Скоропадський Павло Петрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Останнiй гетьман України Павло Петрович Скоропадський

Павло Петрович Скоропадський (3(16) травня 1873 - 26 квітня 1945) — видатний український громадський, політичний і військовий діяч, гетьман Української Держави у 1918 р. (29. 4 1918 — 14. 12. 1918), один із лідерів та ідеологів гетьманського руху. З кінця 1918 р. на еміграції у Швейцарії та Німеччині, де і далі очолював гетьманський рух, навколо якого групувалися різні консервативно-монархічні течії, політичні і громадські організації та діячі.

[ред.] Походження та раннi роки

Генеалогія роду Скоропадських, за відомими сьогодні історичними джерелами, веде свій початок від першої половини XVII століття. Скоропадські - один з найщляхетніших українських родів, який упродовж кількох століть грав провідні ролі у вітчизняній політичній та культурницькій історії. Рід був пов'язаний шлюбними зв'язками з такими визначними українськими козацько-шляхетськими родинами, як Апостоли, Закревські, Кочубеї, Лизогуби, Лисенки, Милорадовичі, Полуботки, Розумовські, Тарнавські. Сам Павло Петрович є нащадком Василя Скоропадського, брата гетьмана Івана Скоропадського, син Петра Скоропадського(див. Скоропадські) і Марії Андріївни Миклашевської (див. Миклашевські).

Народився 3(16) травня 1873 року у Вісбадені. Дитячі роки провів у родовому маєтку Тростянець на Полтавщині. Саме там увібрав перші паростки розуміння спорідненості з рідним краєм. У садибі Скоропадських була велика колекція предметів української старовини, портретів визначних діячів. У сімейному житті родина зберігала і трималася старих українських звичаїв. Освіту Павло Петрович розпочав з Стародубської гімназії. Сімейні традиції, як і традиції всієї тодішньої аристократії Російської імперії, вимагали, щоб юний Скоропадський пішов шляхом військовика. Військова кар'єра приваблювала і його самого. У 1886 році Павло Скоропадський вступає до Петербурзького Пажеського корпусу і успішно закінчує його у 1893 році. Молодого офіцера призначають на службу до Кавалерґардського полку тимчасово виконуючим обов'язки командира ескадрону. Через два роки він отримує призначення на посаду полкового ад'ютанта цього полку, а у грудні 1897 року стає поручником.

З початком російсько-японської війни 1904-1905 років молодий офіцер прагне на ділі виконувати обов'язки військового і подає рапорт з проханням перевести його на фронт у діючу армію. На початку квітня 1904 року Скоропадський виїздить з Петербургу на фронт. Восени 1904 р. його призначають командиром сотні 2-го Читинського козачого полку Забайкальського козачого війська, згодом - ад'ютантом командувача російськими військами на Далекому Сході генерала Ліневича. Під час війни Скоропадського нагороджено Георгіївською зброєю та багатьма орденами. У грудні 1905 року імператор Микола ІІ призначив Скоропадського своїм фліґель-адьютантом, з наданням звання полковника. 4 вересня 1910 року полковник Скоропадський призначається командиром 20-го драгунського Фінляндського полку, лишаючись фліґель-адьютантом. У 1912 році йому було присвоєно звання генерал-майора імператорського полку.

З початку Першої світової війни Павло Скоропадський відправляється на фронт, і вже 6 серпня 1914 року Кінний полк генерала Скоропадського відзначився у бою під Краупішкеном.Подальша військова служба проходила вдало і незабаром він вже командував ґвардійською кавалерійською дивізією. Відзначився у боях з німцями під Каушеном і Трисвятами. Після отримання влітку 1916 року чину генерал-лейтенанта, Павло Скоропадський 22 січня 1917 року приймає командування 34-м армійським корпусом, який розсташовувався на теренах України. Перебуваючи на посаді командувача цього корпусу, Павло Петрович вперше познайомився з масовим українським революційним рухом.

