Китай (цивілізація)
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Це стаття про Китайську цивілізацію. На сьогодні дві держави використовують назву "Китай". Це 
Китайська Народна Республіка (КНР), яка контролює територію материкового Китаю, 
Гонконг та 
Макао, а також 
Республіка Китай, яка владарює островами Тайвань, Мацу і Кіньмень. Для значень слова "Китай" дивіться Китай (значення).
Китай (кит. традиційне написання 中國, новітне написання 中国 — чжунго, "центральна країна", "серединна країна") — культурний регіон і стародавня цивілізація Східної Азії. Китай належить до найбільш прадавніх цивілізацій, яка увібрала у себе велику кількість держав та культур впродовж 6 тисячі років. Громадянська війна у Китаї по закінченню Другої світової війни спричинила поділ цього регіону на дві держави, котрі продовжують вживати у своїй назві слово "Китай". Це — Китайська Народна республіка (КНР), яка володіє материковим Китаєм, та Республіка Китай яка контролює Тайвань та прилеглі острови.
Китай має довгу і майже неперервну цивілізаційну історію та одну з найстаріших і найтриваліших систем письма. До 19 століття він був однією з найпередовіших світових сил і культурним центром Східної Азії. Китайський вплив на сусідні держави залишається істотнимим по сьогоднішній день. Китай є батьківщиною багатьох технічних винаходів. які змінили долю людства. Серед них — папір, компас, порох і друкарство.
Зміст |
[ред.] Етимологія
У різних мовах Китай має різні назви. Тут подаються найбільш вживані з них.
[ред.] Центральна країна — "Чжунго"
(Дивіться детальніше статтю Піднебесна)
Чжунго (中國/中国) — це самоназва Китаю. Перший ієрогліф "чжун" (中) означає "центр" або "середину". Другий знак "го" (國 або 国) тлумачиться як "країна" або "держава". Починаючи з 19 століття у західній і вітчізняній історіографії цю назву Китаю перекладають як "Серединна держава" чи "Серединна імперія". Однак такий перклад є не зовсім вірним, оскільки слово "чжунго" здавна позначало центр Піднебесної — державу китайського імператора, тобто власне Китай. Відповідно, точним перекладом є "Центральна країна" або "Центральна держава".
Термін "чжунго" не використовувався у історії Китаю постійно. Він мав різноманітний культурний і політичний підтекст в залежності від епохи.
У період "Весен і Осені" (722—481 до Р.Х.) словом "чжунго" позначалися державні утворення, які виводили свою політичну генеалогію від династії Західна Чжоу (1122—771 до Р.Х.) у долині річки Хуанхе. Цим вони протиставляли себе державі Чу на річці Янцзи та державі Цінь на варварському Заході. Однак в часи правління династії Хань (206 до Р.Х.—220) держави-ізгої Чу та Цінь стали складовими китайської імперії, і тому їх було автоматично включено до "чжунго". Таким чином склалося більш широке поняття "Центральної країни".
Загалом до початку 1 тисячоліття значення слова "чжунго" еволюціонувало у бік розширення меж терміну:
- Як зазначає "Книга Пісень" складена близько 1000 року до Р.Х., спочатку ним позначалась округа довкола столиці або імпреаторського маєтку.
- Згодом цим поняттям стали іменувати території підпорядковані "центральній" владі. Як свідчать "Історичні Записки" Сима Цяня: "Вісім гір відомі в імперії. Три з них у варварів Ман та Ї. П'ять — у "чжунго".
- Існувало також розуміння "чжунго" як земель Північної китайської рівнини. Так, "Хроніки трьох королівств" (3 століття) протиставляють ці території, називаючи їх "центральними", володіням у долині річки Янцзи — Ву та Юе. У цьому значенні "чжунго" асоціюється ентічними китайськими (хуа 华 або 華, ся 夏) землями.
Зміни у значенні терміну відбулися з початком вторгнень північних кочових племен у Китай, які захопили "колиску" китайської цивілізації і створили у рівнині річки Хуанхе власні держави. Нові, етнічно не-китайські династі Півночі Китаю почали називати свої володіння "чжунго", а ворожі південні уряди етнічних китайців Південного Китаю "варварами". Відповідно, у середині 1 тисячоліття мала місце метаморфоза терміну "чжунго", що перейшов з площини етнічної у політичну. Відтоді поняття "Центральна держава" стало асоціюватися більше з певною географічною і політико-цивілізаційною спільнотою, ніж етнічною групою.
