. єресі (социніанство, реформація) зумовили проникнення елементів простої мови — в основі своїй мови юридичних документів — у конфесійну літературу, а також у полемічну і художню.

З розвитком багатостильової літератури пробуджувалась національна свідомість. В Україні в ост. чверті XVI ст. розвивається панегірична література, в якій прославляються подвиги світських і духовних осіб у їхній боротьбі проти іноземних завойовників, проти католицизму. Поширенню староукраїнської літературної мови сприяла діяльність церковних братств, в які організовувалось міщанство. Вони виникають у Львові, Рогатині, Городку, Бересті (Бресті), Перемишлі, Комарні, Сатанові, Галичі, Красноставі, Більську, Києві, Луцьку та ін. містах. Українська поезія кін. XVI ст. ще бідна на тропи, проте для неї вже характерні ті ключові слова, які згодом визначатимуть особливості барокових творів. Тематично поезія XVI ст. пов’язана з проповідницькою й агіографічною літературою Київської Русі. У ній часто згадуються давні князі, які запровадили в Русі християнство і спорудили величні храми, київські святі подвижники. Автори віршів намагалися писати церковнослов’янською мовою, але не могли уникнути українізмів — лексичних, фонетичних і граматичних під впливом ділової староукраїнської мови. Абстрактна лексика була переважно церковнослов’янського походження. Активно входили в староукраїнську поезію й власне українські слова. Уже на поч. XVI ст. староукраїнською мовою ствпрюється багата полемічна література. Її особливістю є широке використання термінологічної лексики.

У XVII ст. в лексиці староукраїнської мови відбуваються активні процеси творення нової суспільно-політичної та адміністративно-правової лексики. З’являються назви нових суспільних станів (козацтво, поспольство, городовая старшина, чернь, шляхетные и посполитые люди, войсковые люди), утверджуються давні і виникають нові назви військових і цивільних посад. Розширення тематики ділових документів, творів ін. стилів, зокрема художніх, веде до поповнення лексики старої української мови суто народними словами.

XVII ст. збагатило укр. культурне життя такими працями, як «Грамматіки славенския правилноє Сvнтаґма» Мелетія Смотрицького (1619) та її анонімна скорочена переробка «Грамматіки или письменница языка Словенского» (1638), «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованїє» Памва Беринди (1627) та ін. Вони значною мірою унормували як тодішню церковнослов’янську мову (Лаврентій Зизаній), так і староукраїнську літературну мову. Граматикою староукраїнської. мови була «Грамматика словенская» І. Ужевича (1643, 1645). Активно розвивається барокова староукраїнська література, мова якої насичена образними словами. Розбудові староукраїнської літературної мови в XVII — на поч. XVIII ст. сприяла Києво-Могилянська колегія (згодом академія), яка згуртувала навколо себе видатних наукових і літературних діячів: Йоаникія Галятовського, Лазаря Барановича, Антонія Радивиловського, Інокентія Гізеля, Варлаама Ясинського, Стефана Яворського, Дмитра Туптала, Івана Величковського та ін. Києво-Могилянська академія була й осередком розвитку драми. Твори цього жанру написані староукраїнською літературною мовою і практично не відрізняються від мови поезії: українські фонетичні, граматичні і лексичні особливості в ній виявляються досить виразно.

Проте на кін. XVII — поч. XVIII ст. мова драм досить істотно змінюється: староукраїнську мову поступово змінює т. з. слов’яноруська, тобто значною мірою церковнослов’янська. У проповідницькій літературі, зокрема в «Ключі разумЂнія...» Йоаникія Галятовського, зростає кількість запозичень у сусп.-політ. лексиці. У XVII — на поч. XVIII ст. була поширена літописна література, пов’язана переважно з національно-визвольною війною під проводом Б. Хмельницького. Мова літописів неоднорідна. Якщо в «Літописі Самовидця» вона староукраїнська, то в пізніших літописах, зокрема Самійла Величка, із значною домішкою церковнослов’янських слів і форм. У 1720, коли російський цар Петро І затвердив указ Синоду про те, що в Києві і Чернігові книжки мають друкуватися тільки такою мовою, яка нічим не відрізняється від московської, над староукраїнською літературною мовою нависла серйозна загроза. Наступні синодальні укази з вересня 1721, січня й грудня 1727, березня 1728 щораз більше обмежували діяльність Києво-Печерської друкарні. Церковна література відтоді видавалася лише церковнослов’янською мовою. Загальмувався й розвиток українською мовою навчальної та художньої літератури. Залишалася тільки рукописна українська література, представлена колядками, різдвяними віршами, виголошувана спудеями й мандрованими дяками, а також традиційні ділові документи, діаріуші, різноманітні господарські й лікарські довідники та порадники. Друкована ж література писалася слов’яноруською мовою. Слов’яноруська мова, що витиснула староукраїнську, була штучним витвором, що спирався тільки на церковнослов’янську мову. Українські автори XVIII ст., пишучи свої твори, свідомо чи несвідомо хотіли влитися в загальноросійський культурний контекст. Навіть більше — вони творили його, бо російська література з їхньою участю тільки-но починала розвиватися. Г. Сковорода філософські твори писав російською мовою, свідомо звертаючись час від часу до українізмів. Служачи культурним потребам українців, і слов’яноруська мова і мова Г. Сковороди витискали з ужитку вже освячену двома століттями староукраїнську літературну мову. Таким чином, обидві літературні мови — слов’яноруська і російська об’єктивно відігравали деструктивну роль щодо староукраїнської мови. Але, руйнуючи староукраїнську мову і відкриваючи тим самим простір для поширення в Україні російської літературної, ці штучні мови розчищали місце для творення нової української літературної мови — уже не на церковнослов’янській, а на суто народній основі.