[ред.] Боротьба за владу

Революційні події у Петрограді призвели до деморалізації армії і поступової її більшовизації. В Україні національний революційний рух очолила Центральна Рада, з поглядами якої, втім, Павло Скоропадський згідний не був, бо не сприйняв соціалістичні ідеї українських та російських революційних партій. У травні 1917 року у Києві відбувся І-ий Всеукраїнський військовий з'їзд, який прийняв рішення про створення української національної армії. З різних боків Скоропадському радять українізувати свій корпус. У серпні 1917 року 34-й корпус перетворено на 1-ий Український.

16-17 жовтня 1917 року Скоропадського на з'їзді Вільного козацтва у Чигирині делегати від п'яти українських губерній і Кубані обирають отаманом Вільного козацтва. Серед козаків особа нащадка гетьманського роду, бойового генерала Скоропадського, мала неабияку популярність.

Після більшовицького перевороту у листопаді 1917 року Скоропадський зайняв позицію Центральної Ради і брав участь в організації оборони України від наступу більшовицьких військ. У листопаді 1917 року збільшовичений 2-ий гвардійський корпус на чолі з Євгенією Бош рушив на Київ для розгону української влади. Перед Скоропадським, корпус якого був єдиною боєздатною українською військовою силою, постав вибір: виконати наказ командування і виїхати на фронт для боротьби із давнім ворогом у світовій війні, чи стати на захист нелюбої йому соціалістичної, хоч і української, Центральної Ради. Скоропадський виступив на захист Батьківщини і українського національного відродження. Завдяки цьому рішучому кроку генерала Скоропадського у листопаді 1917 року була врятована не лише Рада і українська столиця від "червоного" терору, а й , можливо, сама справа української революції та державності. З того часу Павло Скоропадський став на шлях відродження й організації українських збройних сил.

Хоч він на той час і не займав ніякої політичної позиції, а обмежував свою діяльність лише турботою про боєздатність свого військового підрозділу, Скоропадський зустрів холодне ставлення до себе з боку Генерального Секретаріату. Ще з літа 1917 року уряд Центральної Ради, занепокоєний великою популярністю аристократа-землевласника генерала Скоропадського, чинив йому перешкоди у керівництві корпусом: припиняв або затримував надходження до 1-го українського корпусу озброєння, одягу, харчів, тощо. Наприкінці року, через незгоди з Секретаріатом Центральної Ради, Павло Петрович іде у відставку.

У січні 1918 року більшовики зайняли Київ, і Скоропадський переховується від репресій.

З поверненням до Києва, Центральна Рада в березні 1918 року оголосила про продовження нею внутрішньої політики соціалізації, що була відбита у ІІІ-ому Універсалі. У відповідь, по Україні шириться і організовується опозиційний рух.

У середині березня 1918 року Павло Скоропадський утвердив опозиційну до Ради політичну організацію, сформовану з військовиків і землевласників, під назвою «Українська Громада» (пізніше «Українська Народна Громада»), що увійшла у тісний контакт з Українською демократично-хліборобською партією В’ячеслава Липинського та Миколи Міхновського (на той час він вже був в одній команді з Липинським) та Союзом земельних власників з метою домогтися спільними зусиллями зміни уряду і внутрішньо-економічної політики Ради. На хвилі незадоволення політикою Центральної Ради німецьким окупаційним командуванням, «Українська Народна Громада» розпочала підготовку до державного перевороту. На нараді 24 квітня 1918 року з генералом В. Ґренером, фактичним керівником німецького війська на Україні, за підтримку (офіційно німецьке командування у цьому протистоянні зайняло нейтральну позицію) німців у перевороті Скоропадський взяв на себе низку зобов'язань політичного і економічного характеру, які тяжіли на майбутній політиці гетьманського уряду.

