Російська Православна Церква

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Цій статті слід надати енциклопедичного стилю, і, при потребі, відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі.
Ви можете допомогти проекту, зробивши це!

Російська Православна Церква («Русская Православная Церковь»), найбільша з сучасних автокефальних правос. церков. РПЦ керує патріарх моск. і всієї Руси разом з Священним Синодом (постійними чл. якого є митр.: Крутіцький Ленінградський і Київ.). При Священному Синоді діють відділи: адміністративний, зовн. церк. зносин, вид. і госп., а також навчальний і пенсійний комітети. Офіц. органом Моск. Патріархії є місячник «Журнал Московской Патриархии». Крім принагідних книг, зб. (у тому ч. неперіодичних зб. духовних академій п. н. «Богословокие Труды»), РПЦ видає місячник «Правос. Вісник» (орган екзарха всієї України) та закордоном «Stimme der Orthodoxie» (орган Центрі-Евр. Екзархату) і «Messager de Exarchat du Patriarche Russe en Europe occidentale» (орган Зах.-Евр. Екзархату).

У межах СРСР, РПЦ у 1971 нараховувала 71 єпархію (з цього ч. 16 без правлячих єп.) та 63 діючі єп. (у тому ч., крім патріарха, 6 митр., 27 архиєп. та 29 єп.). У 1966 діяло приблизно 7 500 церков та така ж кількість духовенства РПЦ. Ч. вірних РПЦ ймовірно становить 20 — 25 млн. Поза межами СРСР до РПЦ належать: Зах.-Евр. Екзархат (4 єп.) з ооідком у Лондоні, Центр.-Евр. Екзархат (4 єп.) з осідком у Сх. Берліні, Екзархат Центр. та Півд. Америки (1 єп.) з осідком у Буенос-Айресі й управління парафіями РПЦ у Канаді (1 єп.) з осідком в Едмонтоні; парафії у США, духовні місії у Святій Землі, і постійне представництво при Світовій Раді Церков у Женеві. З-поміж рос. закордонних Церков (до них належить чимало українців), у порозумінні з Моск. центром, перебуває Автокефальна Правос. Церква в Америці (раніше митрополія Рос. Правос. Церкви в Америці), натомість цілковито відокремлена від Моск. патріархії т. зв. «Зарубежнал» Рос. Правос. Церква.

РПЦ має дві духовні академії: Моск. (в Загорську) та Ленінградську і три духовні семінарії (в Загорську, Ленінграді й Одесі); у всіх згаданих богословських школах у 1973 вчилося приблизно 500 студентів. Крім того, у Загорську діють заочні богословські курси.

За сов. конституцією церква в СРСР відокремлена від держави, проте РПЦ (як й ін. рел. групи) є під пильним контролем держави через Раду у справах релігій при Раді Мін. СРСР (від 1943 до 1965 — у справах РПЦ) та уповноважених Ради, які прикріплені до респ. рад мін. та обл. виконавчих комітетів. Діяльність РПЦ обмежена відправами у храмах служб і треб і не може виявлятися поза церквами у місіонерській, проповідницькій, навчальній, харитативній чи гром.-політ. ділянках (за винятком т. зв. «патріотичної» діяльности РПЦ, зокрема за кордоном). Церква позбавлена права власности на храми та утвар, які держава дає за відповідним договором у користування т. зв. «двадцяток» і їхніх виконавчих комітетів, складених з мирян, які піклуються госп. справами парафії, «наймають» «служителя культу» і т. п. Як «двадцятки», так і всі «служителі культу» (єп. і свящ.) підлягають реєстрації в держ. органах; розривом «договору» на оренду церк. будинку чи «зняттям» «двадцятки» або свящ. з реєстрації влада може припинити леґальну (поза офіц. РПЦ, в СРСР діють, у підпіллі, окремі групи вірних) діяльність парафії. Попереднього дозволу влади вимагають також церк. собори, синоди та конференції, а також різні прилюдні церк. обряди поза церк. огорожею. Свящ. заборонено навчати дітей і підлітків релігії, а організоване навчання релігії особам понад 18 pp. допускається лише за дозволом влади, у кількох духовних школах.

