Берінг Вітус Йонас

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Ві́тус Іона́ссен Бері́нг (1681—1741). — Мореплавець, дослідник Камчатки, Тихоокеанського узбережжя Росії та західних берегів Північної Америки, капітан-командор російського флоту. Народився в Хорсенсі (Данія). На службі в Росії провів 37 років. У 1703—1724 рр. служив на Балтійському й Азовському флотах. 1725-го, за дорученням Петра I, очолив Першу Камчатську експедицію, яка вирушила в Тихий океан, аби з’ясувати, чи з’єднується Азія з Америкою, а 1732-го — Другу Камчатську, або Велику Північну, експедицію, з якої не повернувся. Позначив на карті узбережжя Аляски, низку островів із груп Алеутських, Курильських, Японських. На честь Берінга названо море, острів, протоку, мис на узбережжі Охотського моря. Його ім’я носять також Командорські острови. У дитинстві в мене, як і в багатьох, була настільна гра «Географічне лото». Азартна й пізнавальна. Пам’ятаєте? Ведучий витягує картку й читає щось дуже розумне. А навколо тебе розкладені карти із зображеннями морів, небесних світил, вулканів, тварин, рослин та великих мандрівників. І, звісно, всі завдання ти давно знаєш напам’ять. — Російський мореплавець, який відкрив протоку між Азією й Америкою, названу його ім’ям! — Вітус Берінг! Зовсім не російське ім’я. І зовсім не «мореплавське» обличчя на картці: круглі одутлі щоки, велике подвійне підборіддя, чубчик, кучері до плечей і білий аристократичний комірець. Мене трохи розчаровував такий Берінг. Елементарна дитяча логіка: не схожий! У пошуках протоки У Першу Камчатську експедицію Вітуса Іонассена Берінга (у Росії його звали простіше — Іван Іванович Берін) послав Петро І — за два тижні до смерті. Пошук морських шляхів завжди був ідеєю фікс цього монарха. Проте ні взяття Азова, ні похід на Каспій виходу у відкритий океан не давали. Панування на Балтиці було досить відносне — шведи чи датчани щохвилини могли покласти йому край. Залишався Далекий Схід: через протоку між Азією й Америкою російські судна могли б прорватися до Індії й Китаю. Якщо там була протока. В інструкціях, отриманих Берінгом, говорилося (подаємо мовою оригіналу): «1) Надлежит на Камчатке или в другом там месте сделать один или два бота с палубами; 2) на оных ботах возле земли, которая идет на Норд и по чаянию (понеже оной конца не знают), кажется та земля часть Америки; 3) для того искать, где оная сошлась с Америкою: и чтобы доехать до какого города европейских владений или ежели увидят какой корабль европейской, проведать от него, как оный куст называют и взять на письме и самим побывать на берегу и взять подлинную ведомость и, поставя на карту, приезжать сюды». Іронія була в тому, що протоку між Азією й Америкою ще 80 років тому відкрив козак Семен Дежнєв. Однак результати його приватної експедиції надбанням громадськості не стали. Принаймні про неї не знали ні цар Петро, ні капітан Берінг.

