Технічні науки
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Технічні науки, науки, що вивчають закономірності розвитку техніки (Т.) і визначають способи найкращого її використання. До гол. Т. н. належать: металургія, гірництво, ливарна справа, машинознавство, електротехніка, теплотехніка, гідротехніка, радіотехніка, будівництво й ін. Т. н. тісно пов'язані з природничими науками (фізика, математика, кібернетика, хімія, геологія, біологія), впливають одна на одну, а при співдії їх виникають нові галузі (напр., біоніка).
На Україні перші наук. досліди з Т. почалися з кін. 18 в.; упродовж 19 — поч. 20 вв. досліди зосереджувалися на удосконаленні технології металів, машинобудування, видобутку корисних копалин тощо. До першої світової війни Т. н. розвивалися гол. у високих школах: у Київ. і Харківському ун-тах, у Харківському (до 1929 Технологічному) і Київ. Політехн. Інститутах, у Львівській Політехніці, в Катеринославському Гірничому Інституті. По воєнному занепаді й революції 1917 Т. н. почали відроджуватися і розвиватися за змінених політ. умов. За сов. часу на Т. і Т. н. звернено особливу увагу, разом з тим засновувано нові наук.-техн. досл. Інститути та центри, а з 1935, зокрема по другій світовій війні, відбулася виразна переорієнтація науки насамперед на техн. сектор.
Н. д. установи сектора Т. н. зазнавали часто реорганізаційних та адміністративних змін, Інститути то об'єднувалися, то відокремлювалися, їх передавали з мережі управління наркоматів у мережу АН УРСР і навпаки. У 1920 — 30-их pp. більшість з них перебувала під керівництвом укр. респ. центрів. Укр. учені-техніки, тоді досягли значних успіхів у дослідній роботі, а укр. Т. н. ставала все більше відомою у світі.
Найновіший період розвитку Т. н. на Україні, зумовлений посиленою технізацією усіх ділянок життя в світі, починається по воєнній руїні 1941 — 44. Відбудова тривала довше, ніж заплановано, частково до сер. 1950-их pp. Більшість нових Інститутів побудовано у 1960-их і 70их pp. Поряд з традиційними секторами Т. н. розвинулись нові, постали численні Інститути, лабораторії та експериментальні конструкторські бюра з ділянок кібернетики, нуклеарної справи й енерґ (будова ракет і космічних кораблів), навіґаційної, авіяційної Т., Т. високих температур (плазми) та низьких температур (кріоґеніка, застосування надпровідности матеріялів), Т. і хімії високомолекулярних сполук та нових синтетичних матеріялів. У кін. 1973 на Україні було 348 н.-д. Інститутів, у тому ч. бл. 200 відомчих Інститутів пром. призначення — майже всі з сектора техн. і. фізико-техн. наук; у мережі АН УРСР їх було 62. У 1977 з 178 600 наук. працівників УРСР бл. 105 000 працювало в секторі техн. та природничо-техн. наук.
Зміст |
[ред.] Розвиток і сучасний стан Т. н. в УРСР.
[ред.] Металургія
Металургія (до 1960 див. ЕУ 2, стор. 1 521 — 22). У 1960-их pp. розроблено на Україні новий спосіб підвищення якости спеціяльних сталей і стопів: електрошлаковий перетоп (Б. Медовар, І. Походня, Ю. Латаш, Б. Максимович, Ю. Шульте, О. Трегубенко). З автоматизації сталеварних цехів працю ведуть Київ. Інститут Автоматики та його філіяли в Дніпропетровському та Запоріжжі. Досл. роботу провадять Інститут Чорної Металургії (Дніпропетровське) і Укр. Н.-Д. Інститут Металів у Харкові, а також Фізико-Мех. Інститут АН УРСР (Г. Карпенко). У 1970-их pp. укр. вчені працювали у ділянках електронних властивостей реальних, металів і стопів (В. Немошкаленко, І. Дехтяр); залежностей твердости металів (В. Борисенко); міцности конструктивних елементів з різнорідних матеріялів: біметалу, металопластики, металокераміки (В. Гонтаровський, І. Козлов). Періодичні вид. з металургії на Україні: «Труды Института черной металлургии АН УРСР» (1946 — 62), «Металлургическая и горно-рудная промышленность».