Проте "чжунго" не втратив остаточно свого етнічного підконтексту. У період правління династії Тан китайські землі півночі і півдня були об'єднані, що сприяло поширенню застосування назви "чжунго" на південні території. Однак подальші розколи Китаю у зв'язку з набігами північних кочовиків, закріпили назву "цетральної країни" за південно-китайськими землями саме завдяки тому, що ці територію були традиційним місцем екзилю китайської етнічної влади.
Вперше назва "чжунго" була застосована як назва держави Республікою Китай (中華民國, Народна держава Чжунго) на початку 20 століття. З 1949 року Китайська Народна Республіка (中华人民共和国) також вписала у свою офіційну назву слово "чжунго".
Сучасна національність "китаєць" (中国人, чжунго-жень) також містить цей термін. Часте використання слово "чжунго" сприяє формуванню китаєцентричного світогляду мешканців Китаю, та поступовій "китаїзації" етнічних КНР та Республіки Китай.
[ред.] "China"
Латинська назва Китаю "China", яка перекочувала до багатьох європейських мов, наймоврніше походить від імені китайської династії Цінь (221—206 до Р.Х.). Ймовірно китайські купці, які торгували на шовковому шляху і доходили до Римської імперії називали себе ціньнцями. Ця назва "Цінь" записувалася римлянами як "Cina", що згодом перетворилося на "China".
[ред.] "Китай" і "Катай"
Слово "Китай" походить від імені "Катай", яке, у свою чергу, виникло від назви не-китайської, а прото-монглольскої групи кочових племен з Маньчжурії — киданів (китаїв). У 907 році вони захопили Північний Китай і заснували там свою династію Ляо. Їх місце у 12-13 століттях заступили інші кочовики — джуржчені та монголи, однак етнонім попередників закріпився за північним Китаєм. Завдяки європейським купцям, зокрема, Марко Поло, ця назва у формі "Катай" ("Cathay") потрапила до середньовічної Західної Європи, витіснивши латинське "China". Звідти вона перейшло у більшість слов'янських мов, де перетворилася на "Китай". На Заході "Катай" зрідка вживається як поетична назва "Китаю".
Терміном "Китай" може також позначатися:
- Китайська Народна Республіка (КНР) — держава, яка контролює материковий Китай, а також острови Гонконг та Макао;
- Республіка Китай — держава, яка володіє Тайванем та прилеглими островами;
- "Власне Китай" — історико-культурний регіон, який займає територію сучасної КНР без Маньчжурії, Внутрішньої Монголії, Тибету та Уйгурського автономного округу Сіньцзян. Тобто, "етнічний Китай";
- "Великий Китай" — соціально-економічний регіон, який включає материкоий Китай, Гонконг, Макао і Тайвань.
Слово "китайський" або "китаєць" означає приналежність до Китаю, як універсального утворення "чжунго" — "Центральної держави", а не етнічної групи. У цьому розумінні воно близьке до значень "СРСР-івський" або "американський". Проте не слід забувати, що в Китаї здавна існує панівна етнічна група хань (титульна нація, яка складає понад 90% населення КНР і Республіки Китай), з якою перважно, як і з росіянами СРСР та англосаксами США, асоціюється населення країни. Ця етнічна група першопочатково мала назву китайці, і згодом екстраполювала її на підкорені етноси. Тому нерозбірливе у етнічному сенсі вживання назви "китайці" для вихідців з сучасних КНР або Республіки Китай лише сприяє асиміляційній політиці урядів цих країн по відношенню етнічно "не-китайських" народів.
