Націоналізм
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
|
Націоналізм - специфічний стан свідомості етносу і соціально-психологічних орієнтацій людей, а також сполучені з ними ідеологія, теорія і соціальна практика.
Етнічний довідник так подає сучасне значення терміну:
Націоналізм – світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.
Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність "своєї" зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно» виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.
[ред.] Інтерпретації
Для повсякденної свідомості слово "націоналізм" не має нейтрального звучання, воно завжди емоційно зафарбовано. Суть Н. складає проповідь власної національної окремішності та/або винятковості, з необхідністю доповнюване недовірою до чужих (конкретно обумовлених) етнічних спільнот і (у крайніх проявах) - відмова їм у праві на існування. Типовий для цивілізацій локального типу, чия культура ґрунтується на осьовій аксіологічній опозиції Ми - Вони. Н. виникає як реакція етносу на деструктивні впливи зовнішнього оточення (економічні, соціальні і політичні процеси, іноетнічні впливи). Н. як політичний принцип, згідно з яким етнічні межі не мають перетинатися політичними кордонами і, зокрема, етнічні кордони в межах певної держави не повинні відокремлювати правителів від решти, виробився в процесах утворення національних держав, розпаду імперій і відділення колоній від метрополій. Таким чином Н. - як "фактор впливу" перевершив і світові релігії докапіталістичних суспільств, і державні утворення імперського типу Нового часу. У першій таксономії Н. протистояв християнству і космополітизмові, у другій - інтернаціоналізмові й імперіалізмові. У рамках мононаціональних держав Н. може варіюватися від ізоляціонізму (Албанія 60-80-х XX ст.) до експансіонізму ("японська модель"). У залежності від історичної долі, чисельності, специфіки домінуючих у його границях способів діяльності, ступеня розбіжностей його культурних норм із сусідами тощо - реакція етносу (або "градус" націоналізму) може кардинально змінюватися. Н. виступив, зокрема , відповідною реакцією багатьох етнічних спільнот на загальносвітовий процес інтернаціоналізації, що посилюється. Ця тенденція в контексті історичного досвіду стала неоднозначною. В екстремальних варіантах прояву Н. у національній свідомості відбувається фетишизація власне етнічного початку, що починає розглядатися як гранична підстава буття даної спільності людей, як єдиний критерій диференціації між ними. Етнічне стає об'єктом свого роду культу (аж до ритуалізації). Н. найчастіше зводить етнічні розбіжності до генетичних, а останні - до їх зовнішніх проявів, що і визначаються як єдиний фактор, що конституює національну цілісність. Ідеологія Н. постулює також пріоритет національних цінностей перед особистісними, пріоритет державності перед будь-якими іншими формами соціальної самоорганізації етносу, пріоритет міфологізованого національного минулого і бажаного майбутнього перед сьогоденням, пріоритет "культурної" і "народної" самобутності перед установками "неукоріненої" інтеліґенції. Для індивіда в умовах кризи традиційних суспільних інститутів етнос - найбільш стійка референтна група, а Н. - найдоступніший психологічний субститут виходу зі станів фрустрації. Неминуче недооцінюючи всю складну систему створеної етносом господарської, політичної, духовної культури, результати численних міжетнічних взаємопроникнень (у тому числі і генетичних), що мали місце в історичній долі даного народу, Н. абсолютизує етнічну замкнутість, що веде до застою, спрощення й упадку даної національної культури. Н. - непозбутня й у певному сенсі позитивна риса людського співтовариства, тому що навіть потенційна погроза його експансії необхідно стимулює процеси оновлювальної трансформації структур міжнародного співробітництва в вирішенні глобальних проблем і оптимізації всієї сукупності міждержавних відносин.
[ред.] Історія
Історія Нацоналізму - окремі прояви національних почуттів і національних рухів зустрічаються у стародавні, античні та середні віки (почуття відмінності стародавніх євреїв від невірних, античних греків від варварів, французько-англійський конфлікт під час Столітньої війни 1337-1453 і т. д. Але як масове й загальнопоширене явище націоналізм характерний в основному для новітніх часів. Більшість політичних і культурних явищ раніше цього часу мали універсальний, а не національний характер: найпоширенішою формою державних утворень були імперії, а не національні держави; релігії мали світовий характер і т. д. Як правило, більшість населення не була свідома своєї національної відокремленості. Націю, як політичне (але не етнічне) утворення уособлював т.зв, репрезентативний клас (дворянство у Росії та Франції, шляхта у Польщі чи козацтво в Україні). Нерідко верхівка цього класу за своєю етнічною приналежністю відрізнялась від основної маси населення (як династія норманів у середньовічній Англії та династія Рюриковичів у Київській Русі).