29 квітня 1918 року у Києві Всеукраїнський з’їзд хліборобів одностайно проголосив Гетьманом України Павла Скоропадського. Центральну Раду було розігнано німцями, натомість, одразу ж було проголошено про утворення Української Держави на чолі з Гетьманом, який тимчасово взяв на себе надзвичайно великі повноваження по управлінню краєм.

[ред.] Гетьманат Павла Скоропадського

Гетьман України Павло Скоропадський зi своїма офiцерами

Отож, 29 квітня 1918 року Павло Скоропадський, гідний представник гетьманського роду, сміливий генерал, взяв владу на Україні. Більшість партій та верств населення відмовили Центральній Раді та її Раді Міністрів у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів.

Того ж дня делегати Всеукраїнського з'їзду хліборобів проголосили Україну Гетьманською державою. Згодом багато писали й говорили про те, що цей з'їзд було інсценовано, але сучасники бачили серед його делегатів лише незначну кількість людей у піджаках, основну масу становив натовп «дядьків у свитках», та й представляли вони вісім різних губерній. В Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав Гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебен. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де Гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документу, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані того ж самого дня. У них були визначені головні напрями діяльності Гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно з «Законами...», вся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася у руках Гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю – авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави.

15-18 травня 1918 року відбувся з’їзд заводчиків, фабрикантів, фінансистів, великих землевласників, який схвалив гетьманський переворот. Близько 1 тисячі його делегатів заявили про готовність усіма силами сприяти утворенню нового державного, громадського й економічного ладу Української держави. Для консолідації сил заможних верств суспільства вони утворили «Союз промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства» (Протофіс). Цей з’їзд показав, що режим П. Скоропадського підтримують не тільки хлібороби-землевласники, середня інтелігенція, кадети, а й великі промисловці.

Гетьман намагався силою влади й помірними реформами загасити революційне полум’я, відновити стабільність у суспільстві, але з перших днів йому протидіяли соціалісти-федералісти, соціал-демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду. Якихось серйозних протестів населення не було, крім деякого невдоволення з боку патріотично налаштованої національної преси й інтелігенції. Зміна влади прямо не загрожувала українській державності, бо Гетьман неодноразово наголошував на необхідності її зміцнення, консолідації суспільства. Водночас, мирний перехід повноважень до Гетьмана свідчив, що населення України очікувало на подолання анархії, наведення порядку, забезпечення стабільності в економіці й суспільному житті.

В умовах конспірації гетьманці не могли підшукати кандидата на посаду голови кабінету міністрів. Ним було призначено М. Устимовича — близьку до гетьмана, але мало відому в українських колах людину, який і скріпив документи від 29 квітня 1918 року. Він не зумів підібрати собі міністрів, бо деякі діячі, насамперед з партії соціалістів-федералістів, відмовилися прийняти його пропозицію. Не вдалося зробити цього й наступному голові уряду — професорові історії та права М. Василенку. Як із прикрістю писала пізніше Л. Старицька-Черняхівська, соціалісти-федералісти «побоялися забруднити свою соціалістичну чистоту», їм не вистачило патріотизму піднятися над своїми партійними амбіціями й об'єднатися в ім'я української державності. Від соціалістів-федералістів погодився увійти до кабінету М. Василенка лише Дмитро Дорошенко - представник давнього старшинського роду, нащадок брата гетьмана Петра Дорошенка. Він став міністром закордонних справ. Показовим є те, що і наступний голова гетьманського уряду Федір Лизогуб також походив із старовинного українського роду.

Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши дипломатичні зв'язки з Німеччиною (яку гетьман навіть встиг відвідати з офіційним візитом у вересні 1918: після подорожі Скоропадського до Німеччини й успішних переговорів з кайзером Вільгельмом II та його урядом, Україна здобула більшу свободу дій у своїй зовнішній політиці, зокрема згоду німців на розбудову реґулярної української армії), Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Грузією, Норвегією, Швецією, Іспанією, Голландією, Італією, Швейцарією, Ватіканом, а загалом де-факто із 30-ма державами. Також було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню (велися навіть переговори про входження цих держав до складу України на федеративних засадах), здобуто визнання й підписано перемир'я з Радянською Росією (12 червня 1918 року). На жаль, Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.