Порошкова металургія П. м. й П. м. спеціяльних стопів. Перші досліди зробив у сер. 19 в. у Харківському Ун-ті М. Бекетов, устійнивши принципи алюмінотермії (1865). На поч. 20 в. у цій ділянці працювали В. Плотников, Д. Коновалов, Г. Петренко. З заснуванням Інституту Хімії (1931) та Інституту Чорної Металургії АН УРСР (1939) були проведені досліди у ділянці винаходу залізного порошку та створення металокерамічних контактних стопів. Інститут Проблем Матеріялознавства АН УРСР (у Києві з 1964) є координуючою і єдиною наук. установою в СРСР з ділянки П. м. У ньому створено бл. 300 різних матеріялів, низку електротехн. виробів та апаратів для досліджень процесів П. м. Проблеми П. м. опрацьовують також ін. Інститути АН УРСР, ун-ти і відділи при політехн. Інститутах. Теоретичні дослідження щодо побудови діяграм стану металевих систем провадили: В. Свєчніков, Г. Курдюмов, В. Єременко, Л. Палатник, І. Францевич й ін.; технологічні дослідження порошків кольорових та рідкісних металів — В. Плотников, Е. Натансон, Ю. Делімарський, О. Кудра й ін.; процеси спікання порошкових металокерамічних процесів — І. Федорченко, В. Єременко, Б. Пінес. У 1970-их pp. проведено досліди з стандартизації в П. м. (І. Федорченко, М. Пономаренко), класифікації метод одержання порошків (І. Радомисельський, О. Євтушенко), класифікації мікропорошків, одержаних з вибухового руйнування синтетичних алмазів (В. Трефілов, Г. Саввакін, М. Пивоваров). Органом Інституту Матеріялознавства є місячник «Порошковая металлургия», що виходить у Києві з 1961 (перевидається в Нью-Йорку англ. мовою).
[ред.] Гірнича наука
Гірнича наука почалася в кін. 19 в. з заснування Гірничотехн. школи в Лисичанському і Горлівці та Вищої гірничої школи в Катеринославі (1899), 1912 перетвореної на Гірничий Інститут, в якому працювали М. Федоров, О. Динник, О. Терпигорєв й ін. На поч. 20 в. засновано Макіївську гірничо-рятувальну станцію, яка досліджувала Т. кріплення рудень, Т. вентиляції копалень та боротьбу з пожежами в руднях. У 1930-их pp. створено Інститут Гірничої Механіки АН УРСР у Києві та гірничі фак. у деяких вузах. Теоретичні й експериментальні дослідження з гірництва ведуться в Інститутах гірничої механіки і кібернетики в Донецькому і гірничого машинобудування, автоматики і обчислювальної Т. в Харкові, у Всесоюзному Вугільному Н.-Д. Інституті в Харкові (з 1928), у Дніпропетровському і Криворізькому гірничих Інститутах. Макіївський Інститут досліджує питання безпеки робіт у гірничій пром-сті. У цих Інститутах розроблено основи розкриття, підготови та системи експлуатації родовищ корисних копалин, а також теорію різання вугілля, динаміку врубових машин, механізацію процесів кріплення, нові види кар'єрного транспорту у копальнях. Дослідники: М. Федоров (гірнича механіка), О. Динник (гірничий тиск, підйомні канати, теорія вентиляції), О. Щербань, В. Черняк (гірнича термодинаміка і вентиляція у глибоких шахтах), Г. Савін (динаміка підйомних канатів), В. Пак (конструкція шахтних вентиляторів), О. Терпигорєв (експлуатація вугільних родовищ і механізація гірничих робіт), К. Борисенко (компресори і пневмодвигуни для гірничих машин), М. Поляков і С. Волотковський (разрахунок стрічкових конвайерів та підземної електровозної відкачки), П. Несторов (конструкція шахтних канатів), К. Татомир, Б. Локшин, О. Найдиш, Д. Оглоблин (схеми розкриття родовищ, закладання стовбурів з урахуванням транспортування гірничої маси, вентиляції), О. Кухтенко, О. Крижанівський (автоматизація пристроїв реґулювання врубових машин і стійкість систем автоматичного регулювання шахтних підйомних установок), М. Зайцев (гірничий тиск і раптові викиди вугілля і газу), М. Стариков (розробка рудних родовищ на великих глибинах), М. Іванов (планування виробничих потужностей гірничорудних підприємств), Ф. Абрамов, Б. Гренцінґер (теоретичні основи аерогазодинамічних процесів провітрювання на вугільних шахтах). Укр. вчені, інженери і конструктори створили вугільні комбайни («Донбас», «Кіровець», УКР), струги (УСБ), породонавантажувальні машини (ЕПМ-1, ПЛМ-5), вугільні пилки, комплекси устаткування (ДонВУГІ, Дондніпровуглемаш), механогідравлічного руйнування вугілля та породи й створення потрібного устаткування (Укр. Н.-Д. Інститут гідровугілля). Журн. гірничої справи (орган Міністерства вугільної промисловості УРСР) є місячник «Уголь Украины» (з 1957 у Києві).