[ред.] 17-18 сторіччя
Початок утвердження націоналізму як універсального явища поклали англійська (17 ст.) і французька (18 ст.) революції, які скасували королівську владу і проголосили націю об'єднанням вільних громадян й джерелом дуржавної суверенності. Дух націоналізму в Європі поширився завдяки війнам Наполеона І Бонапарта, який, з одного боку, підтримав національні рухи Італії і Польщі, а з другого боку викликав вибух патріотичних почуттів серед поневолених народів -німців, іспанців, італійців, росіян. Після поразки ПрусПувійні з Наполеоном (1806) німецький філософ Йоган Готліб Фіхте (1762-1814) у "Промовах до німецької нації" (1808) закликав німців до національного відродження та встановлення свого культурного лідерства у світі. У 1810 у Берліні була організована перша гімнастична організація, яка ставила собі за мету військове виховання молоді у дусі національних ідеалів. У 1815 у Йєнському ун-ті було створене перше націоналістично-студентське т-во "Burschenschaft". Діяльність цих молодіжних організацій була підпорядкована меті національного об'єднання і здобуття національної незалежності; вони послужили зразком для пізніших національно-парамілітарних та студентських організацій серед слов'янських народів (чеських, польських, українських "Соколів", студентських громад і т.п.). Теоретичне обґрунтування Н. знайшов в ідеях романтизму, який стверджував особливу мистецьку вартість народних традицій, народної мови. Теоретики романтизму - передусім німецький філософ Йоган-Готфрід Гердер (1744-1803) - особливу увагу приділяли слов'янським народам, які ніби-то зберегли свої традиції у незіпсованому і первісному вигляді, і тому передбачали велике майбутнє для слов'янських народів. (Гердер окремо відзначав особливу роль українців). Німецька класична філософія, у першу чергу у працях Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831), хоча й відкидала романтичну традицію, обґрунтувала ідею національної держави не лише як об'єднання всіх громадян заради ідеалів свободи, безпеки і щастя, але як органічної особи, як втілення божественної ідеї на землі та уособлення найвищої стадії у суспільному розвитку.
[ред.] Перша половина 19-го сторіччя
Віденський конгрес 1815 лише частково визнав ідею національної держави у післявоєнному врегулюванні кордонів Європи, дозволивши утворення конфедерації малих німецьких держав (т. зв. Bund) та погодившись на виділення польської території Російської імперії в окреме автономне Варшавське королівство. Однак Віденський конгрес не поставив під сумнів сам факт доцільності існування імперій, а, навпаки, прагнув зберегти status quo з переддня Французької революції і наполеонівських воєн. Революції 1830-31 поклали край системі, утвореній Віденським конгресом, і послужили поштовхом для для національних повстань у Бельгії (яка у 1831 була визнана незалежною державою), поляків (1830-31 і 1848) та італійців (1831). Поразка польського та італійського повстання привела до утворення в еміграційних національно-революційних організацій -"Молодої Італії" (1831), "Молодої Польщі" (1834), які в наступні десятиліття послужили праобразом подібних організацій серед інших народів - "Молодої Ірландії" (1840), "Молодої Туреччини", "Молодого Китаю" та ін. Лідер Молодої Італії Джузеппе Маддзіні (1805-1872) сформулював принцип: "Кожній нації-держава".