[ред.] Серес (Σηρες)
Серес (Σηρες) є грецькою назвою Китаю, яку вживали греки і римляни стародавнього світу. Вона означає "шовковий" або "країна шовку". Наймовірніше походить від китайського "си" (絲, 丝 - шовк). Ця назва дала народження латинському слову "serica" — "шовк"
[ред.] "Sinae"
"Сіне" ("Sinae") — інша назва Південного Китаю, яку використовували греки та римляни наряду з "Cina" ("China"). У джерелах згадується "метрополіс Сіне", однак вчені досі не можуть локулізувати його. Ця назва "Сіне" була змінена на латинські префікси "Sino-" and "Sin-", якими стали позначати дотичні до Китаю предмети і явища. В українській мові ці префекси використовуються у словах "синологія", "синолог" та інших.
[ред.] Хіна і "Кіна"
Словом "Хіна" ("Kina") позначають Китай у Центральній Європі, зокрема у Німеччині та Польщі, а слово "Кіна" застсосовується переважно у Північчній Європі, зокрема у Швеція. Вони походять від іншого прочитання "Cinа" ("China").
[ред.] Історія
Дивіться головну статтю:Історія Китаю
Китай є однією з найстародавніших цивілізацій світу. Вона стоїть в ряд з цивілізаціями шумерів Тигру і Євфрату, індійців Інду і єгитян Нілу. Особливістю китайської цивілізації є те, що вона розвивалася ізолвьовано від інших цивілізаційних центрів. Її надбання, насамперед логографічна система письма, використовуються сьогодні у країнах Східної Азії
[ред.] Доісторичні часи
Археологічні знахідки доводять, що прадавні люди виду Homo erectus заселили теритоію сучасного Китаю між 2,24 млн. — 250 тис. роками до Р.Х. У Печері Чжоукоудянь поблизу Пекіна були знайдені рештки так званого синантропа, які датуються 550—300 тис. роками до Р.Х. Синатропи вміли виготовляти прості кам'яні знаряддя і видобувати вогонь.
Приблизно у 100.000 років тому нові люди сучасного виду Homo sapiens заселили Китайську рівнину, витіснивши синатропів і їхніх нащадків. Найбільш раннє остеологічне підтвердження існування сучасних людей на теренах Китаю датується 67,000 роком. Це людські рештки зі стоянки Люцзян.
[ред.] Династії
Дивіться головну статтю: Список династій Китаю
Згідно китайської офіційної історіографії першою династією Китаю була Ся. Доказом її існування служать розкопки міських поселень та могил поблизу Ерлітоу в првінції Хенань. Однак більшість вчених світу вважають цю династію міфологічною, а не реальною.
Першою історчно достовірною династією вважається династія Шан (інша назва Інь), яка контролювала території рівнини річки Хуанхе у Східному Китаї між 18 і 12 століттями до Р.Х. Її знищив один з західних васльних родів , який заснував династію Чжоу, котра правила з 12 по 5 століття до Р.Х. Цетральна влада нової династії ослабла у зв'язку із економічним зростанням удільних володарів, які створили на середину 8 століття ряд формально незалежних держав. З 5 по 2 століття ці держави вели постійно воювали між собою, однак у 221 до Р.Х були об'єднані Цінь Ши Хуан-ді у єдину імперію. Нова династія Цінь проіснувала декілька десятиліть, але саме вона сформувала Китай як імперсське утворення.
Період панування династії Хань тривав з 206 до Р.Х. по 220 роки. Він відзначився початком формування китайців як етнічної спільноти. Після дезінтеграції Китаю у 3-6 століттях у зв'язку з нападами кочовиків з півночі, імперія була об'єднана династією Суй у 580 році. 7—14 століття, коли панували династії Тан і Сун, вважаються "золотим віком" Китаю. Саме в цей період мали місце більшість наукових відкриттів та досягнень у культурі. У 1271 році могольский керманич Хубілай хан проголосив нову династію Юань, володіння якої простягалися від Угорщини до Кореї. У 1368 році, у результаті анти-монгольського повстання, постала нова етнічно-китайська династія Мін, яка керувала Китаєм до 1644 року. Останньою імператорською династією китаю стала династія Цін, яку започаткували завойовники Китаю маньчжури. Вона була скинута революцією у 1911 році.
Більшість китайських режимів були авторитарними і часто викорстовували жорстокі методи для забезпечення стабільності своєї влади і лояльності населення. Так в часи панування маньчжурської династі Цін, етнічних китайців-ханьців змушували носити довгу косу як у маньжчурів на знак вірності новій династії.