[ред.] Ливарна справа
Наук. дослідження з цієї ділянки почалися щойно у 1920 — 30-их pp.; з 1940-их pp. — у лабораторії Інституту Чорної Металургії АН УРСР, в Укр. Н.-Д. Інституті Металів (Харків), Інституті Чорної Металургії у Дніпропетровському, Центр. конструкторськотехнологічному бюрі в Одесі та конструкторських бюрах і лабораторіях великих машинобудів. зав. (у Новокраматорському, Харкові, Одесі). Центр. досл. установою з 1958 є Інститут Ливарного Виробництва АН УРСР (перший на такому рівні в СРСР). Укр. вчені досліджували у 1948 — 58 створення нового конструкційного матеріялу: високоміцного чавуну з кулястою формою графіту (А. Василенко, С. Григор'єв); виробництво відливків з цього матеріялу досліджували К. Ващенко, Н. Воронова. Над дослідженням поліпшення якости прокатних валків працювали В. Свєчніков, А. Кривошеєв, К. Бунін. Створено нові марки безніклевих сталей, чим заощаджено дефіцитний нікель (М. Браун). Проведено досліди в ділянці електромагнітного транспортування й точного дозування рідкого металу (В. Поліщук), розроблено технологію витопу і лиття високолеґованих сталей (М. Доброхотов, В. Єфімов). Над механізацією й автоматизацією процесів ливарного виробництва працював О. Крижанівський. Досліджували модифікацію, демодифікацію і ремодифікацію чавунів А. Горшков, П. Лузан, технологію процесів лиття — Б. Носков, Є. Николаєнко, О. Петриченко. Теорію лиття сталей розробили А. Горшков, К. Ващенко (теоретичні і технологічні основи ливарного виробництва), А. Кривошеєв (основи виробництва литих валків), О. Крижанівський (автоматизація ливарних процесів).
[ред.] Машинознавство
М. виникло у другій пол. 19 в. при ун-тах (Харків, Київ, Одеса), при Харківському Технологічному Інституті (О. Латишов, Ю. Проскура), Київ. Політехн. Інституті (К. Шіндлер, М. Делоне) й Катеринославській Вищій Гірничій Школі (О. Динник) та в Галичині у Львівській Політехніці. До 1917 дослідження з М. зосереджувалися над питаннями механіки (М. Делоне), опору матеріялів, теорії пружности і коливань (О. Динник, С. Тимошенко), теорії механізмів (В. Кирпичов), різання металів (К. Зворикін), міцности матеріялів (К. Симінський, А. Виноградов); створено схему першого в світі реактивного літаючого апарату (М. Кибальчич), проектовано пропелерні турбіни (Ю. Проскура). Після 1917 дослідження з М. провадив Інститут Техн. Механіки при УАН у Києві (дир. С. Тимошенко 1919 — 20), згодом при АН УРСР створено ряд Інститутів: фізикомех. (у Львові), електрозварювання, механіки (з 1960), кібернетики, техн. теплофізики, електродинаміки, металофізики, н.-д. Інститути М. в Краматорському і Харкові; Укр. Н.-Д. Інститут Верстатобудів. й Інструментальної промисловості в Одесі. У 1920-их pp. проведено досліди в ділянці с.-г. М. на станціях у Грушках (Київщина), Акимінському (Мелітопільщина) та в Харківському Н.-Д. Інституті М.