На початку 19 століття націоналізм перестав бути західноєвропейським явищем, поширившись на нові історичні регіони. У Південній Америці розгорнулися національно-визвольні рухи проти іспанської влади на чолі з венесуельцем Сімоном Боліваром (1783-1830) й аргентинцем Хозе де Сан Мартіном (1778-1850). У результаті повстанських рухів іспанська влада над південноамериканськими колоніями була ліквідована і проголошена незалежність Парагваю (1811), Аргентини (1816), Чілі (1818), Венесуели, Мексики, Перу (1821), Бразилії (1822), Болівії (1825), Уругваю (1828). Надзвичайно багатим на національні рухи був регіон Центрально-Східної Європи, яка перебувала під владою трьох імперій - Австрійської, Османської і Російської. Початок національному відродженню серед народів цього регіону поклали учені, дослідники історії, мови, фольклору - словак Я. Коллар (1794-1852), чех Ф. Палацький (1798-1876) та К. Гавлічек (1821-1854), південні слов'яни Л. Гай (1809-1872) і В. Караджич (1787-1864), обидва - засновники т.зв. іллірійського руху, який ставив собі за мету об'єднання південних слов'ян у єдину державу (Югославію), румуни С.Клайн (1745-1806) та Г. Лазар (1779-1823). Наполеонівські війни та польське визвольне повстання 1830-1831 прискорили кристалізацію національних рухів у Російській імперії. Формування російської національної свідомості одержало сильний поштовху результаті Уварівських реформ, які проголосили "народність" (національність) разом з "самодержавством" і "православ'ям" основоположними принципами Російської імперії. Реформи Уварова поклали початок посиленій русифікації державного апарату та інших, неросійських народів, які проживали на території Російської імперії. Відповіддю на них була активізація національних рухів поневолених народів. Це стосувалося, зокрема, українського національного відродження, яке бере свої початки від перших спроб утворення нової літературної мови ("Енеїда" І. Котляревського, 1798) та боротьби нащадків козацької старшини, які стали російськими дворянами, за збереження автономних прав України в Російській імперії. Активізація національного руху привела до утворення Кирило-Мефодіївського Братства (1846-1847), провідні діячі якого - Т. Шевченко (1814-1861), П. Куліш (1819-1897), М. Костамаров (1817-1885) - відіграли вирішальну роль у формуванні ідеології модерного українського націоналізму. В Австрійській імперії українське національне відродження було пов'язане у першу чергу з діяльністю "Руської Трійці" (1830-і рр.) та Головної Руської Ради, ін. українських організацій під час революції 1848.
Революція 1848 послужила сильним поштовхом для розвитку національних рухів і формування їхніх політичних програм. Разом з тим, вона вперше засвідчила, що національні рухи поневолених народів можуть перебувати у конфлікті між собою (як польський та український, угорський і словацький та ін. національні рухи). На загострення такого конфлікту вплинула поява нових інтелектуальних течій - гегельянства, марксизму та ін., які проголосили, що національні рухи т. зв. недержавних (неісторичних або малих) народів (такі як чеський, словацький, український, єврейський та ін. рухи) суперечать історичному прогресу, оскільки призначенням цих народів є ніби-то асиміляція і поступове розчинення у тілі державних (російського, німецького, польського, угорського та ін.) народів. Іншим новим явищем у розвитку націоналізму після революції 1848 було поєднання національних вимог з вимогами проведення реформ і модернізації економіки. Ідеологом цієї течії був німецький економіст Фрідріх Ліст (1783-1846), який вимагав введення високих митних тарифів для захисту внутрішнього національного ринку і прискорення індустріалізації, будівництва залізниць для економічного об'єднання розрізнених національних територій, розвитку національної освіти і т.п.
[ред.] Друга половина 19-го сторіччя
У другій половині 19 ст. успішно завершилося об'єднання італійської та німецької нації. У результаті дипломатичних успіхів прем'єр міністра Сардінії графа К. Кавура (1810-1961) та військових походів повстанців на чолі з Дж. Гарібальді більшість території Італії було об'єднано (1859-1861) під владою короля Віктора Емануїла І, а Рим приєднаний (1870) да Італійської держави. Приклад Італії стимулював відродження руху за об'єднання Німеччини. У німецькому русі виділялися дві концепції вирішення німецького питання: великонімецька передбачала утворення Великої Німеччини, яка включала б й Австрійську імперію; малонімецька виключала Австрію зі складу майбутньої німецької держави і виступала за об'єднання всіх німецьких земель навколо Прусії. У 1860-х рр. перемогла малонімецька концепція. В результаті перемоги у австро-пруській війні (1866) Прусія під проводом прем'єр-міністра О.фон Бісмарка (1815-1898) об'єднала німецькі землі, а після перемоги у франко-пруській війні була проголошена нова Німецька імперія (1870). Поразка Австрії привела до внутрішньої реорганізації Австрійської імперії. Оскільки вона більше не претендувала на роль німецької держави, були зроблені певні поступки на користь ненімецьких народів - угорців, поляків, чехів. Було виділене в окрему державно-адміністративну одиницю Угорське королівство й імперія була перетворена у дуалістичну Австро-Угорську монархію (1867). Широкі автономні права були надані полякам у Галичині, що, у свою чергу, привело до загострення польсько-українського конфлікту.
