Капустянський Микола Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Микола Олександрович Капустянський

Микола Олександрович Капустянський /Псевдо: Віктор Низовий-Чумак/(30 березня 1881 (за іншими відомостями, 1 лютого 1879), Народився в родині священика, село Сумаки Екатеринославской губернії, нині Томаковского району Дніпропетровської області - Помер: 19 січня 1969, Мюнхен, Німеччина) - український військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, один з керівників Організації українських націоналістів.

[ред.] Освіта

Закінчив Экатеринославску духовну семінарію (1899), Одеське піхотне юнкерське училище (1904), Імператорську Миколаївську військову академію (1912; дипломна робота присвячена авіаційній військовій розвідці; за успішне закінчення академії був нагороджений орденом св. Анни ІІІ ступеня).

[ред.] Офіцер російської армії

Штаб V стрілецької бригади російської армії. Третій зліва в першому ряду — старший ад'ютант бригади капітан М. О. Капустянський. 14.10.1915

Учасник російсько-японської війни 1904-1905 і Першої світової війни. З 1914 - старший ад'ютант штабу 5-й стрілецької бригади. З 1915 - і. д. штаб-офіцера для доручень при штабі 3-го армійського корпуса. З 1916 - підполковник, начальник штабу 173-й піхотної дивізії. З 1917 - полковник. Був нагороджений Георгіївською зброєю.

Улітку 1917 - один з ініціаторів формування українських військових частин. Із серпня 1917 начальник штабу 1-й Української піхотної дивізії.

[ред.] Воєначальник української армії

Наприкінці 1917 генеральний секретар Центральної ради по військових питаннях Симон Петлюра призначив його начальником штабу 11-й армії. Із січня 1918 - начальник штабу Північно-Західного фронту, утвореного для боротьби з більшовиками. З березня 1918 служив у Генеральному штабі української армії, був членом Військово-ученого комітету при Генштабі.

Підтримав Директорію Української народної республіки (УНР), створену супротивниками гетьмана Павла Скоропадського. У 1919 - начальник оперативного відділу і заступник першого генерал-квартирмейстера штабу армії УНР. З 1920 - генерал-квартирмейстер штабу Діючої армії УНР, генерал-хорунжий.

[ред.] Діяч націоналістичного руху

У 1921 був інтернований у польському таборі Ланцут. Жив у Польщі до 1923, коли переїхав у Париж. Був одним із засновників Українського воєнно-історичного товариства. Брав активну участь у діяльності української еміграції у Франції, з 1924 - керівник організації "Украінська громада у Франціі". У 1929 був учасником Першого конгресу українських націоналістів у Відні, на якому був обраний заступником глави президії конгресу. Увійшов до складу проводу українських націоналістів, призначений його референтом по військових питаннях (з 1933 керував цієї референтурой разом з генералом В. Курмановичем). У 1932-1938 голова Українського народних (потім - національного) союзу. Видавав у Франції журнал "Військові Знання".

У 1939 учасник 2-го Великих зборів Організації українських націоналістів у Римі, належав до числа прихильників Андрія Мельника, що конкурував зі Степаном Бандерою. З 1940, після розколу в ОУН, один з лідерів ОУН(м).

Після початку Другої світової війни слідом за наступаючими німецькими військами прибув до України. У 1941 - заступник голови Української національної ради в Києві, брав участь в установчих сборах. Заснував Українське військове суспільство імені П. Полуботка, очолив Інститут вивчення української визвольної боротьби. Жив у Львові, з 1945 - у Мюнхені.

Продовжував активно брати участь у діяльності української націоналістичної еміграції в якості одного з найближчих сподвижників А. Мельника. З 1948 - військовий міністр "уряду УНР у вигнанні", член Вищої військової ради, йому було надано військове звання генерал-поручика, потім - генерал-полковника. Учасник 3-го, 4-го і 5-го Великих збор ОУН(м), з 1964 - глава сенату Українського націоналістичного Руху. У 1951 заснував Військово-наукове товариство.