http://litopys.org.ua/ukrmova/um102.htm

[ред.] Мова

Въ 1848 роцѣ вопрошали насъ, що мы? Мы сказали, що мы всесмиреннѣйшіи Ruthenen (Господи! Если бы праотцы наши узнали, що мы сами прозвали себе тымъ именемъ, якимъ окрестили насъ во время гоненія наши найлютѣйшіи вороги, они въ гробахъ зашевелили-бъ ся.) [...] А може вы русскіи? допрошалъ насъ Стадіонъ. Мы кляли душу-тѣло, що мы не русскіи, не Russen, но що мы таки собѣ Ruthenen, що границя наша на Збручѣ, що мы отвращаемся отъ такъ званыхъ Russen, яко отъ окаянныхъ шизматиковъ, съ которыми ничого вспольного имѣти не хочемъ. Якое ваше письмо? допрошали насъ далѣй. Мы сказали, що письмо наше тое, що въ церковныхъ книгахъ, и знову кляли душу-тѣло отъ гражданки [...], которой мы отрицаемся, яко чужой.

Бо тогды настрашилибы ся насъ были, щобы мы, связаны исторіею тысячилѣтною, обрядомъ церковнымъ, языкомъ и литературою съ великимъ русскимъ народомъ, не забагли коли отъ Австріи оторватися, и не были насъ допустили до свободъ конституційныхъ, были бы насъ слабенькихъ тогды придушили, щобысьмо и не дыхнули дыханьемъ русскимъ.

"Слово", 1866

[ред.] Література

Житецкий П. Очерк лит. истории малорус. наречия в XVII в. с приложением словаря книжной малорус. речи по рукописи XVII века. К., 1889;
Огієнко І. Укр. літ. мова ХVІ-го ст. і укр. Крехівський Апостол 1560-х p., т. 1 — 2. Варшава, 1930;
Грунський М. К., Ковальов П. К. Нариси з історії укр. мови. Л., 1941; Hrabec S., Lehr-Splawinski Т., Zwolinski P. Rozwoj jezyka ukrairiskiego. «Kwartalnik Inst. pol.-radzieckiego», 1955, 1/2;
Булаховський Л. А. Питання походження укр. мови. К., 1956;
Гудзій М. К. Укр. інтермедії ХVІІ-ХVIII ст. В кн.: Укр: інтермедії ХVІІ-ХVIII ст. К., 1960;
Худаш М. Л. Лексика укр. ділових док-тів кін. XVI — поч. XVIII ст. К., 1961;
Німчук В. В. Памво Беринда і його «Лексіконъ славенорωсскій и имень тлъкованїє». В кн.: Лексикон словенороський Памви Беринди. К., 1961;
Граматика слов’янська І. Ужевича. К., 1970;
Чепіга І. П. Визначна пам’ятка укр. письменства. В кн.: Зіновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті. К., 1971;
Іваньо І. В. «Поетика» Митрофана Довгалевського. В кн.:
Довгалевський М. Поетика. (Сад поетичний). К., 1973;
Русанівський В. М. Слов’ян. міжмовні зв’язки і формування функц. стилів укр. літ. мови XVI — XVII ст. Доповідь на VII Міжнар. з’їзді славістів (Варшава, серп. 1973 p.). К., 1973;
Горобець В. Й. Лексика істор.-мемуар. прози першої пол. XVIII ст. К., 1979;
Чепіга І. П. «Ключ розуміння» Іоаникія Галятовського — видатна пам’ятка укр. мови XVII ст. В кн.: Галятовський І. Ключ розуміння. К., 1985;
Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV-XVII ст. К., 1985;
Дэже Л. Укр. лексика серед. XVI века. Няговские поучения (словарь й анализ). Дебрецен, 1985; Возняк М. С. Історія укр. л-ри, кн. 1 — 2. Л., 1992-94;
Огієнко І. Історія укр. літ. мови. К., 1995;
Грушевський М. С. Історія укр. л-ри, т. 5-6. К., 1995-96.