Іжора
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Іжора — угрофінський народ.
Сучасна територія розселення: Ленінградська область, на південному березі Фінської затоки, між Нарвою й Ломоносовим. Край Іжори називається Іжорія, або Інгерманляндія (іжорське інгерін маа (що значить "іжорська земля") і шведське ланд ("земля", "провінція")).
У ХVІІІ сторіччі "іжорян" налічувалося близько 14,5 тисячі, наприкінці XІ сторіччя - більше 20 тисяч. 1926 р. - 16030 іжорців. 1100 іжор в 1959 році і близько 800 в усіх наступних переписах. Перепис 2002-го року виявив 327 іжорців. Планова асиміляція і залякування, а також репресії щодо мови, шкіл і писемності, депортація під час війни змусило іжорців приховувати свою національність і не розмовляти іжорською з дітьми. Багато іжорців повертаючися в рідний край із заслання були переселені, в центральну Росію, — тому люди емігрували в Естонію і Карелію. В останній час багато іжорців переїхало до Фінляндії.
Іжора, поряд з водью - найдавніше населення північно-західних земель. Нещодавні антропологічні дослідження показали, що основу цього народу склали доіндоєвропейські й доугрофінські племена, тобто предками іжорів були найперші люди, що почали своє життя на землях від прилужських боліт до лембаловських озер. У другій половині ХІІ століття іжора вперше згадується в буллі Папи Олександра ІІІ, де говориться про язичників інграх, які визнавалися в Європі сильним і небезпечним народом. Згідно з руськими літописами, іжора з ХІІІ століття виступає разом з новгородцями у військових зіткненнях зі шведами, фінським плем'ям ємь і лівонскими лицарями. Так, у загальновідомому літописному сказанні про невську битву князя Олександра зі шведами в 1240 році говориться, що саме "старійшина в землі Іжерстей, ім'ям Пелгусій (або Пелгуй)" попередив новгородців про підхід шведських кораблів. А вже з 1270 року іжорські землі ввійшли до складу новгородської "волості".