У ділянці М. укр. вчені провадили н.-д. праці з теоретичного М. (Д. Ґраве); з теорії нелінійної механіки, використовуваної при розрахунку електричних машин та стійкости літаків (М. Крилов, М. Боголюбов); з теорії гідравлічних машин (Ю. Проскура); з теорії ґрунтообробних машин (А. Василенко); деталей машин (В. Добровольський, С. Серенсен); ракетної техніки (Ю. Кондратюк), літакобудування (Г. Чечет, Д. Григорович); концентрації напружень б. отворів у елементах машин (Г. Савін); міцности у машинобудуванні (Ю. Писаренко); нових метод розрахунку турбомашин і термопружности (А. Коваленко); теорії і конструкції теплових двигунів й енерґетичних установок (І. Швець, Є. Дибан); міцности, тривкости та коливань мех. систем (О. Пеньков, Ю. Митропольський, В. Кононенко); фізико-хім. механіки матеріялів (Г. Карпенко); обробки металів (К. Стародубов, В. Данилов, В. Свєчников); міцности великих енерґоаґреґатів (А. Філіпов, А. Підгорний); теорії автоматичного керування й реґулювання механізмів (О. Кухтенко, І. Івахненко); проблеми теорії удару (М. Кільчевський).
Укр. фахівці створили досконалі кольбові й газотурбінні та реактивні двигуни (О. Івченко, А. Люлька — авіяційні двигуни), турбіни (Л. Шубенко-Шубін), транспортні й пасажирські літаки (О. Антонов — літаки Ан-10, Ан-24, Ан-36), зварювальні машини і механізми (Б. Патон), с.-г. машини (К. Шіндлер, А. Василенко, О. Карпенко, Л. Крамаренко, П. Василенко, К. Симінський), теплові двигуни (І. Швець).
На Україні видають ряд зб. (здебільше квартальники) з окремих ділянок М.: «Двигатели внутреннего сгорания», «Локомотивостроение», «Горные, строительные и дорожные машины», «Технология и автоматизация машиностроения», «Станки и режущий инструмент», «Самолетостроение и техника воздушного флота», «Тепловые напряжения в з лементах конструкций», «Сопротивление материалов и теория сооружений», «Динамика и прочность машин» та ін. У 1950 — 54 виходили «Наук. праці Інституту М. та с.-г. механіки АН УРСР».
[ред.] Електротехніка
Перші дослідження з Е. в ділянці електричних машин та мереж розпочато в кін. 19 в. в Харківському Технологічному Інституті (з 1921 електротехн. фак. під керівництвом П. Копняєва), Київ. Політехн. Інституті і Катеринославській Вищій Гірничій Школі. З електрифікацією України у 1920-их pp. розвинулися і дослідження з Е. 1939 створено Інститут Енерґетики АН УРСР, з якого, у 1947 виділено Інститут Електротехніки (з 1964 — Інститут Електродинаміки). Крім цього, досліди з Е. ведено в АН УРСР в Інституті Електрозварювання ім. Є. Патона, Обчислювальному центрі (з 1961 — Інститут Кібернетики АН УРСР у Києві), Інституті Машинознавства та Автоматики (з 1964 — Фізико-Мех. Інститут у Львові), на електротехн. фак. вузів, у політехн. інтах, Київ. Інституті Автоматики, Н.-Д. Електротехн. Інституті у Харкові, Всесоюзному Н.-Д. Інституті Важкого Електромашинобудування у Харкові, Всесоюзному Інституті Трансформаторобудування у Запоріжжі. Вчені України провели дослідження в галузі електричних машин та трансформаторів (П. Копняев, О. Скоморохов, І. Постников), розрахунку електричних мереж, автоматичного реґулювання напруги синхронічних ґенераторів (В. Хрущов), теорії електротягового устаткування (О. Потебня), електрозварювання металів (Є. Патон, В. Нікітін). Важливіші роботи виконано в ділянці реґуляторів збудження синхронних ґенераторів та синхронних двигунів (С. Лебедев), створено пристрої автоматичного реґулювання напруги синхронних ґенераторів і компенсаторів, автоматизації гідроелектростанцій (Л. Цукерник), розроблено високочутливі пристрої для захисту потужних електричних машин та- ліній передач від замикання на землю (І. Сирота), проведено дослідження нових систем безконтактної автоматики і телемеханіки (Й. Гребень), розроблено й освоєно нові типи електровимірювальної апаратури (А. Нестеренко), надпотужні ґенератори змінного струму (Л. Станіславський), електричні ґенератори для електроімпульсної обробки металів (І. Рогачов), впроваджено у виробництво автоматичні мости змінного струму (Ф. Гриневич, В. Карпенко, А. Новик, М. Сурду), нові типи однофазних двигунів (О. Адаменко, І. Постніков). У Київ. Інституті Електротехніки АН УРСР створено і здано в експлуатацію (1951) першу в СРСР і на евр. континенті електронну цифрову обчислювальну машину «МЕЛМ» (С. Лебедев й ін.). Укр. дослідники виконали ґрунтовні роботи з електроавтоматики й реґулювання асинхронних двигунів (О. Івахненко), з галузі електричних кіл, електромоделювання, електронних аналогових машин (Ю. Пухов, Ю: Величко, В. Сигорський, О. Мілях, Б. Блажкевич), з Т. високої напруги (І. Федченко), з створення метод електрозварювання (Б. Патон, В. Лебедев, К. Хрєнов). Практичного застосування дійшла розробка і впровадження компенсаційних ртутновипрямних аґреґатів (І. Чиженко, А. Немировськмй, В. Рущук, О. Дроботенко), гальмування й реґулювання швидкости асинхронних двигунів (Т. Губенко), передача струму високовольтними лініями (Г. Денисенко). Досвіди електрифікації сіль. господарства провадив В. Кияниця, гірничої електротехніки — Інститут Гірничої Механіки і Техн. Кібернетики (Донецьке), залізничого транспорту — Дніпропетровський Інститут Залізничого Транспорту. Теоретичним і практичним проблемам Е. присвячені респ. зб. «Проблемы технической электродинамики» (квартальним), «Полупроводниковая техника и злектроника» і щорічник «Квантовая электроника».