Експедиція вирушила з Петербурга на Далекий Схід у січні 1725 року, але тільки 13 липня 1728 Берінг ступив на борт корабля «Св. Гавриїл», побудованого в Нижньокамчатську, й поплив на північ. Більше місяця він плавав серед незнайомих берегів і позначав їх на карті. Досяг 67 градуса 18 мінути північної широти, дізнався від місцевого населення — чукчів та алеутів, що далі берег простирається на захід, і зробив категоричний висновок: «не можна Азії з’єднуватися з Америкою». Погода псувалася, кораблю загрожувало бути затертим крижинами. Вважаючи свою місію виконаною, Берінг повернув назад. У Петербурзі він подав на розгляд адміралтейства-колегії свій вахтовий журнал і карти й запропонував спорядити нову експедицію для дослідження північного та північно-східного берегів Сибіру. До відкриттів Берінга колегія поставилася недовірливо: все-таки протоки він на власні очі не бачив і на карті не позначив. Проте йому виклопотали чин капітан-командора, та й пропозицію схвалили. 28 грудня 1732 року з найвищого повеління — а на престолі вже сиділа Анна Іоанівна —дозволили спорядити Другу Камчатську експедицію. Задумали її набагато масштабнішою, ніж першу: планувалося не лише ретельно досліджувати й позначати на карті береги, а й організувати там господарську діяльність: землеробство, видобування корисних копалин, суднобудування; закласти нові порти. Друга експедиція тривала майже десять років. Більшу частину цього часу Берінг змушений був сидіти на березі, координуючи дії безлічі експедиційних загонів та воюючи з місцевими чиновниками. Лише 4 червня 1740 року він вийшов у море з Петропавловська на кораблі «Св. Петро». Разом із Берінгом на цьому судні в похід вирушив Олексій Чиріков. Мав відбутися рейс до берегів Америки, до тієї самої протоки, в існуванні якої командор не сумнівався. Тридцять років потому англійський мореплавець Джеймс Кук дасть протоці ім’я Берінга й висловить захоплення, наскільки досконалими виявилися карти, складені під час його останнього походу. Саме тоді командор позначив на карті узбережжя Аляски, Алеутські, Курильські, Японські острови. Але спочатку він мусив виконати розпорядження сенату: уточнити координати Землі Хуана да Гама, яка містилася, якщо вірити тодішнім картам, на південний схід від Камчатки. Тільки насправді ніякої землі там не було. Катастрофа Лейтенант Свен Ваксель, який залишився живим, згодом напише в офіційному рапорті: «Кров закипає в мені щоразу, коли я згадую про безсовісний обман, у який ми були введені неправильною картою. З вини цієї карти майже половина нашої команди загинула марною смертю». Розгулявся шторм. Судна збилися з дороги й загубили одне одного. Чирікову на «Св. Павлі» після безуспішних пошуків Берінга вдалося зрештою повернутися до Петропавловська. «Не знаю, чи може бути на світі безрадісніший або тяжчий стан, ніж плавання в неописаних водах», — це також написав Свен Ваксель. Спочатку шукали неіснуючу Землю Хуана да Гама, потім — зворотний шлях. На кораблі почалася цинга. Першим помер матрос Шумагін, його поховали на невеликому острові. Ця група островів досі називається Шумагінськими островами.

