Косів
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Косів — районний центр Івано-Франківської області, адміністративно-торговельний осередок галицької Гуцульщини.
Лежить біля самого підніжжя Карпат, у долині р. Рибниці, притоки Пруту.
Населення - 8,3 тис. мешканців (2001).
У 1424 р. Свидригайло подарував село Косово “вірному слузі” Максимові Владу Драгосиновичу.
Місто виникло за польсько-литовської доби в II половині XVI ст. завдяки цінним покладам солі. Ще задовго до того тут, за чверть милі від села Косів (тепер Старий Косів), існувала соляна баня, у якій із добутої сировиці виварювали сіль. І село, і баня належали до королівської, тобто державної власності, тому адміністративно входили до Снятинського староства та підпорядковувалися старості — представникові короля. Зрозуміло, що снятинські старости, користуючись своїм правом, орендували косівську баню, беручи з неї дохід, а близько 1560 р. тодішній староста Генчинський навіть заснував при ній містечко, назвавши його «Риків». Але незабаром він помер, піддані та слуги Юрія Язловецького, якому дісталося в посесію (земельне орендне володіння) село Косів, учинили збройний наїзд на Риків і зруйнували його, а соляну баню взяв у свою посесію Язловецький.
Через деякий час містечко було відновлене, але вже під сучасною назвою. У податковому реєстрі 1579 р. поряд із назвою «Koszow, villa» (Косів, село) вперше зустрічаємо «Koszow, oppidum» (Косів, містечко). У документі Косів виступає як приватне містечко, власник якого (син Юрія Язловецького) Михайло. Опинившись у шляхетській власності, воно відділилось від снятинського староства й утворило разом з чотирма селами окрему косівську волость у володінні Михайла Язловецького. У всі наступні роки (аж до розпаду польського королівства) Косів залишався приватним і передавався від одного власника до іншого шляхом спадщини. Двічі місто було спалене й знищене: восени 1621 р. — турками, татарами, волохами (підданими Османської імперії), а в лютому 1624 р. — буджацькими татарами. Однак не зникло, як це часто трапляється.
Видобуток та виробництво солі вимагали зайнятості великої кількості робітників і ремісників. Чудовий клімат приваблював сюди поселенців, завдяки чому добре розвинулось садівництво. Дбаючи про збільшення прибутків, власники Косова заохочували євреїв різними привілеями тут поселятися, а ті успішно займалися торгівлею, орендою маєтків та промислових закладів (солярня, млини, корчми та ін.), збиранням податків тощо. Так, у центральній частині (середмісті) переважало єврейське населення, а на околицях, що були спершу окремими селами (Монастирське і Москалівка) жили переважно українці. У Косові разом із його окраїнами налічувалось близько 50 відсотків українців, 35 — євреїв і 15 — поляків. Багато з них швидко збагачувалося. Це, звичайно, привертало увагу опришків. Вони часто нападали на місто, зокрема під керівництвом Василя Лунги (1698), Пинті та Пискливого (1704), Баюрака (1750). Приблизно 1740 р. до шляхетського двору в Косові підступив Олекса Довбуш і чомусь «посилав рушниці до двора», але не нападав. 1759 р. у зв'язку з активізацією опришківського руху організовано головну стоянку карального війська проти опришків, яке очолив Тадеуш Дідушицький, тодішній власник Косова, галицький хорунжий.
За австрійських часів життя стало впорядкованішим. Згідно з патентами від 1773, 1778 і 1786 рр., спрямованими на одержавлення солі, косівські соляні маєтки, тобто ціле містечко з довколишніми селами, перейшли з приватної власності в державну. Адміністративно воно кілька років належало до Червоноруського округу («циркулу»), згодом — до Станіславівського і, нарешті, Коломийського. З упровадженням 1867 р. нового устрою Косову надали статус повітового міста, унаслідок чого вся адміністративно-політична влада була передана повітовому управлінню — староству, очолюваному старостою та підпорядкованому безпосередньо галицькому намісництву у Львові. Крім солеваріння, розвивалися мистецькі промисли — різьба, вишивка, килимарство, кераміка. У 1850 р. засновано ткацьке товариство, Косів стає центром ткацтва. 1882 р. воно заснувало ткацьку школу. У кінці XIX ст. починає розвиватися дуже перспективна курортна галузь.