[ред.] Зварювальна техніка
Досліди над електричним зварюванням (зв.) почато в кін. 19 — на поч. 20 в. (М. Бенардос, Г. Слав'янов, Д. Дульчевський), вони набули наук. систематичности в кін. 1920-их pp. (В. Нікітін — Дніпропетровське, P. Лашкевич — Харків, В. Науман — Жданов). Ґрунтовні дослідження з електрозв. почалися 1929, коли з ініціативи Є. Пагона створено у складі АН УРСР катедру інженерних споруд, перетворену 1934 на Інститут Електрозв., який у 1950-их pp. став найбільшою наук. установою у ділянці зв. в СРСР, важливим центром світової зварювальної науки. Під керівництвом цього Інституту працювали лабораторії на провідних зав. України; зварювальні досліди провадять також: Інститут Електродинаміки АН УРСР, Інститут Чорної Металургії, Укр. Н.-Д. Інститут Металів тощо. Укр. дослідники відкрили (1939 — 40) спосіб споруджувати суцільнозварні мости (серед ін. у 1953 найбільший тоді у світі автодорожний міст через Дніпро у Києві ім. Є. Патона).
Укр. дослідники провели роботи в галузі міцности зварних конструкцій (Є. Патон, В. Шеверницький), підводного зв. і різання металів (К. Хренов, Н. Кицяк, М. Матійко), зв. металу у вертикальній площині (Г. Волошкевич), електрошлакового зв., яке дозволяє з'єднання металу необмеженої грубини (Б. Патон, Г. Волошкевич), зв. в середовищі вуглекислого газу (Д. Дудко), контактного зв. безперервним обплавленням для з'єднання залізничних рейок та серійного виробництва (В. Лебедєв, С. Кучук-Яценко, І. Черненко, В. Чередничок), дослідження з питань вібраційної міцности зварних з'єднань і конструкцій (А. Асніс, В. Касаткін, М. Гапченко), електричного конденсаторного зв. металу малої грубини (К. Хрєнов, В. Моравський, С. Свєчніков), виготовлення та монтажу нафторезервуарів з пласких металевих полотнищ, згорнених у рульони (Г. Раєвський, О. Розенберґ).
Укр. вчені вперше в світі достежили і застосували в пром-сті зв. під флюсом титану і його стопів (С. Гуревич, О. Романів, В. Волков), механізоване зв. по шару флюсу алюмінію та його стопів (Д. Рабкін), механізоване зв. нержавіючих і жароміцних сталей, міді та мідних стопів. (Б. Медовар), механізацію зварювальних робіт під час спорудження доменних печей, проґресивну технологію монтажозварювальних робіт і комплексної механізації для зведення металоконструкції найбільшої у світі доменної печі (ч. 9) Криворізького металургійного зав. (Б. Лебедєв, В. Сосновський). У чорній і кольоровій металургії випробувано плазмово-дуговий і електронно-променевий перетопи (Б. Мовчан). З ділянки зварювальної Т. у 1932 — 39 видавався «Автогенний работник»; органом Інституту Електрозварювання АН УРСР є місячник «Автоматическая сварка» (видається у Києві з 1948), який перевидається англ. мовою в Кембріджі (Англія).