Історію РПЦ розпочинають від охрищення Руси у 10 в. Проте існування цієї Церкви починається після нападу монголів на Київ 1240, коли загинув київ. митр. Іосиф, а 1299 київ. митр. Максим перенісся до спокійніших країн на півн., до Володимира над Клязьмою. Наступні митр. перебували у Москві, що сгала центром держ. життя Московщини, пізніше Росії. Разом із зміцненням Московщини, її митр. намагалися позбутися залежности від Константинопільського патріарха, у юрисдикції якого й далі залишалася Київ. митрополія.

1448 у Москві було поставлено митр. Іону без порозуміння з константинопільським патріархом, а ще через 10 рр. моск. собор виразно маніфестував відрив РПЦ від Києва. Це було виявом довгого існування двох окремих сх.-слов. церков-митрополій: Київ. (укр.-білор.) і Моск. (рос.). Наступник Іони Теодосій вже іменувався «Моск. (а не «Київ.») і всієї Руси».

Порвавши зв'язок з центрами сх. християнства моск. Церква щораз більше ставала знаряддям держ. влади. У кін. 15 в., коли Москва звільнилася від підлеглости татарам, створюється концепція, що Москва — це спадкоємець давнього й нового Риму — Царгороду та охоронець чистоти православія. Цьому сприяли також упадок Константинополя у 1453, а ще перед тим спроба поєднання Сх. і Зах. церков (Фльорангійська унія 1439), коли в Москві не прийняли прихильника унії, київ. митр. Ісидора. Виявом цієї концепції була теорія III Риму (Москви), зформульована в писаннях псковського ченця Філофея, про те, що всі дравос. землі тепер зібрані під владою єдиного правос. моск. царя; що два попередні Рими впали, третій, Москва, стоїть, а «четвертому не бути». Царя почали вважати за гол. Церкви, що особливо виявилося, починаючи з царювання Івана Грозното.

1589 РПЦ стала патріархатом, але це не змінило її залежности від царської влади. Десятий з рос. патріархів (Адріян) помер 1700, після нього нового не поставлено, і понад 200 pp. РПЦ не була патріархією. 1721 патріархат РПЦ замінено Духовною Колегією («Святейший Правительствующий Синод»). Це завершило формальну деґрадацію РПЦ, яка стала держ. інституцією, що діяла під зверхністю й за «указом» царя (імператора). Контрольною інстанцією Синоду був його обер-прокурор, світський держ. достойник, що його називали «царським оком». Щойно 1917 РПЦ позбулася, але на дуже короткий час, підлеглости світській владі.

У своїй експансії, РПЦ, використовуючи політ. могутність держави, поширила свої впливи на єпархії Київ. митрополії, особливо після Переяславської угоди 1654. Київ. митрополія боронилася проти цього, воліючи залишитися в юрисдикції Константинопільського патріарха. Проте 1686 приєднання Київ. митрополії до Москви стало доконаним фактом. Освічене духовенство спроваджувано з Київ. митрополії до Москви, пізніше — до Петербургу, де воно працювало у церк. адміністрації, шкільництві, проповідництві тощо. Місіонери РПЦ охрищували інородців на півн. і півд.-сх. Евр. Росії та у Сибіру. РПЦ поширила свої впливи і на Америку, де з 1870 існує єпархія єп. алеутського і аляскивського.

РПЦ скупчувала колись у своєму володінні величезні зем. маєтності. У зв'язку з цим розросталося ч. духовенства, світського й чернечого. Багатство церкви держава обмежувала забороною набувати нові землі (1649), створенням короткотривалої контрольної установи (Монастирського приказу) тощо. Назрівав конфлікт, що виявився особливо за патріарха Нікона (1652 — 58), який намагався зміцнити становище і вплив церкви. Його заходи закінчилися невдачею та засланням його самого. Також натрапили на гострий опір його намагання ввести реформи у церк.-обрядові справи. Прихильники старовини (Старообрядці, старовіри) виступили проти виправлень церк. книг і обрядів. Жорстокі переслідування не зламали опозиції, але змусили старообрядців рятуватися переселенням у відлюдні місцевості за межі Московщини, частково й на укр. та білор. землі. Туди ж рятувалися від переслідувань послідовники й ін. рел. груп.

РПЦ посилювала русифікацію приєднаних до Росії народів і церков (на поч 19 в. підпорядковано Грузинську Правос. Церкву, яка відновила свою автокефалію лише по революції 1917). Зокрема Київ. митрополії заборонено було плекати традиційну богослужбову мову, обряди, звичаї і наказано (1720) укр. друкарням, щоб у їхніх вид. «жадної різниці і особливого наріччя не було», а згодом від духовенства вимагалося виголошувати ц.-слов. тексти з рос. вимовою.