У рамках українського національного відродження, що відбувалося у всій Галичині, в Косові на зламі XIX—XX ст. значний вплив мала Українська Радикальна партія. Одним із засновників її, поряд з І. Франком та іншими діячами був косівчанин Михайло Павлик. Діяли товариства «Січ», «Воля», «Жіноча громада», «Просвіта». У червні 1914 р. створено перший відділ стрілецтва «Кіш Січових Стрільців». На початку світової війни повітова управа УСС набирала добровольців для боротьби на боці Австрії. Від осені 1914 до початку літа 1915 р. і від літа 1916 до літа 1917 р. Косів двічі займала радянська армія, яка при відступі чинила страшні погроми й бенкети. Після розпаду Австро-Угорщини (листопад 1918 р.) встановлена Західно-Українська Народна Республіка, яка проіснувала до травня 1919 р. З 26 травня до кінця серпня румунську окупацію змінила 20-річна польська.
За Польщі продовжували розвиватися мистецькі промисли, зокрема, виробляли продукцію килимарні «Гуцульське мистецтво», Грунковського, Медведчука, Гільмана, трикотажні Шніберга і Рунда. Особливо збільшився приплив літників і курортників, річна відвідуваність яких становила близько 3 тисяч осіб, а обслуговувала їх широка мережа пансіонатів. Розквіт соляної промисловості гальмувався, а в 1938 р. солярню остаточно зупинено.
Діяли українські товариства «Бесіда», «Союз українок», «Просвіта», «Луг», «Пласт», «Каменярі», «Відродження», українські партії УСРП, нелегально — КПЗУ з прибудівками — комсомолом і МОДР, осередок підпільної ОУН, польське товариство приятелів Гуцульщини, єврейське спортивне товариство «Маккабі» та культурне «Мерказ Рухані».
Радянська окупація Косова почалась 22 вересня 1939 р. Під лозунгом допомоги пригнобленим "братам-українцям" були націоналізовані пансіонати, килимарні, млини, крамниці та інші господарства, що контролювалися переважно поляками та євреями. Почала працювати середня школа з українською мовою навчання. На базі ткацької створено багатопрофільну промислову школу гуцульського мистецтва. Одночасно радянська влада ліквідувала українські політичні партії, організації, кооперативи, а в ніч на 19 грудня 1940 р. в пошуках уявних «ворогів народу» заарештовано й знищено 18 чоловік.
На початку німецько-радянської війни Косів 1 липня тимчасово зайняли союзницькі з Німеччиною угорські війська, які грабували крамниці, пансіонати, оселі, звідки забирали посуд, білизну, столи, крісла, малюнки, вікна, двері й усе це вивозили в Угорщину, однак утворенню української адміністрації не перешкоджали. Німці, перебравши в серпні владу від угорців, розпочали серію терористських акцій: у перші ж дні негайно арештували й розстріляли діячів ОУН, які при угорцях масово вийшли з підпілля. 16-17 жовтня 1941 р. рано-вранці німці несподівано оточили єврейські квартали, вигнали всіх на вулиці й колонами проводили до в'язниці, а звідти підвозили Пістинською вулицею до гори, а потім вели до великих ям, викопаних на Міській горі. Примушували роздягатися, а тоді підводили до краю ями і вбивали пострілами в голову. Не було пощади ні жінкам, ні старим, ні немовлятам. Решта вивозили в гетто (Коломия) і згодом розстрілювали в Шепарівському лісі. Сотні людей забрали на роботу до Німеччини; створили штучний голод.
Для захисту населення від сваволі німецької влади в червні 1943 р. провід ОУН організував у карпатських лісах Українську Народну Самооборону (УНС), яку 27 січня 1944 р. включено до УПА.
31 березня 1944 р. Косів зайняли більшовики, а гірський терен за містом — угорці. Отже, воно опинилося аж до літа на лінії фронту, унаслідок чого зазнало значних руйнувань. Після невдачі тривалих визвольних змагань УПА та СБ (таємна поліція ОУН) удруге запанувала більшовицька влада, яка розправлялася з підкореним народом, організовуючи розстріли та депортації «ненадійних елементів». У повоєнний період вона гальмувала розвиток курортництва, натомість пріоритетності надала народним художнім промислам, були різьбярська артіль «Гуцульщина» та килимарські фабрики ім. Тараса Шевченка та ім. Івана Франка, на базі яких 1968 року почали діяти виробничо-художні об'єднання «Гуцульщина», художньо-виробничі майстерні Спілки художників.
Після здобуття Україною незалежності зусилля Косова спрямовані на відродження культури, духовного життя, економіки. У цьому напрямі діють різні громадські організації, політичні партії, церковні громади, а також міська влада, яка виклопотала спеціальний статут курортного міста.
За кількістю зелених насаджень на душу населення Косів 2004 року входив до першої вісімки міст України (65,2 м² на 1 мешканця – при міжнародній нормі не менше 20 м²).
