Річинський Арсен

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Річинський Арсен Васильович (25 червня 1892 — 1956) – церк. (правос.), гром.-і пластовий діяч на зах. Волині, за фахом лікар. Автор ст. на рел.-церк. теми та кн. «Проблеми укр. рел. свідомости» (1923); ред.-видавець перев. неперіодичних журн.-часописів: «Нова Дорога» (1918), «На Варті» (1925 — 26), «Рідна церква» (1927), «Наше брацтво» (1929), в яких пропаґував нац. відродження Правос. Церкви. Церк. композитор (муз. зб.: «Скорбна мати», «Укр. відправа», «Колядки»). Радикальні церк. погляди спричинили конфлікти Р. з тогочасним церк. керівництвом правос. митрополії, що виявилися навіть у тимчасовому відлученні його від церкви, а гром.-пластова діяльність — у переслідуванні поль. влади (в'язень Берези Картузької, 1939) та репресії сов. влади.

Народився 25 червня 1892 року в селі Тетильківці Крем’янецького повіту Волинської губернії в родині священика. Майбутній композитор пройшов усі ступені духовної освіти – сільська церковноприходська школа, духовне училище, семінарія у м. Житомирі.

Роки навчання в семінарії збіглися з певними позитивними змінами в суспільстві, з піднесенням українського національного руху. 1906 року в Житомирі було засновано товариство “Просвіта”. Особливий вплив на формування світогляду молодого Річинського мав Н.Абрамович (єпископ Платон). Музичне виховання проходило під наглядом професора семінарії З.Курдиновського. Після чотирьох років навчання в семінарії Річинський відмовився від родинної професії і став учителем у селі Седмярки Луцького повіту. Восени 1910 року він поступив на медичний факультет Варшавського університету. З початком першої світової війни Річинський покинув Варшаву і закінчив освіту в Києві, після чого був направлений дільничним лікарем в село Хролін на Волині.

В 1917 році молодий лікар був призначений лікарем в Ізяславську дільничну лікарню. Саме тут сповна розкрилася мистецька натура Річинського. Він став справжнім ентузіастом громадського музичного життя: організовував концерти, вистави, шкільні свята. 1918 року Річинський започаткував видання часопису “Нова дорога”. Його авторитет як ерудованого фахівця та освідченої людини невпинно зростав, і незабаром йому запропонували читати лекції з історії України на курсах народних учителів. Користуючись нагодою, Річинський створив аматорський учительський хор і дебютував з ним у ролі диригента.

З падінням УНР і початком польської окупації у 1921 році Річинського як нелояльного до нової влади перевели дільничним лікарем в село Тростянець Луцького повіту. Лише через два роки він добився переводу у Володимир, де швидко досяг професійного успіху і став головним лікарем міської лікарні, тим самим потрапивши у “авангард” місцевої інтелігенції. Саме тоді розпочався найбільш плідний період його життя. Перш за все він реалізує себе як видавець: упродовж 10 років виходять його часописи загальнокультурного та релігійного спрямування (”На варті” (1925-26), “Рідна церква”(1927), “Наше братство”(1929) ). Тоді ж була видрукована літературна збірка віршів та оповідань “До щастя, слави і свободи”, призначена для дітей.

На підтвердження свого подвійного церковно-світського світосприйняття Річинський став активним діячем українського церковного руху, прихильником утворення автокефалії та української церкви. Саме тоді почалася тривала дружба Річинського з Тележинським. Під впливом останнього Річинський зацікавився композиторською творчістю. В 1925 році він уклав свою першу збірку загальнодоступних церковних співів для сільських хорів під назвою “Всенародні співи в українській церкві”, мета якої, за його власними словами, “полегшити богослужіння в церкві українською мовою та показати перевагу й красу Служби Божої на рідній мові”. 1926 року вийшла наступна збірка “Українські церковні співи”, 1929 – “Українська Відправа Вечірня та Рання “. Духовні композиції Річинського позначені незвичним поєднанням стриманості і емоційності, “твердості” або навіть сухості і психологічної чутливості, що випливало з його подвійної натури лікаря-матеріаліста з душею глибоко віруючої людини, ще й священика за освітою. Музична мова творів вказує на обізнаність із сучасною композиторською технікою і впевнене володіння нею. Приваблює також органічне відчуття форми, певний драматургічний хист, невимушеність, природність інтонації. Захоплений благородною метою відродження духовної культури, композитор звертається до фольклору. Результатом стала збірка “Українські колядки” 1926 року, куди, крім власних обробок, композитор включив твори К.Стеценка. Пізніше з’явилися подібні збірки з обробками М.Тележинського та композитора З.Курдиновського. Таким чином, Річинський був ще й активним популяризатором творчості своїх сучасників.

Композитор, видавець, лікар, церковний діяч, Річинський не залишався осторонь і громадського життя. В 1928-29 роках, на які припадає кульмінація його суспільної діяльності, він очолював Володимирську “Просвіту”, був її ідеологом і натхненником усіх культурно-просвітницьких заходів. 1933 року Річинського обрали віце-президентом товариства “Відродження”. Тоді ж він організував хор при “Володимирському Союзі українок”. У своїх виступах та публікаціях Річинський постійно пропагував ідеї національної незалежності, за що його неодноразово заарештовували, а одного разу навіть заслали до концентраційного табору. Після останнього арешту в 1939 році органами НКВС Річинський був засуджений до 10 років позбавлення волі в Унтатаборі. Після відбуття цього терміну, Річинського разом з родиною відправили у безстрокове заслання в Кизил-Ординську область без права повернення в Україну. Він працював лікарем районної лікарні, продовжуючи і свої композиторські заняття. Так, на початку 50-х років він створив хор “Дві хмароньки”. Помер А. Річинський у 1956 році.