У 18 столітті технологічно потужний Китай проводив активну політику підкорення народів Центральної Азії, яких китайці споконвічно вважали "варварами". Однак у 19 столітті він сам став жертвою "варварів Заходу" — колоніальної політики країн Західної Європи і США.
[ред.] Республіканський Китай
1 січня 1912 року з падінням династії Цінь була утворена Республіка Китай (інша назва Китайська Республіка). Сунь Ятсень, лідер Національної Партії Гоміньдан, був проголошений першим президентом. Однак невдовзі його змістив з цієї посади колишній генерал цінських військ Юань Шикай, який проголосив себе новим імператором. Однак його імперія померла разом із ним.
Після Юань Шикая Китай опинився де-факто роздрібленим на ряд провінційних урядів, хоча де-юре міжнародна спільнота визнавала центральною лише Пекінську владу. У 1920 році партія Гоміньдан під лідерством Чан Кайши змогла об'єднати країну. Столицю було перенесено до міста Нанкін. Оскільки націоналісти захопили владу і створили однопартійний уряд, у країні з'явилася потужна опозиція — комуністи. Тривала боротьба між урядовими військам та червоними партизанами ослаблювала Китай та гальмувала проведення демократичних реформ.
Китайсько-японська війна 1937-1945 років на деякий час об'єднала націоналістів і комуністів проти спільного ворога. Проте після капітуляції Японії у 1945 році, державна скарбниця Республіки виявилася порожньою. Це стало причиною взаємних звинувачень Гоміньдану і Компартії Китаю, які призвели до Громадянської війни. Перемога комуністів змусила уряд Республіки Китай перебратися на острів Тайвань, де він існує по сьогодні.
[ред.] "Два Китаї"
З перемогою у громадянській війні Комуністична партія Китаю проголосила себе правонаступницею Республіки Китай та 1 жовтня 1949 року заснувала нову державу — Китайську Народну Республіку (КНР). Військові дії між КНР і Тайваньским урядом були припинені у 1950 році, але фактично обидві сторони досі залишаються у стані війни.
У 1970-х роках Тайванська Республіка Китай та материкова Китайська Народна Республіка ступили на шлях карколомних реформ. У випадку з Тайванем, це були демократичні перетворення спрямовані на створення багатопартійної системи та лібералізацію економіки. КНР пішов іншим шляхом — посилення диктатури Компартії, одержавлення господарства та реалізація нищівної "культурної революції".
У 1978 роках уряд КНР розпочав курс на ліберлізацію економіки, однак залишив монополію влади у країні за комуністами. Виступи студенства у 1989 році на пекінській площі Тянаньмень, яке вимаголо політичних змін, були жорстоко придушені.
У 1997 році КНР повернув собі острвів Гонконг від Великобританії та у 1999 році острів Макао від Португалії.
[ред.] Сучасність
Дві держави — Китайська Народна Республіка та Республіка Китай — наполягають на легітимності своєї влади і твердять, що саме вони є повноправними володараями "Китаю". КНР є комуністичною державою, в той час як Тайванська республіка — демократичною. Хоча у 1949 році міжнародна спільнота визнавала за Республікою Китай право на володіння материковим Китаєм, з 1970-х років більшість країн визнали КНР і перенесли свої предстаництва з Тайпею до Пекіну.
Хоча острівний уряд не відмовися від своїх вимог на Китай, Тибет, Внутрішню і Зовніштю Монголії, він все більше ідентифікує себе як "Тайванський" уряд. Політичні кола Тайваню перебувають у постійній диалектичній боротьбі щодо питання проголошення незалежності острова. Материковий КНР вважає Тайвань невід'ємною частиною своєї держави, а тому постійно намагається витиснути представників Тайваню з різних міжнародних організацій, посилюючи його ізоляцію.
На сьогодні 24 держави включно з Ватиканом продовжують визнавати Республіку Китай офіційним Китаєм. На противагу цьому, більшість урядів світу розглядають КНР як законого володаря Китаю.