На той час Україна досягла значних успіхів у галузі науки, освіти та культури, хоч гетьман П. Скоропадський був професійним військовим. Його універсалом створюється Українська Академія Наук (що існує й досі; першим її президентом став В. Вернадський); засновуються два державні українські університети - в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 українських гімназій. Також, вийшло друком кілька мільйонів примірників українських підручників; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Національний архів, Національну галерею мистецтв, Національний історичний музей, Національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Держаний симфонічний оркестр, тощо).

Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку 1918 року Української автокефальної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським. Гетьманський уряд завдяки своїй непохитній волі фактично поклав початок незалежності української церкви.

Чимало труднощів виникло при спробі створити збройні сили Гетьманщини замість демобілізованих військових підрозділів Центральної Ради. З попереднього періоду не розформованою залишалася тільки Запорізька дивізія, яка обороняла північно-східні кордони України. У липні 1918 року було створено Сердюцьку дивізію під командуванням полковника Климента у кількості 5 тисяч вояків, у листопаді того ж року почали формувати Галицько-буковинський курінь Січових стрільців. Універсалом Гетьмана було відновлено стан українського козацтва. Крім того, було створено Генеральний штаб, штабні структури у восьми територіальних корпусах. До збройних сил намагалися залучати лише тих громадян, які продемонстрували «безумовну відданість ідеї незалежної України». Влітку 1918 року в армії України було введено погони та військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність Гетьману, заборонено політичну діяльність у військах, забезпечено перехід до схеми підготовки офіцерів: кадетський корпус – загальна козацька військова школа – Академія Генерального штабу. Загалом же ж, уряду так і не вдалося створити дієвої армії – з одного боку урядовці побоювалися, що загальна мобілізація може привести до армії збільшовичені елементи, а з другого справу створення збройних сил гальмували німецька воєнна адміністрація.

Усе ще потребувало вирішення земельне питання. 29 квітня 1918 року Гетьман скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в листопаді (його так і не вдалося виконати). З перших днів діяльності гетьманський уряд вживав заходів щодо нормалізації становища на селі, яке потрясали невдоволення, суперечності, ексцеси. Для підготовки нового аграрного закону й полагодження конфліктів між землевласниками й селянами було створено губернські й повітові комісії. Тимчасові правила про земельні комісії зобов’язували селян повернути поміщицьке майно й відшкодувати збитки, яких вони завдали великим землевласникам. На початку листопада підготували проект аграрної реформи, що передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами – не більше 25 десятин на двір.

Невизначеність становища селян та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи у селян землю з допомогою збройних загонів гетьмана. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини туди вивозилася величезна кількість українського зерна, м'яса та цукру. Врешті, невирішеність аграрного питання разом з поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.

Сім з половиною місяців Української Держави переважна більшість спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою. Сучасники Павла Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України цього періоду. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка Гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових та торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Німеччини та Австро-Угорщини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії. Поступово було відроджено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою Гетьмана.

Поряд із рядом конкретних досягнень, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, гетьманський режим допустив фатальні прорахунки, а Павлу Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Як вже згадувалося, гарантом стабільності у державі фактично виступала зовнішня сила – окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. З одного боку це гарантувало Українській Державі безпеку і стійкість, а з іншого – справжніми господарями в Україні були не Гетьман і його уряд, а німецька військова адміністрація, очолювана генералом В. Ґренером. У цій ситуації кожна із сторін намагалася використати іншу у своїх власних цілях. Гетьманат, спираючись на багнети окупантів, хотів накопичити і сконцентрувати сили, щоб вибороти справжню незалежність. Павло Скоропадський у приватній бесіді заявляв, що «сподівається обійти німців і змусити їх працювати на користь Україні». Німеччина ж прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. Згодом, німецька сторона змусила Скоропадського дати їй письмове зобов’язання не допустити скликання Українських Установчих зборів. Цей крок Гетьмана заблокував конституційний процес і позбавив український народ реальної змоги законного і демократичного формування власної держави.

