Климовський Семен

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Портрет Семена Климовського. Автор невідомий

Семе́н Климо́вський — козак Харківського полку, філософ, поет, автор пісні "Їхав козак за Дунай".

Народився на рубежі XVII та XVIII століть.
Помер у селі Припутні Херсонської губ. Єлисаветградського повіту (неподалік сучасного селища Нова Прага, що в Олександрійському районі на Кіровоградщині) на рубежі XVIII та XIX століття.
Точні дата народження та смерті невідома.

Автор знаменитої пісні «Їхав козак за Дунай», харківський козак Семен Климовський довгий час вважався легендарною постаттю. Авторство його пісні «Їхав козак за Дунай» першим підтвердив російський історик М.Карамзін. Він був також ознайомлений з іншими творами С.Климовського «Про правду і великодушність благодійників» та «Про правосуддя начальників».

Карамзін писав про нього: "В императорской библиотеке хранится его рукописное сочинение «О великодушии и правде», в котором много хороших чувств и даже хороших стихов... Сказывают, что Климовский не менее семи греческих мудрецов был славен и почтен между его собратьями казаками; что он, как вдохновенная пифия, говаривал в беседах высокопарными стихами, давал приятелям благоразумные советы, твердил часто пословицу: «Нам добро и никому зло, то законное житье»; и любопытные приходили издалека слушать его".

Популярність поета зросла після того, як він став героєм опери-водевіля російського письменника О.О.Шаховського «Козак-стихотворец» (1812), що користувалась шумним успіхом у глядачів.

Проте тільки в 1905 році історику Всеволоду Срезневському пощастило відшукати в особистій бібліотеці Петра I та опублікувати два рукописні твори, які підписав «негоднейший раб харьковский козак Семен Климов», зробивши їх надбанням усіх цікавих. А вже в наш час дослідник літературної давнини Валерій Шевчук переклав писання поета ХVIII ст. сучасною українською мовою і помістив в одному з томів «Антології української поезії».

[ред.] Поетичні трактати

Твори «Про правду і великодушність благодійників» та «Про правосуддя начальників» надзвичайно цікаві з багатьох поглядів. «Цар без правди мертвий», — писав С.Климовський. І далі малював картину того морального занепаду, на який прирікає суспільство правитель, який «пада... у прірви погані». Темнота, брехня, лють, «моральні хвороби» — ось плата за зневажання правди. «Правди нелюбитель» не гідний бути царем, твердить Климовський, адже він за життя стає «мертворуким»... Автор моралізує, обіцяючи, що благодать проллється з небес тільки тому, хто «діло при правді виконать візьметься». І це не холодне вчене моралізування, а пристрасне заклинання, розрахована на «педагогічний» ефект демонстрація моральної дилеми: "Лучше в нищих глад с правдою и хлад терпъти, нежели, царем быв, правди не имъти"

Був серпень 1724-го — саме таку дату виведено в кінці рукопису. Дослідники творчості С.Климовського Григорій Нудьга та Валерій Шевчук звернули увагу на політичний контекст, у якому з’явилися адресовані Петрові I трактати «харківського козака». Політика помсти Україні «за Мазепу» дала страшні наслідки. Пограбовано економіку, винищено чимало люду, введено обмеження на українське книгодрукування. 1722 року скасовано гетьманщину. Правити Україною відтепер повинна була «Малоросійська колегія» на чолі з бригадиром Вельяміновим. Павло Полуботок, який подався до Петербурга «виговорювати» для українців бодай куці права, додому не повернувся — помер у Петропавловській фортеці.

Рукопис (рукописну книжку, в яку С. Климовський власно ручно переписав свої твори) знайшов В. Срезневський, який опублікував її 1905 р. у Харкові. Рукопис зберігається в Петербурзу у Бібліотеці Російської Академії наук.

[ред.] Історія життя

Життя С.Климовського, як правило, пов’язують з Києво-Могилянською академією, в якій він начебто навчався (хоча в енциклопедії «Києво-Могилянська академія в іменах» згадок про Климовського немає). М.Карамзін вважав його самородком, «учнем природи», якого, на жаль, «не довчило мистецтво». Навряд чи такий погляд має підстави, оскільки твори поета, які дійшли до нас, свідчать про добре знання ним мов, літератури й філософії. Серед тих, хто був Климовському духовно найближчим, першим слід назвати Горація.

Загадкою залишається питання про те, в яких роках жив поет. Ясно тільки, що життя його було дуже довгим, може навіть понадстолітнім. У 1724 р. він, судячи з усього, був зовсім молодою людиною. Закінчував своє життя Климовський наприкінці ХVIII ст. у степах колишнього Дикого Поля, де він разом із приятелем заснував хутір Припутні. Саме тут старого поета застав якийсь Микола Левицький, який у 1818 р. надрукував на сторінках харківського журналу «Украинский вестник» свій нарис-спогад «Деревня Припутни (Херсонской губ., Елисаветгр. уезда)». Нарис цей віднайшов Григорій Нудьга і вмістив його в своїй книжці «Козак. Філософ. Поет». Однак, його знахідки були б неповними, якби не Федір Плотнір, який знайшов в архівах місце зниклого нині хутора Припутні - поруч з Новою Прагою (Олександрійський район Кіровоградської обл.). На свято Покрови 14 жовтня 2003 року на місці хутора Припутні встановлено пам’ятний знак.