Лібералізація політичного режиму у Російській імперії у 1860-70-х рр. спричинилася до активізації національних рухів неросійських народів -фіннів, литовців, українців та ін. Однак польське повстання 1863, а згодом посилення політичної реакції після вбивства Олександра II (1881) посилили репресивні заходи проти неросійських національних культур (аж до їх фактичної заборони, як у випадку з українським національним рухом після Валуевського указу 1863 та Емського акту 1876). Нова короткочасна хвиля лібералізації національної політики і піднесення національних рухів відбулася під час та в перші роки після революції 1905-07, однак їй було покладено край політикою столипінської реакції. В умовах постійних переслідувань деякі національні рухи (як український і польський) змушені були перенести центр своєї діяльності в Австрійську імперію, інші (як литовський) - розвинути сітку нелегальних шкіл, видавництв і т.п.
Іншим фактором посилення національних рухів у Європі, особливо у її південній і східній частині, стала боротьба навколо спадщини Османської імперії, яка в другий половині 19 ст. переживала занепад. У результаті Кримської 1853-56, російсько-турецької війни 1877-1878 та повстання південнослов'янських народів Румунія, Сербія і Чорногорія були визнані на Берлінському конгресі 1878 самостійними державами, а Болгарія - як автономне князівство під турецьким протекторатом (у 1908 проголошена самостійною державою). Зворотньою стороною військових поразок Османської імперії було зародження руху "молодотурків" (1860-1876), які ставили завдання модернізувати свою країну за і зразком європейських національних держав. Однак під час їхнього правління (1908-1918) молодотуркам не вдалося розв'язати суперечності між багатонаціональною імперією, яку вони хотіла зберегти, і національною державою, яку вони хотіли збудувати. Більш успішним були, однак, аналогічні спроби у Японії, де під час правління імператора Мейджі (1867-1912) була утворена національнадержава за пруським зразком.
Особливістю національних рухів наприкінці 19 -на поч. 20 ст. було те, що вони набрали масового і чітко політичного характеру. У Західній Європі активізувалось фламандське відродження у Бельгії, каталонське і баскське - в Іспанії. Політичними вимогами двох останніх було перетворення Іспанії у федеративну державу; частково вони були зреалізовані у часи Іспанської республіки (1931-1939), однак утвердження диктатури Франко супроводжувалося відновленням централізму. Деякі із національних конфліктів у Західній Європі знайшли мирне розв'язання. Норвегія, яка у 1814 перебувала у складі Швеції від'єдналася у 1905; Ісландія, що з 1830 входила у склад Данії, у 1918 стала незалежною республікою. Більш гострих форм набрала боротьба за визволення Ірландії з-під влади Англії, яка увінчалась проголошенням Ірландської республіки у 1921, та національні конфлікти на Балканському п-ві: дві балканські війни (1912 і 1913) та вбивство австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда у Сараєво (28.6.1914) послужили поштовхом до Першої світової війни.
[ред.] Початок 20-сторіччя, розпад імперій
Перша світова війна 1914-18 привела до розпаду Австро-Угорської, Турецької та Російської імперій. Проголошений американським президентом В. Вільсоному "14пунктах"(1918) новий післявоєнний політичний порядок одним із основоположних принципів визнавав право нації на самовизначення. Його було частково втілено у Версальській системі, яка визнала утворення й незалежність нових національних держав -Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, Польщі, Чехословаччини, Югославії. Однак цей принцип був проведений вибірково. Він не стосувався тих національних рухів, які в часи війни перебували у ворожому до Антанти таборі Центральних держав (у т. ч. - до українців). Повоєнне влаштування державних кордонів було проведено так, що деякі формально національні держави (Польща, Румунія) були по суті мініімперіями, в яких національні меншості становили 20-30% населення; інші ж, утворені як добровільні об'єднання декількох націй, забезпечували домінатні позиції лише одній (чехам у Чехословаччині, сербам у Югославії). Інші народи (як українці) опинилися зразу у складі декількох держав. Окрім того, обмеження територій держав, які зазнали поразки, до їхнього етнічного ядра (Німеччина, Угорщина) породжували серед їхнього населення сильні реваншистські настрої. Суперечність між проголошеним ліберальними державами (США, Англією, Францією) правом націй на самовизначення та конкретним його втіленням у Версальській системі створювало сприятливий ґрунт для виникнення агресивного, шовіністичного і ксенофобного Н. Його ідеологічним обґрунтуванням стали расистські теорії А. де Гобіно (1818-1882) та ідеологія інтегрального націоналізму - націоналізму, який відкидає ліберальні цінності як застарілі ради торжества національних інтересів і проповідує рішучі і беззастережні дії, - сформульована Ш. Морра (1868-1952) та М. Барре (1862-1923). В українському національному русі утвердження інтегрального націоналізму було пов'язане з ідеологією Д. Донцова (1883-1973) та діяльністю Організації Українських Націоналістів у 1930-х рр.
