Веселка
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Весéлка — (тж. Райдуга) оптичне явище в атмосфері, що уявляє собою одну, дві чи декілька різнокольорових дуг, що спостерігаються на фоні хмари, якщо вона розташована напроти Сонця. Червоний колір ми бачимо із зовнішнього боку райдуги, а фіолетовий — з ії центральної частини.
[ред.] Причина райдуги — заломлення світла
Веселка пов'язана з дифракцією, заломленням і відбиттям сонячного світла у водяних краплях, зважених у повітрі. Ці крапельки по-різному відхиляють світло різних кольорів, у результаті чого біле світло розкладається на спектр. Спостерігачеві здається, що із простору по концентричному колу (дузі) виходить різнобарвне світіння (при цьому джерело яскравого світла завжди перебуває за спиною спостерігача). У яскраву місячну ніч можна побачити веселку від Місяцю. Оскільки людський зір влаштований так, що при слабкому висвітленні найчутливіші рецептори ока - "палички" - не сприймають кольорів, місячна веселка виглядає білястою; чим яскравіше світло, тим "барвистіше" веселка (у її сприйняття включаються колірні рецептори -"колбочки").
Центр окружності, що описує веселка, завжди лежить на прямій, що проходить через Сонце (Місяць) і око спостерігача, тобто одночасно бачити сонце й веселку без використання дзеркал неможливо. Для спостерігача на землі вона звичайно виглядає, як частина окружності, чим він вище, тим веселка повніше - з гори або літака можна побачити й цілу окружність.
[ред.] В міфології
В міфології веселка — символ посередництва між небом і землею. Після потопу Господь сказав Ноєві: «Райдугу мою покладаю в хмарі, щоб вона була знаменем заповіту між мною і землею. І станеться, що, як наведу хмари понад землею, з'явиться веселка моя в хмарі. І спогадаю заповіт мій між мною і вами, і між усякою живою душею в усякому тілі: що не буде вже води потопної на погибель усякому тілу». (І Мойсея, IX, 13 — 16).
В класичній мітології греків та римлян веселка уосіблюється в Іриді, післанниці богів, зокрема Юнони. Швидка, як вітер, на золотих крильцях, вкритих росою, грається вона її крапками проти сонця, як дорогими самоцвітами. У скандинавській мітології веселка — це міст, перекинений з неба на землю. А у нас — це рура, чи смок, що тягне в хмари воду з потоків, ставів та криниць, а разом із водою і втягає часом і сторонні речі — риби, жаби, кміння, які падають потім назад на землю. Якщо веселка впирається одним кінцем не в воду а в суходіл, то це значить, що там є якесь джерело води. Пити ж із того джерела зараз після того, як із нього пила веселка, вважалось безпечним (Ів. Франко, Приповідки, І, с. 250). Подекуди у нас казали, що, як дійти до того кінця веселки, що впирається в воду, то осліпнеш (Ястребов, «Літопис…» III, 65). Вірування в веселку, що п'є воду, відбилося і в Шевченка:
Розкажи, як за горою сонечко сідає
Як у Дніпра, веселочка воду позичає
«Іноді веселку уявляють у нас, як дорогу, що нею янголи сходять із неба черпати воду, яку потім виливають на сітку, через яку йде на землю дощ». (Драгаманов, III, ст. 97)
"Як виявляє й назва веселки, була вона в нас і символом радощів, веселості, бо ж і «небо, затемнене хмарами, стає веселіше, коли з'являється райдуга» (Драгоманов, III, ст. 97.
Тут мається на увазі, очевидно, ту гру барв, що робить із райдуги одне з найчарівніших явищ Природи. Тому й звуть її не тільки веселка, але і веселуха, чи веселиця, все з одного пня «весел»: «Ой, знати, знати, хто господиня, в неї в світлиці, як у веселиці…» (Головацький, «Пісні…» IV, 545).
В Галичині називають також веселку — дуга. Нераз, як падає дощ, діти промовляють: «Вийди, вийди дуга, випий воду на погоду.» (подав О. Кузьмич).
В іконографії веселка — атрибут Божої слави, обіцянка прощення (припинення Потопу) і відродження. На одній із картин Цимбала ми бачимо величезну веселку над Києвом як символ минулої й будучої слави нашої столиці.