Села давно немає: останні мешканці вибралися звідси під час голодомору 1932-1933 рр. Якщо їхати з обласного центру в напрямку Олександрії, то повернути слід біля села Васине, потім кілька кілометрів степової дороги - і ось вона глибока балка, де колись уперше з’явився зі своїм приятелем Семен Климовський. На дні балки блищить великий став, навпроти якого, на пагорбі біля Хомчиного гаю, в оточенні високих тополь стояв будиночок Климовського, в якому й гостював Микола Левицький. Старого козака він застав з Горацієм і Вергілієм у руках. Селяни в солом’яних брилях якраз поверталися з поля. Заходило сонце. Господар повів гостя на гору — щовечора він так проводжав небесне світило. Левицькому запам’яталися слова про те, що сенс має тільки те життя, про яке можна сказати, що воно - добродійне: добродійністю пройняті були і взаємини Климовського та селян: картинка, яку малює М.Левицький, майже ідилічна. Частина цієї ідилії - житейські поради мудрого «пана» Климовського, а також пісні, якими він обдаровує сільську молодь. Згадується в нарисі й пісня «Їхав козак за Дунай».

[ред.] Пісня "Їхав козак за Дунай"

Популярність цієї пісні безпрецедентна. Її співали вже в середині ХVIII ст., в т. ч. й у Санкт-Петербурзі. Вперше опубліковано у виданні: Прач И. Собрание народних русских песен с их голосами. Спб., 1790 (2-е вид. 1806; 3-е вид. 1815). М.Максимович вмістив її у своїй збірці Малороссийские песни. М., 1827, с. 83-84). Протягом XIX ст. пісня «Їхав козак за Дунай» друкувалася у багатьох пісенниках. Сюжет твору навряд чи варто прив’язувати до якоїсь історичної події. Хоча окемі дослідники відзначають можливість того, що пісня була написана козаком харківського полку як враження від невдалих турецьких походів Петра I, перший з яких відбувався в 1710 році, приблизно в час створення пісні. Герой не дуже впевнено обіцяє повернутись через три роки. Досить точно означено тривалість всіх тих походів. Саме три роки жорстоких військових дій. Проте число три може бути просто символом, в українців воно завжди мало сакральний зміст. Та й сам «Дунай» у фольклорній традиції нерідко символізує просто ріку. Мотив розлуки козака з коханою дівчиною, образний лад пісні, характер мелодії дають підстави називати її романсом.

Ця пісня набула великої популярності в Росії і в Західній Європі, перекладена німецькою і французькою мовами. В добу романтизму було написано чимало нових текстів, які виконувалися на мелодію «Їхав козак за Дунай». Їх автори — такі популярні російські поети першої пол. ХIХ ст., як О.Мерзляков та О.Сомов. Композитори та поети створювали все нові й нові варіації на теми української пісні:

арія Лести в опері віденського композитора Ф.Кауера «Леста, дніпровська русалка» (1803),
опера К.Кавоса «Козак-стихотворец» (1812),
вірші юного О.Пушкіна «Козак»,
О.Дельвіга «Поляк»,
дивертисмент «Гуляння на Воробйових горах» С.Давидова (1816),
варіації для скрипки з оркестром О.Аляб’єва (1818)
варіації для фортепиано, опус 40 Карла Марії фон Вебера (1815)

1860 року, вмістивши у збірцi «Старосвітський бандуриста» твір С.Климовського, М.Закревський зауважив, що ця пісня «відома всій освіченій Європі».

У 1808 р. німецький композитор Х.Тідге був присутній на святі у Чорному лісі під Баден-Баденом, де місцева знать влаштувала «садове свято», в якому брали участь і гості з Росії. Почувши пісню про розлуку козака й дівчини, Тідге здійснив вільну переробку тексту. З того часу німці вважають цю версію української пісні власним фольклорним твором. Вона стала відома під назвою "Schöne Minka, ich muß scheiden"

1816 році за обробку пісні «Їхав козак за Дунай» узявся сам Бетховен. Композитор був у приятельських стосунках з Андрієм Розумовським, послом Росії в Австрії, який у своєму віденському палаці зберігав велику кількість музичних видань. Андрію Розумовському Бетховен присвятив п'яту та шосту симфонії. На його замовлення написав 3 квартети (7-й, 8-й та 9-й струнні квартети), які отримали назву "квартети Розумовського".

Син останнього гетьмана Кирила Розумовського, А.Розумовський мав сентимент до землі й культури своїх предків. Не без впливу Розумовського Бетховен зацікавився українським музичним фольклором. В його обробці пісня «Їхав козак за Дунай» оновилася; голос, який її виконує, зазвучав у супроводі фортепіано, скрипки й віолончелі; притаманна оригіналові маршовість поступилася більш повільним і ніжним тонам. Вона відома в збірках Бетховена серед творів без номеру опусу (Werke ohne Opuszahl) WoO 158 #16 (Folksong Setting: "Schöne Minka, ich muß scheiden" (Ukrainian-Cossack) WoO 158a; #16 of 23 continental folk songs). До цієї пісні Бетховен звертався двічі. Вдруге варіації на мелодію пісні "Їхав козак за Дунай" увійшли в опус 107 (десять варіацій народних пісень для фортепіано і флейти) під номером 7 у 1820 році.