[ред.] Територія
[ред.] Історичний поділ Китаю
Адміністративні одиниці вищого рівня у Китаї змінювалися в залежності від правлючої династії чи уряду. До цих одиниць відносять, насампред, краї та провінції. Серед одиниць нижчого рівня існували префектури, підпрефектури, департаменти, командирства, повіти та округи. До сучасних адміністративних одиниць входять міста рівня під префектури, міста рівня округу, містечка та міські общини.
Більшість китайських династій розташовували свої резиденцію у сердцивині Китаю, його етнічно китайській частині — долині річки Хуанхе. Ці династії розширяли свої володіння за рахунок іноземних територій Внутрішньої Монголії, Маньчжурії, Сіньцзяну, Тибету, В'єтнаму і Кореї. Хоча остання манчьжурська династія Цінь, спадкоємцями якої визначають себе КНР та Республіка Китай, включила до Китаю більшість вищезгаданих земель, сам Китай має визначені стародавні кордони — Великий китайський мур на півночі, Тибетське плато на заході та джунглі Індокитаю на півдні.
На північ від Великого китайського муру знаходяться Внутрішня Монголія та Маньчжурія, споконвічні місця проживання євразійських кочовиків, які зараз освоєні етнічними китайцями. На Заході розташовані Сінцзянський та Тибетський автономний округи, у яких існували держави європеоїдних уйгурів та монголоїдних тибетців. Зараз там також пришвидшеними темпами провадиться асиміляція. Південь Китаю є територією, де мешкало багато народностей південно-азійського расового типу, однак їх малочисельність і роздрібленість ніколи не була предметом хвилювання китайської влади.
До традиційного поділу Китаю відносять поділ на Північний і Південний Китай, межа між якими пролягає по річці Хуай та горам Ціньлун.
[ред.] Георафія і клімат
Китай має багато різноманітних ландшафтів. Гори і плато переважають на заході, а низини — на сході. В результаті цього, основні ріки течуть з заходу на схід, включаючи великі річки Хуанхе, Янцзи, Амур, а деякі — на південь (Ріка Перлин, Меконг, Брахмапутра). Більшість рік Китаю впадають у Тихий океан.
На сході, вздовж узбережжя Жовтого і Східно-китайського морів знаходяться алювіальйні рівнини, які щильно заселені. На півночі, на краю плато Внутрішньої Монголії можна побачити травянистий степ. Південь Китаю вкритий пагаорбами і невеликими горами. У ценрально-східній частині розташовані дельти Хуанхе та Янцзи. Більшість пахотних земель знаходяться вздовж цих річок. Південна провінція Юннань є частиною так званого субрегіону "Великий Меконг", до якого входять М'янма, Лаос, Тайланд, Камбоджа і В'єтнам.
Західна частина Китаю має на півночі велику алювіальну рівнину, а на півдні вапнякове плоскогір'я пересічене пагорбами середньої величини. Там само розташована гряда Гімалаї, з найвищою горою світу Еверестом. Північний захід вкритий пустелями такими як Такла-Макан і пустеля Гобі, які постійно розростаються. Впродовж тисячолітть гори провінції Юннань слугують природнім кордом, який відділяє Китай від Бірми, Лаосу та В'єтнаму
Клімат Китаю різноманітний. Північна зона, яка включає Пекін, особлива дуже холодними зимами. Центральна зона, яка включає Шанхай, є помірною. Південна зона, яка включає Гуанджоу, характерна субтропічним кліматом.
Через часті посухи та недосконале господарювання, частими є пилюкові або пісочні шторми на весні. Вітер розносить пил у західному напрямку, до Тайваню і Японії. Шторми інколи досягають Західного узбережжя США. Вода, ерозія ґрунтів та забруднення навколишнього серидовища Китаю переростають із внутрішніх китайських проблем у міжнародні.
[ред.] Суспільство
[ред.] Демографія
Населення Китаю (КНР і Республіки Китай) складає понад 1,3 мільярди чоловік. Це одна п'ята частина усього населення Землі. Хоча у КНР існує більше 100 етносів, комуністичний уряд визнає лише 56. Найбільшою ентічною групою китаю є ханьці (власне китайці) — 91,9%. Ця група є неоднорідною, і поділяється на ряд етнографічних груп, більшість з яких це колишні самодастатні етноси асимільовані китайцями-ханьцями.