[ред.] Передвоєнні роки та Друга світова війна
Утвердження тоталітарних режимів у Радянському Союзі, Німеччині, Японії та ін. країнах у 1930-1940 привело до посилення нового типу національних рухів - панславістського, пангерманського і паназіатського. Панславізм первісно виник серед слов'ян Австрійської імперії, що прагнули її перетворення у федерацію рівноправних народів, серед яких слов'янські народи становили б більшість. Протягом 19 ст. існувало декілька різновидів панславістської ідеології (зокрема, лідери Кирило-Мефодіївського Братства прагнули встановлення федеративної слов'янської республіки з центром у Києві). Однак після краху планів перетворення Австрійської імперії у федерацію (у зв'язку з проголошенням австро-угорського компромісу 1867) більшість лідерів й ідеологів панславістського руху приписували особливу роль Росії, яка, як справжня християнська держава, ніби-то була покликана Богом для спасіння людства, поширення ідеалів миру і справедливості у світі. Після перемоги більшовиків у революції і громадянській війні в Росії 1917-20 ідеологія панславізму була поєднана з комуністичними гаслами. Росіяни були проголошені справжнім соціалістичним народом, покликаним ширити ідеали комунізму серед інших націй. Під цими гаслами у 1917-20 була здобута перемога над національно-визвольними рухами неросійських народів - українцями, вірменами, грузинами та ін., що прагнули відокремитися від Російської імперії та утворити свої національні держави. Після перемоги СРСР у Другій світовій війні 1939-45 Й. Сталін зреалізував найсміливіші плани російських панславістів, об'єднавши всі слов'янські народи під російським керівництвом і поширивши впливи на Центральну і Південну Європу. Радянське керівництво завдало смертельного удару пангерманському рухові, який прагнув до об'єднання Німеччини, Австрії, Швейцарії, Данії і скандінавських країн в єдиний союз "нордичної раси". З кінця 19 ст. пангерманська ідеологія користувалася все більшими впливами серед громадської думки і урядової політики Німеччини; найбільшого розквіту вона досягла після приходу в 1933 до влади А. Гітлера (1889-1945). У 1941 у результаті перемог німецької армії у Європі, пангерманський план був близьким до свого найповнішого завершення. Разом з пангерманським рухом поразки у Другій світовій війні зазнав і паназіатський рух, головною метою якого було утвердження влади Японії над Китаєм, Індією та іншими азіатськими територіями від східного узбережжя Африки аж до західного узбережжя Тихого океану.
Утворення агресивних, шовіністичних і тоталітарних тенденцій у багатьох національних рухах наприкінці 19-у першій пол. 20 ст. було пов'язано з поширенням хвилі антисемітизму (справа Дрейфуса у Франції (1894), творчість німецького історика Г. фон Трейчке (1834-1896), філософа Є. Дюрінга (1833-1921), композитора Р. Вагнера (1813-1883), масове винищення євреїв у гітлерівській Німеччині та окупованій нею території (Голокост), хвиля антиєврейських погромів у Російській імперії (1881,1905-1907,1917-1920)та антисемітська пропаганда в останні роки правління Й. Сталіна, антиєврейська спрямованість національної політики міжвоєнної Польщі, Румунії і т. п. Реакцією на поширення антисемітизму стало викристалізування ідеології та практики модерного єврейського Н. - сіонізму. Австрійський журналіст єврейського походження Т. Герцль (1860-1904) у брошурі "Єврейська держава" (1896) сформулював як кінцеву мету сіонізму еміграцію євреїв у Палестину й утворення там єврейської національної держави. Єврейська еміграція у Палестину після Першої світової війни особливо посилилася після приходу до влади А. Гітлера у Німеччині. Сіоністський рух зустрів опір арабського населення Палестини; перемога єврейських поселенців над арабами привеладо проголошення у 1948 держави Ізраїль.