Реставрація старих порядків (законодавство гетьманату майже дослівно повторювало Основні закони Російської імперії, гетьманський уряд Ф.А.Лизогуба не тільки не скасував робочого законодавства Російського тимчасового уряду та Української Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його) не додавала Українській Державі авторитету й сили. Захищеність від можливості вторгнення більшовиків перетворювала Україну на своєрідну резервацію для консервативних та реакційних сил колишньої Російської імперії. Вплив організовано міцного, фінансово могутнього російського чинника ставав дедалі відчутнішим і робив державну лінію Гетьмана непослідовною. Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, яких насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя. До національної ідеї вони ставилися байдуже.

Спроби повернути поміщикам землю, обов’язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків сприяли формуванню опозиції, яка дуже швидко перейшла до активних дій. У липні-серпні 1918 року піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тисяч залізничників). У цей же час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тисяч осіб. Також мали місце саботажі (вибухи й пожежі в Києві, Одесі тощо), атентати (вбивство фельдмаршала Г. Айхгорна) тощо, що спричинило репресії з боку гетьманського уряду й німецько-австрійської військової влади.

Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влади. З іншого боку, представники Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умови проголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, так як і новий (з листопада 1918 року) проросійський кабінет міністрів С.М.Гербеля, виявився самовбивчим для Гетьмана.

Через політичні розбіжності розколовся кабінет міністрів Гетьмана. Опозиційний Український національний союз вимагав надати йому вісім міністерських посад, широкої амністії, скасування смертної кари, ліквідації цензури, тощо. Намагаючись розрядити атмосферу, Павло Скоропадський 22 жовтня 1918 року видав Маніфест до українського народу, який підтверджував непорушність принципу незалежності України, гарантував прискорення аграрної реформи, скликання парламенту. Політична криза дещо вщухла після оновлення кабінету міністрів, але орієнтація у зовнішній політиці на проантантівський і проденікінський напрям не могла не викликати чергової кризи.

Курс на повалення влади Скоропадського взяли представники КП(б) України, проросійські шовіністичні кола. Водночас ідеологи антигетьманського спротиву М. Шаповал та В. Винниченко готували повстання, налагоджуючи стосунки з українськими військовими колами. 13 листопада 1918 року у Києві, в будинку Міністерства шляхів зібралися представники соціалістичних партій та обрали Директорію, до якої увійшли В. Винниченко (Голова Директорії), С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андріївський. У відозві Директорії до населення йшлося про те, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». С. Петлюра у Білій Церкві видав Універсал до народу із закликом до повстання.

За кілька тижнів боїв війська Директорії, 14 грудня 1918 року, оволоділи столицею Української Держави. Майже всі національні сили, що сконсолідувалися, примусили Павла Скоропадського зректися гетьманства, що сталося того ж дня.

[ред.] Роки еміґрації

Після зречення влади, Скоропадський із родиною перебрався до Берліна, потім до Швейцарії, зрештою оселився у м. Ванзее поблизу Берліна.

Вже 1920-го року, завдяки наполяганням емігрантів-гетьманців, що на чолі з В. Липинським та С. Шеметом зорганізувалися в «Український союз хліборобів-державників», Павло Скоропадський повертається до активного політичного життя. Він очолює новий гетьманський рух, а В’ячеслав Липинський стає його теоретиком.