Асисміляція є прадавнім методом правителів Китаю скерованим на збільшення кількості лояльних режиму підданих. Багато не-китайських етносів північних степів чи південних джунглів зникли у "плавильному котлі" китайської культури. Як правило початок іморту китайських технічних і культурних ноу-хау ентічними групами, які стояли на нижчому науковому і соціальному рівні від китайців, знаменував початок зникання самобутньої культури цих груп, з подальшим абсорбуванням їхніх представників до ханської спільноти.
Хоча сьогоднішні терміни "китаєць" (中国人, чжунго-жень, "людина Центральної держави") або "китайська нація" (中華民族/中华民族 чжунхуа мінцзу, "народ Центральної держави" ) є політичними трансетнічним поняттями, вони мають етнічний підконтекст. Концепція "чжунго" — "Центральної держави" — була вигадана саме етнічними китайцями. Її пропагування серед не-китайських спільнот у вигляді надетнічної категорії зменшувало опір цих спільнот китаїзації і ,відповідно, пришвидшувало асиміляцію не-китайських етносів.
[ред.] Мови
Більшість мов Китаю належать до сіно-тибетської мовної групи, якими розмовляють близько 29 етносів. Існує також декілька основних і малих діалектів власне китайської мови. Серед них найбільш уживаними є Мандаринський (ним розмовлять близько 70% населення), У (шанхайський), Юе (кантонський), Мін, Сян, Ган та Хакка. До не-китайських мов відносяться мови чжуан (тайців), монголів, тибетців, уйгурів (тюрків), хмонг і корейців. Цими мовами розмовляють переважно етнічні меншини.
"Путунхуа" —Мандаринський діалект, який прийнятий за літературну мову, — є офіційною мовою КНР і Республіки Китай. Вона походить від діалектів Пекіну, півночі і південного заходу Китаю. Мандаринський варіант китайської мови викладають у школах, використовують у засобах масової інформації, літературі, уряді. Не-китайські мови визнані офіційними у деяких автономних регіонах, де компактно проживають етнічні меншини. Однак сфера використання цих мов обмежується домівкою і початковою школою.
"Розмовна китайська" або "байхуа" є письмовим стандартом для мандаринського діалекту, який використовується офіційно з 20 століття. До цього стандартом писемної мови була класична китайська мова "веньянь", на зразок середньовічної латини. Ця мова є досі обов'язковою для вивчення у вищій школі.
Китайські мови основані на ієрогліфічній писемності, в той час як мови чжуан, тібетська, уйгурська та монгольська мають власні абетки.
[ред.] Релігія
Завдяки "культурній революції" 59% населення КНР (767 мільйонів чоловік) називають себе атеїстами. Однак для значної групи материкових китайців релігія відіграє дуже важливу роль, особливо буддизм, даосизм і конфуціанство. На відміну від КНР, більша частина населення Тайванського Китаю вважає релігію необхідною складовою власного життя. 93% сповідують буддизм, даосизм і конфуціанство, 4.5% — християнство різних течій, і 2.5% — іслам, іудаїзм та інші вірування.
Головними віруваннями КНР є:
- Конфуціанство
- Даосизм
- Вшанування пращурів
- Буддизм — 100 млн
- Іслам — 20 млн
- Християнство — 15 млн протестантів, 5 млн католиків
Головними віруваннями Республіки Китай є:
КНР є атеїстичною секулярною державою, однак у ній дозоволяється дотримання релігійних практик, які визнані урядом. Тобто, існує можливість реалізувати, щоправда обмежено, право свободи совісті. Даосизм і буддизм, разом із моралістичним конфуціанським кодексом були основними релігійними вченнями Китаю впродовж 2 тисячоліть тому навіть комуністичний уряд не може нехтувати цією традицією.
Республіка Китай не обмежує урядовими постановами жодні релігії чи віровчення. У ній не існує перешкод для реалізації права на свободу совісті.