Теплоенерґетика і техн. теплофізика. Перші кроки на Україні щодо термодинаміки зробив М. Шіллер, завідувач катедри теоретичної фізики Київ. Ун-ту (1876 — 1903). У 1920-их pp. у Харкові були створені (філіяли в Києві) наук. установи Теплобюро і Енерґобюро, які згодом реорганізовано на Інститут Пром. Енерґетики Вищої Ради Нар. Господарства УРСР. 1939 організовано в Харкові Інститут Енерґетики АН УРСР (з філіялом у Києві), який 1947 поділено на Інститут Електротехніки й Інститут Теплоенергетики (з 1964 — Інститут Техн. Теплофізики АН УРСР у Києві). Цій ділянці Т. значну увагу приділяли ще Інститут використання газу в комунальному господарстві та пром-сті АН УРСР (з 1963 Інститут газу АН УРСР), з 1964 Інститут Техн. Теплофізики АН УРСР, політехн. Інститути в Києві, Харкові, Одесі, спеціяльні н.-д. Інститути чи лабораторії. На Україні здійснено наук. дослідження в ділянках теорії турбомашин, теплообміну (Ю. Проскура, С. Лебедєв), конструкції топок, парових казанів, парових і газових турбін (В. Маковський, Г. Жирицький, І. Швець, В. Толубинський, Є. Дибан й ін.), використання бурого й газового кам'яного вугілля, газифікації палива (І. Коробчанський, Г. Щоголєв), спалювання бурого вугілля і торфу в пром. топках (М. Кондак, Д. Рабинович), теплообміну, вентиляції в глибоких вугільних шахтах, кондиціювання повітря (О. Щербань, О. Кремньов); з галузі техн. теплофізики: у ділянках термодинамічних процесів теплосилових пристроїв (І. Швець, В. Мартиновський, Д. Гохштейн, Г. Костенко), теплообміну аґреґатного стану речовин (В. Толубинський, В. Попов), конвективного обміну і тепломасообміну (І. Чорнобильський, В. Бузник), радіяційного теплообміну (М. Захариков), теплопроводности (І. Іллінський), гірничої теплофізики (О. Щербань, Я. Казавчинський, М. Павлович), згоряння палива, теплообміну в пром. печах (В. Копитов). АН УРСР у Києві видає зб. серії: «Теплофизика и теплотехника» (2 рази на рік).
[ред.] Гідротехніка (див. також Гідрологія, стор. 380).
У 19 в. гідрологічні досліди проваджено на Дніпрі, Дністрі, Бозі й Дінці. Перші гідрологічні станції діяли у Києві (з 1812), Бердичеві (1814), Одесі (1821). Наук. дослідження з гідравліки (формування річищ, виправлення річок, вивчення режиму Дніпра) розпочато в кін. 19 в. в Харківському Технологічному й Київ. Політехн. Інститутах (Ю. Проскура, М. Лелявський, В. Лохтін, М. Максимович) та Львівській Політехніці. У 1920-их pp. організовано низку н.-д. інституцій з гідрології й гідротехніки, які планово вивчали проблеми всієї території УРСР: Укр. Метеорологічна Служба (Укрмет), Київ. Інженерно-меліоративний Інститут, Н.-Д. Інститут Водного Господарства України, Харківський Гідрометеорологічний Інститут тощо. Згодом ці інституції дещо реформовано і доповнено новими: Інститут Гідрології й Гідротехніки (з 1963 — Інститут Гідромеханіки) АН УРСР, Укр. Н.-Д. Гідрометеорологічний Інститут у Києві, Укр. Н.-Д. Інститут Гідротехніки і Меліорації у Києві, Укр. Інститут Інженерів Водного Господарства у Рівному, Гідрометеорологічний Інститут в Одесі та ін. Гідрологи й гідротехніки провели досліди з ділянки режиму і використання енергії річок України, проблем Великого Дніпра (М. Максимович, Є. Опоков, Г. Швець), гідравліки відкритих русел і споруд, водозливу з широким порогом, динаміки руслових потоків (Ю. Сухомел, І. Розовський, В. Смислов), гідрологічних прогнозів і розрахунків (А. Огієвський, В. Назаров), виправлення річок (М. Терпугов), фільтрації під гідротехн. спорудами, будівництва і експлуатації каналів (Я. Ненько, М. Лаврентьєв, О. Угінчус), динаміки берегів водоймищ, проектування захисних споруд (Б. Пишкін, Б. Русакоз, В. Максимчук), забудови гребель і гідротехн. споруд (С. Соколовський, Л. Дятловицький, В. Чудновський, П. Сліпченко, М. Дідковський, М. Біляшевський), теорії корабля та автоматизації процесів керування річковими суднами (Ю. Павленко, О. Івахненко), очищення води засобом удосконалення фільтрування (Л. Кульський, В. Накорчевська), опріснення морських і солоних вод та очищення стічних вод (В. Алексеєв, Л. Смирнов, В. Коваленко), охорони водних ресурсів, водозниження і дренажу, фільтраційні дослідження та їх впровадження в практику водогосп. будівництва (І. Ляшко, О. Олійник, М. Пивовар, І. Сергієнко, Г. Мистецький, Б. Стрілець). У співпраці з виробничими організаціями Гідропроект, Укрдніпроводгосп, Дніпросільелектро дослідники виконали проекти В. Дніпра, ген. схему водопостачання Донбасу, канала Дінець — Донбас, використання Дністра тощо.