Проте на початку 1930-х років між практиком Скоропадським та теоретиком Липинським виникли певні розбіжності щодо існування руху, і єдиний «Союз» розколюється. Прибічники гетьмана об’єдналися у «Союз гетьманців-державників». Завдяки зусиллям Скоропадського, філії гетьманського руху з’являються не лише в Австрії та Німеччині, а й в Чехословаччині, Франції, Канаді, США, на західноукраїнських землях (Польща). Крім того, заходами Павла Петровича, 1926 року у Німеччині засновується Український науковий інститут при Берлінському університеті, що зіграв велику роль у розвитку української науки та культури.

З приходом до влади націонал-соціалістів життя Скоропадського ускладнилося. Доводилося докладати чималі зусилля і використовувати власний авторитет та зв’язки, щоб зробити можливим подальше існування і діяльність «Союзу гетьманців-державників» та української громади у Німеччині. Разом з тим, передбачаючи неминучу війну у Європі, Павло Скоропадський 1939 року відправляє свого сина Данила до Англії з метою гарантування продовження існування гетьманського руху на випадок перемоги антигітлерівської коаліції. І хоча гетьман не підтримував нацизм, він змушений був «лояльно» ставитися до нього. Але, незважаючи ні на що, Скоропадський завжди відстоював перед офіційними колами Рейху і серед громадськості інтереси українців. Так, наприклад, коли угорські війська окупували у 1939 році Карпатську Україну, гетьман виступив в оборону її незалежності. Заходам Павла Скоропадського завдячують звільненням з німецьких концтаборів С.Бандера, А.Мельник, Я.Стецько, А.Левицький та ін.

Протягом 1938-1941 років Скоропадський намагався згуртувати усі українські сили у діаспорі. Він не поділяв надій деяких угруповань емігрантів, що німці відновлять українську державність.

Нажаль, Павло Скоропадський не встиг у мирний час завершити організаційне та ідеологічне формування «Союзу гетьманців-державників». Наприкінці війни, 16 квітня 1945 року, під час бомбардування станції Платлінґ, що поблизу Мюнхена у Баварії, був смертельно поранений.

Помер Павло Скоропадський 26 квітня 1945 року у шпиталі монастиря Меттен. Похований у місті Оберсдорфі в родинному склепі Скоропадських.

[ред.] Iншi данi

11 січня 1898 року одружився з Олександрою Дурново, дочкою генерал-лейтенанта Петра Дурново і його дружини Марії, уродженої княгині Кочубей. Згодом у подружжя народилося шестеро дітей: Марія (1898-1959 рр., по чоловікові графиня Монтрезор), Єлизавета (1899-1975 рр., по чоловікові Кужим), Петро (1900-?), Данило (1904-57 рр.), Павло (1916-?) та Олена (нар. 1919 року, по чоловікові Отт).

Сини Петро та Павло померли у дитинстві внаслідок хвороби.

Олена Отт-Скоропадська вважаеться спадкоємцею його творiв і праць. Вона мешкає у Швейцарiї, вiдвiдувала Україну декiлка разiв та була вiдзначена за свої iсторичнi дослiдження.

[ред.] Додаткова інформація

Для додаткової інформації див. ст. Гетьманський рух.

[ред.] Література

Енциклопедія українознавства
Лариса Масенко "феномен малоросійства: Павло Скоропадський" (з книги «Мова і політика»)
Олександр Реєнт: Павло Скоропадський. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2003. – 304 с.
Павло Скоропадський: Спогади (кінець 1917 – грудень 1918) – К.: Київ – Філадельфія, 1995. – 493 с.
Бойко О.Д.: Історія України: Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – 656 с.
Д.І. Донцов. Рік 1918, Київ: Документально-художнє видання / Упоряд.: К.Ю. Галушко. – К.: Темпора, 2002. – 208 с.
Лановик Б.Д., Матейко Р.М,, Матисякевич З.М.: Історія України: Навчальний посібник / За ред. Б.Д, Лановик. – 2-ге вид., перероб. – К.: Т-во «Знання», КОО, 1999. – 574 с.