[ред.] Повоєнні роки, крах колоніальної системи
Після Другої світової війни 1939-45 основний принцип, який вимагає визнання за націями право на власну державу, став універсальним і загальноприйнятим. Це відобразилося, зокрема, у розпаді останніх імперій. Розпад англійської імперії розпочався ще у міжвоєнну добу, коли Англія визнала незалежність Іраку (1932) та Єгипту (1936). Серед національних рухів в англійських колоніях найсильніше виявився індійський, особливо, коли його очолив Мохандас Карамчанд Ганді (1869-1948). У 1947 Англія визнала незалежність Індії. Індійські мусульмани не приєдналися до індійського нац.руху й добилися утворення окремої національної держави -Пакистану ( 1947). У 1948 проголошена незалежність інших англійських колоній - Цейлону (з 1971 - Шрі Ланка) і Бірми. Навідміну відрозпаду англійської імперії, який відбувався порівняно мирно, здобуття незалежності французькими колоніями у Північній Африці й Індо-Китаї супроводжувалося війнами і масовими насильствами в Алжирі (1954-1962), В'єтнамі, Лаосі, Кампучії (1945-1954). З 1960-х рр. процес деколонізації охопив Африку. Як і в Азії, приклад дала Англія, проголосивши у 1957 незалежність Гани. Протягом декількох років незалежність здобули більш ніж 20 африканських колоній. Останніми відмовилися від своїх колоній у Африці Португалія (1974), Родезія (1980), Південна Африка (1990).
Проголошення незалежності у країнах Азії й Африки у багатьох випадках відкрило шлях до нових воєн, у яких націоналістичні лозунги тісно перепліталися з соціалістичними і комуністичними. З другого боку, комуністичні режими самі активно експлуатували національну ідеологію і провадили шовіністичну політику стосовно окремих народів. У Радянському Союзі домінуючі позиції займала російська нація. Це викликало опір серед неросійських народів, який набирав нових форм - від збройної боротьби у Західній Україні, балтійських країнах у перші післявоєнні роки до дисидентських рухів з чітким національним забарвленням у 1960-80-х рр. серед українців, литовців, латвійців, естонців, грузинів, вірмен та ін. Хоча радянська влада проводила репресії проти неросійських народів, разом з тим вона, зміцнюючи свої власні позиції, об'єднала розрізнені національні території у складі єдиних республік (наприклад, приєднання Західної України до Української РСР), сприяла формуванню національних партійно-державних еліт - тобто об'єктивно вела до зміцнення неросійських народів. Тому з падінням радянського режиму у 1991 розпад СРСР- останньої імперії -був неминучим.
[ред.] Сучасність
У сучасному світі націоналізм залишається універсильним явищем. Він охоплює не лише країни третього світу, але країни з достатньо високим рівнем господарського і культурного розвитку (наприклад, рух французькомовного населення Квебеку в Канаді, конфлікти між фламандським і французькомовним населенням у Бельгії та ін.). Все це спростовує передбачення марксистських і ліберальних теоретиків, що націоналізм є явищем минулого і що у міру модернізації суспільного життя він відімре. Правдоподібно, націоналізм залишиться поширеним явищем у світовому історичному розвитку протягом принаймні ще декількох десятиліть, а зважаючи на останні події у світі, зокрема: расові та релігійні війни, твердження багатьох вчених про той факт, що такі речі, як націоналізм є природніми інстинктами кожної психічно та фізично здорової людини, пропаганди серед свідомого та високоосвідченого населення Землі ідеї космополітичної нації, зростання свідомості й освідченості представників останніх поколінь Європейських та Східних держав, внаслідок чого останніми роками у світі невпинно та доволі великими темпами зростає так званий, "протестний електорат", націоналізм ймовірно буде невід'ємною частиною суспільно-політичного життя людства ще не одну сотню, а той тисячу років.
[ред.] Сучасний український націоналізм
У наші дні ідею українського націоналізму відстоюють низка різного роду потужності молодіжних , громадських і мілітарних організацій та зокрема, зважаючи на той факт, що націоналізм - передусім політична ідеологія, політичною ідеологією, політичні партії, яких станом на передвиборну кампанію 2006 року налічувалося дві: Всеукраїнське Об'єднання "Свобода" Олега Тягнибока та Українська Національна Асамблея Юрія Шухевича.
[ред.] Дивись також
- Нація
- Національність
- Шовінізм
- Етнос
- Етногенез
- Етноцентризм
- Раса
- Національна держава
- Бандера Степан Андрійович