На тоді, коли моряки знову побачили невідому землю, 12 чоловік з корабля вже померли, 34 були хворі. Берінг віддав наказ готуватися до висадки, але «Св. Петро» був уже практично некерованим, і висадка більше скидалася на аварію корабля. Члени експедиції опинилися на острові, який згодом назвуть островом Берінга, а весь ланцюг островів — Командорськими. Розпочалася зимівля-робінзонада. Землянки, намети зі звіриних шкур, м’ясо кита, викинутого на берег. Утім, моряки постаралися зберегти майно з розбитого корабля. Збереглася навіть «Роспись пакетбота Св. Петра шкиперским припасам, которые по отбытии нашем оставлены на острове в новопостроенном нами сарае», де скрупульозно виписано 2071 «казенну» річ. А зі щогл «Св. Петра» одному з членів експедиції, козаку Саві Стародубцеву, до весни пощастило побудувати нове судно! На ньому 46 чоловік, що залишилися живими (із 77, які вирушили в плавання), добралися до Петропавловська. Але командора Берінга серед них не було. Він помер через місяць після висадки на острів. Незадовго до його смерті стався невеликий землетрус — нормальна річ для тих місць, і хворого командора наполовину засипало в його хатині-землянці. Як згадував Свен Ваксель, командор попросив товаришів не відкопувати його — під землею тілу було тепліше... Берінга поховали з немислимими почестями. На голому острові, де кожна трісочка була на обліку, тіло командора обклали чотирма дошками. Саме за цією імпровізованою труною через чверть тисячоліття дослідники впізнали його поховання серед інших. Обличчя командора Сенсаційну знахідку виявили археологи з російсько-датської експедиції «Берінг-91» під керівництвом Андрія Станюковича, яка працювала на острові у рік 250-х роковин смерті мореплавця. Використовуючи метод фосфатного аналізу ґрунту, учені розшукали п’ять поховань з останками шести моряків. Експедиція наспіла вчасно: щороку поверхня суші в Авачинській бухті занурюється в море на 90 мм — ще трохи, й могили змило б у море. Це, очевидно, й сталося зі складом «казенних» речей із «Св. Петра» — на березі вдалося лише намити жменю кольорового бісеру, який моряки везли, щоб дарувати аборигенам. Утім, можливо, над складом попрацювали й «туристи-скарбошукачі». Зате археологи відкопали чотири гармати з корабля, знайшли рештки кузні, спорудженої моряками, а ще — сліди неолітичних стоянок: древні мореплавці відвідували острів задовго до Берінга. Останки командора передали професору Віктору Звягіну, учню знаменитого антрополога М.Герасимова. Дослідження засвідчили, що останки належать чоловікові європеоїдної раси віком від 57 до 66 років, середнього зросту (близько 170 см) і ваги (трохи більше 70 кг), але великої фізичної сили — це визначили за масивністю кісток, особливо лопаток та кінцівок. Хороший стан зубів спростував версію про те, що Берінг помер від цинги, але точно встановити причину його смерті не вдалося. За герасимовським методом реконструкції за черепом (так відновлено, приміром, зовнішність князя Ярослава Мудрого) передбачалося встановити, який вигляд мав насправді Вітус Іонассен Берінг. З приводу того, що портрет огрядного чоловіка в цивільному, який фігурує не лише в дитячому «Географічному лото», а й в енциклопедичній літературі, справді зображає капітан-командора, учені завжди сумнівалися. Зрештою було доведено: це портрет подвійного тезки Вітуса Берінга, його дядька. Який був зовсім не відважним моряком, а... поетом! Під час реконструкції портрет поета використовували також: усе-таки йшлося про родичів. Збіглася приблизно половина з порівнюваних ознак зовнішності. Берінг-моряк був значно худорлявіший, зі злегка асиметричним обличчям, вузьким чолом і носом, високими очницями, товстою й м’язистою шиєю. Уже по реконструкції до рук ученим потрапила фотографія праправнука командора А.Тімашова-Берінга, і «ми з задоволенням відзначили, що, незважаючи на відмінності висоти чола й побудови підборіддя, — подібність явна, помітна навіть непосвяченому», — писав Віктор Звягін у російському журналі «Вокруг света». Там же він докладно розповів, як створювали погруддя Берінга, відтворюючи не лише риси обличчя, а й з допомогою психологів вивіряючи його міміку, емоції. Добирали за історичними джерелами зачіску, мундир... Проте відтворене погруддя мореплавця так і залишилось «широко відомим у вузькому колі». В довідковій та популярній літературі досі спокійно вміщують без жодних пояснень портрет поета Вітуса Берінга, який ніколи не відкривав нових земель. Людини, за висловом Льва Толстого, з «кімнатним обличчям»... Таке саме обличчя — і в пам’ятника командору. До речі, коли готувалася експедиція «Берінг-91», її противники запевняли, що можлива реконструкція зовнішності Берінга «не є науковою проблемою та проводиться в основному в рекламних цілях». Що ж, історія взагалі ставить не так уже багато прикладних проблем, які безпосередньо впливають на сучасність. Але ж її, історію, творять не лише «народні маси», як донедавна вважали, а й конкретні люди! Невже зовсім не має значення, яке обличчя було в чоловіка, життя та смерть якого забезпечили йому в ній місце?

Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі. Ви можете допомогти проекту, зробивши це!

Цій статті слід надати енциклопедичного стилю, і, при потребі, відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі. Ви можете допомогти проекту, зробивши це!