Наук. журн.: «Вісті н.-д. Інституту водного господарства України» (1927 — 35), «Вісті Інституту водного господарства» (1935 — 38), «Вісті Інституту гідрології» (1938 — 48), «Вісті Інституту гідрології та гідротехніки» (з 1948) та респ. міжвідомчий зб. «Гидромеханика».
[ред.] Радіотехніка
Радіотехніка на Україні розвинулася на поч. 20 в. у зв'язку з дослідами М. Пильчикова в Одеському Ун-ті та Харківському Технологічному Інституті (він керував і спорудженням досл. радіостанції на Херсонському маяку, робив досліди з радіотелекерування), М. Умов (теоретична фізика в Одеському Ун-ті, М. Бонч-Бруєвича (створив 1906 у Києві ориґінальний радіопередавач), Д.. Рожанського в Харківському Ун-ті. 1920-их pp. радіотехн. досліди провадили: в Одеському Політехн. Інституті М. Папалексі (про напрямленість радіотелеграфування, радіозв'язку з підводними човнами, телекерування), у Київ. В. Огієвський (створив 1924 у Києві першу в Україні радіомовну станцію), ін. вчені в Харківському, згодом Львівському також в ін. вузах України. Наук. дослідження з Р. ведуться у Фізико-Техн. Інституті АН УРСР в Харкові, в Інституті Радіофізики й Електроніки АН УРСР (організованому 1955) у Харкові й Інституті Радіотехн. Проблем у Києві. Укр. вчені досліджували: ґенератори надвисоких частот великої потужности та теорію маґнетрона (А. Слуцкін, С. Брауде, І. Трутень, Г. Левін), безпроводну передачу енерґії на далекі віддалі, нові ефективі методи модуляції, телебачення, радіольокації, електроніки надвисотних частот фазотронну методу ґенерації радіохвиль (С. Тетельбаум, О. Усиков), теорію і Т. напівпровідників, дифракцію електронів, кінетику фотопроводности (В. Лашкарьов, С. Пекар), техніку слабких струмів електродинаміку, теорії довгих ліній (С. Котельніков), відбиття радіохвиль від метеорних слідів та ін. проблем радіоастрономії (С. Брауде в Харківському Інституті Радіофізики й Електроніки АН УРСР), поширення радіохвиль у тропо сферних хвилеводах і створення радіо-океанографії (С. Брауде, І. Островський І. Тургєнєв, А. Мень), дифракцію електромагнітних хвиль (В. Марченко, В. Шестопалов), електронної емісії (Н. Моргуліс). Теоретичній радіотехніці сприяли нові методи дослідження нелінійної механіки, квантової теорії поля та квантової радіотехніки (М. Боголюбов, М. Крилов, А. Чернець). Проблемам з Р. присвячений квартальник «Радиотехника» міжвідомчий зб. «Радиотехник». Ст. з Р. появлялися в ж. «Радіо» (1930 — 41).