Під зовн. обезличенням РПЦ, у масі вірних не вгасало рел. піднесення і прямування до христ. досконалости, що виявилося у містичних течіях, які заперечували панівну церкву, і в чинах тих подвижників, що належали до РПЦ. Церква прославилаея багатьма святими; між ними дехто, як Сергій Радонезький († 1392) та Серафим Саровський († 1833) шановані і поза рос. землями. Ці подвижники здебільша оселювалися у найдальших і найнесприятливіших околицях імперії, зокрема на Соловецьких о. Білого м. (1429). Ін. вдавалися до надзвичайних виявів своєї релігійности, напр., юродиві (Максим Моск., Іоан Устюзький та ін.).

Недоліком РПЦ був низький осв. рівень духовенства, яке у 15-16 в. звич. неспроможне було виголошувати проповіді. Щоб зарадити цьому, спроваджувано з закордону учених богословів, серед них у першій пол. 16 в. Максима Грека (Михайло Триволіс), який перекладав церк, книги з грец. мови. Серед численного духовенства, спроваджуваного з України з 17 в., були й такі визначні учені, як Стефан Лаврський, Димигрій Туптало, Теофан Прокопович та ін.

З 19 в. значно поліпшився осв. рівень рос. духовенства; у царській Росії високу освіту давали 4 духовні академії (у Києві, Москві, Петербурзі й Казані), сер. — численні (59) духовні семінарії, а нижчу — духовні училища, яких було бл. 200. Ця мережа духовних шкіл існувала до 1918.

[ред.] Література

Терновский С. Исследование о подчинении Киевской митрополии Московокому патриархату. К. 1872
Филарет , архиеп. черниговский. Сокращенная история Русской Церкви. П. 1877
Макарий, митр. (Булгаков). История Русской Церкви. 12 тт. П. 1877 — 91
Голубинский Е. История Русской Церкви. 2 тт. М. 1901, 1917
Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Казань 1914
Brian-Chaninov. L'eglise Rus.se. Париж 1928
Милюков П. Очерки по истории русской культури, т. II: Вера, творчество, образование. Париж 1930
Никольский Н. История Русской Церкви. М. 1930; Лотоцький О. Автокефалія, т. II: Нарис історії автокефальних церков. В. 1938
Сurtіss I. S. Church and State in Russia. The Last Years of the Empire 1900 — 1917. Нью-Йорк 1940
Mourabieff A. A History of the Church in Russia. Оксфорд 1942
Zernоv N. The Russians and Their Church. Лондон 1945
Amman A.M. Abriss der ostslavischen Kirchengeschichte. Відень 1950
Curtiss J. S. The Russian Church and the Soviet State 1917 — 1950. Бостон 1953
Heyer F. Die Orthodoxe Kirche in der Ukraine von 1917 bis 1945. Кельн-Браунсфельд 1953
Власовський І. Нарис історії Укр. Правос. Церкви. 4 тт. Нью-Йорк — Бавнд-Брук, Нью-Джерсі 1956, 1957, 1961, 1966: Московская Патриархия, Русская Православная Церковь. Устройство, положение, деятельность. М. 1958
Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. 2 тт. Париж 1958
Kischkowsky A. Die sowjetische Religionspolitik und die Russische Orthodoxe Kirche. Мюнхен 1960
Struve N. Les Chretiens en URSS. Париж 1963; Smolitsch P. Geschichte der Russischen Kirche 1700 — 1917. T. I. Лейден 1964
Chrysostomus I. Kirchengeschichte Russlands des neuesten Zeit. т. 3. Мюнхен — Зальцбурґ 1965 — 68
Академия Наук СССР. Институт истории. Церковь в истории России (IХ в. — 1917). Критические очерки. М. 1967
Константинов Д. Гонимая Церковь. (Русская Православная Церковь в СССР). Нью-Йорк 1967
Hayward В. and Fletcher W. С. (eds.) Religion and the Soviet State: A Dilemma of Power. Нью-Йорк 1969
Codevilla G. Stato e Chiesa nell' Unione Sovietica. Мілян 1972. Журнал Московской Патриархии. М. 1931 — 1935, 1943
Епархіяльний Вісник. Л. 1946 — 1948; Правос. Вісник. Л. — К. 1948 — 1963, 1968.