[ред.] Культура
Конфуціанство було офіційною філософією Китаю впродовж тривалого істричного часу. Відмінне знання китайських класичних текстів було умовою вступу до китайської бюрократії. Наголос на книжності та літературі ієрархізував склдові китайської культури, в якій каліграфія ввжалася вищим мистецтвом ніж живопис, графіка чи театр. Китайські традиційні цінності походили від різних ідеологем конфуціанства та інших консервативних вчень. Зокрема в управлінській та військовій практиці ефективно використовавлися положення легізму. Даосизм, а точніше його народна версія, поширив серед китайців культуру вигоди, що сприяла розвитку комерційних талантів. У сучасному Китаї багато нео-конфуціанців протиставляють "права людини" Заходу традиційним китайським цінностям, як то "шанування сім'ї", "відданість державі" та інші.
Бурхливі події 19-20 століття змусили китайців замислитися над необхідністю демонтації чи збереження власної цивілізаційної моделі. Західники обіцяли Китаю "світле майбутне" за умови тотальної вестернізації і ставили у приклад Японію. Політика насадження демократії у традиціному китайському суспільстві зазанла краху — частково через авторитарну "традицію" управління, а частково через внутрішні і зовнішні війни.
Китайське суспільство зберігало середньовічні традиці до початку в КНР так званої "культурної революції". Її метою було реформування китайського села, пропоганда нових комуністичних цінностей, творення нової передової китайської культури "необтяженої конфуціанськими догматами". У результаті "революції" багато культурних діячів було репресеовано і більшість традицій ліквідовані як "регресивні практики" або "феодальні пережитки". Було проводено реформування ієрогліфічної писемності, що зробило недоступними для подальших поколінь тексти творів, які складалися їх попередниками. Однак з 1980-х років "культурна революція" була припинена, а комуністичний уряд взяв курс на формування "патріотично налаштованої нації", розпочавши рестварацію знищених традицій.
На Тайвані подібних культурних реформ не проводили. Вшановоючи традиції письменства і чиновництва левова частка бюджету Республіки Китай йшла на формування освічених фахівців у галузі культури.
[ред.] Система письма
Китайська ієрогліфіка нараховує понад 50 тисяч знаків. Вона змінювалася і мала різні стилі написання. Перші знаки з'явлються на кістках для ворожби 2 тисячоліття до Р.Х. Каліграфія, вміння гарно писати ієрогліфи, вважається у Китаї вершиною мистецтва. Більшість священих текстів буддизму, даосизму і конфуціанства написані від руки.
Друкарство розвинулося за првління династії Сун. Академії вчених, які займалися виданням і переписуванням класики традиційно спонсорувалися державою. Члени імператорської родини нерідко брали участь у нарадах вчених.
[ред.] Іспити
Однією з осоновних рис традиційної китайської культури були державні іспити. Вони сприяли вихованню освіченої еліти, оскільки кандидат не залежно від соціального походження, який досконало знав класичні тексти, був спроможний зайняти ранг чиновника. Останні мали високий соціально-економічний статус. Люди гуманітарних занять — письменники, філософи, вчені — були людьми "першого сорту" у Китаї. Держава їх усіляко підтримувала.
[ред.] Наука
Технологічні відкриття Китаю були наступними:
|
|
Інші галузі знань:
- Матеметика використовувалася у архітектурі і географії. Число пі було підраховано з точністю до сьомого числа після коми математиком Цзу Чунчжи у 463 році. Десяткова система числення використовувалася у Китаї з 14 століття до Р.Х. Математики Чя Сіен, Ян Хуі, Цзу Сіцзє та Лю Жусєн відкрили "трикутник Паскаля" за 500 років до того як його намалював сам Паскаль.
- Біологія набула особливого розвитку у прикладних науках — фармацевтиці і гербології.
- Китайська медицина і хірургія не поступалися Західним.
- Іноваціями у військовій сфері були арбалети, розробка прицілів, арбалети залпового вогню, требушети, отруйні гази на основі гірчиці, рельєфні карти, пілотовані повітряні змії, вогняні шашки і ракети, порох, гранати та ранні бронзові гармати.
[ред.] Дивіться також
[ред.] Джерела і література
- Крижанівський О. П. Історія стародавнього Сходу: Підручник. - Київ.: Либідь, 2000. — 592с.
- Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — Київ: Либідь, 1997. - 464с
- Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу. Тематична хрестоматія. — Київ: Либідь, 2000. - 624с.