Будівельні науки (про початки Б. н. див. ЕУ 2, стор. 184). До 1917 наук досліди провадилися з будів. механіки (С. Тимошенко, О. Динник), С. Симінський С. Прокоф'єв), з теорії будови мостів (Є. Патон), вивчення будів. матеріялів (К. Дементьєв). При УАН 1919 засновано Інститут Техн. Механіки (1929 перейменований на Інститут Будів. Механіки, з 1959 — Інститут Механіки АН УРСР), Інститут Проблем Матеріялознавства, Інститут Електрозварювання; з 1945 створено Академію Архітектури УРСР, яку 1956 перейменовано на Академію Будівництва й Архітектури УРСР (1964 ліквідовано). На Україні існує ряд спеціялізованих н.-д. Інститутів з будівництва: Інститут Будів. Виробництва Держбуду УРСР, Київ.відділ Всесоюзного Н.-Д. Інституту Нових Матеріялів, Інститут Типового та Експериментального Проектування Житлових і Гром. Споруд, Укр. Дорожно-Транспортний Інститут Міністерства автомобільного транспорту і шосейних шляхів УРСР. Наук. досліди з будівництва провадять відповідні фак. різних високих шкіл, інженерно-будів. Інститути у Києві, Харкові, Одесі; Інститути інж. зал. транспорту в Києві й Харкові та ін. Вчені України внесли цінний вклад у розвиток поодиноких галузів будівництва. На відтинку використання сировинних ресурсів України (силікатів, каолінів) для виробництва скла, цементу, кераміки, керамзиту, перліту, шлакової пемзи визначилися: Б. Лисин, П. Будников, Ю. Писаренко, Ю. Козуб, Ю. Родичсв, Г. Слободяник. Досліди над залізобетоном провадили Я. Столяров, В. Ярин, Й. Улицький, І. Кирієнко. У ділянці будів. механіки працювали Ф. Белянкін, М. Афанасьєв (оболонки для пром. будівництва), С. Серенсен, М. Афанасьєв (повторно-змінні навантаження), М. Корноухов, Б. Горбунов, І. Аміро, М. Длугач, В. Заруцький, В. Яценко (міцність і стійкість стрижневих систем і ребристих циліндричних оболонок), Б. Горбунов, Д. Вайнберґ, В. Чудновський, О. Стрельбицька (розрахунок рам). Розробку індустріялізації та потокових метод будівництва розпочали М. Будников, О. Гармаш, О. Неровецький, а механізацію будівництва гідротехн. споруд П. Непорожній, П. Сліпченко. У санітарній Т. укр. вчені досліджували: теорію аерації пром. споруд, вентиляції, повітропроводів, нові системи опалення і кондиціонування повітря (Б. Лобай); теплофікацію й газифікацію міст (П. Колобков), очищення води і водопостачання (Л. Кульський), гідромеханіку (М. Лаврентьєв, Ю. Сухомел). У ділянці транспортного будівництва розроблено нові конструкції мостів, зал. колій, шляхових покриттів (О. Бируля, О. Фролов, М. Волков, Б. Горбунов). Про пром. житлове будівництво й урбаністику див. також Архітектура.
Поодинокі ділянки будів. наук мають періодичні вид.: «Будів. матеріяли і конструкції», «Архітектура і будівництво» (Київ 1953 — 56, у 1957 — 59 «Будівництво і Архітектура», згодом «Строительство и Архитектура»), «Промышленное строительство и инженерные сооружения», «Сільське Будівництво», «Міське Господарство України», ж.-двомісячник Інституту Механіки АН УРСР «Прикладная Механика» (1955 — 65 «Прикладна Механіка»).
[ред.] Література
Техн. науки в кн. Розвиток науки в Укр. РСР за 40 pp. К. 1957; Полонська-Василенко Н. Укр. Академія Наук, І — II. Мюнхен 1955 — 58; Техн. науки в УРЕ, т. 17. К. 1967; Техн. науки в кн. Історія Академії Наук УРСР, кн. 1. К. 1967; Учені вузів УРСР. К. 1968; Научно-технический прогрес в Украинской ССР 1961 — 1970. К. 1971; Народное хозяйство Украинской ССР. К. 1977; ж. Вісник Академії Будівництва і Архітектури УРСР. К. 1958 — 62; ВІСНИК АН УРСР. К. 1947 — 78; Нариси з історії природознавства і техніки, випуски 1 — 24. К. 1960 — 78; Видання АН УРСР (1919 — 1957), бібліографічний покажчик, сектори; фізико-техн. науки, хімікотехнологічної науки, науки про землю і космос. К. 1970 — 71.
[ред.] Література
 |
Це незавершена стаття з технології. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
 |
Джерело, використане для підготовки цієї статті, може містити застарілу лексику, термінологію, та, можливо, слова та вирази, котрі сьогодні можуть бути розцінені як образливі (дражливі тощо) певними етнічними групами.
Текст статті коригується. Ви можете допомогти її виправити або безпосереднім редагуванням, або помістивши Ваші зауваження на сторінку обговорення. |
