Плутарх
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
ПЛУТАРХ (Πλούταρχος, Plutarch) (бл. 46 — 120 нашої ери), грецький письменник, історик і філософ-мораліст. Автор знаменитих Порівняльних життєписів і низки філософських творів, написаних у руслі традиції платонізму.
Зміст |
[ред.] Життя
Плутарх походив із заможної родини, що мешкала в невеликому містечку Херонея в Беотії. В Афінах вивчав математику, риторику і філософію, останню головним чином у платоніка Амонія. У молодості багато подорожував. Відвідав Грецію, Малу Азію, Єгипет, був у Римі, де зустрівся з неопіфагорейцями, а також зав'язав дружбу з багатьма видатними людьми, у тому числі з Луцієм Местрієм Флором, близьким соратником імператора Веспасіана, який допоміг Плутарху одержати римське громадянство. Однак незабаром Плутарх повернувся в Херонею. Він вірно служив своєму місту на громадських посадах, збирав у своєму будинку молодь, а навчаючи власних синів, створив свого роду «приватну академію», у якій відігравав роль наставника і лектора. Завдяки цій своєрідній філії афінської платонівської Академії беотійська Херонея стала одним з центрів платонізму в I ст. н. е. На п'ятидесятому році життя став жерцем Аполлона в Дельфах, намагався повернути святилищу й оракулові колишнє значення. Плутарх був типовим представником грецької міської аристократії цього часу: виступаючи іноді на більш широкій політичній арені, він намагався залишатися переважно місцевим діячем рідної Херонеї.
[ред.] Творчість
Численні твори Плутарха не становлять собою скільки-небудь оригінальної творчості, проте є плодом величезної начитаності. Список творів Плутарха містить 207 назв; з них збереглося понад 150 (у тому числі кілька несправжніх). Їх прийнято поділяти на дві групи: 1) популярно-філософські (так зв. "моральні") трактати на всілякі теми — релігійні, філософські, природно-наукові, антикварні, але найчастіше етичні (напр. про цікавість, про лестощі, про користолюбство, про балакучість, про чесноту і порок, подружні наставляння тощо) і 2) біографії. Цей поділ походить від видання Плутарха, здійсненого візантійським ченцем Максимом Планудом (XIII ст.) і є досить умовний.
У творах першої групи звичайно використовується форма діалогу, послання або діатриби, цікавого повідомлення на філософські теми і широко використовується у виписках і переказах філософська продукція минулих століть. Питання літератрури цікавили Плутарха головним чином у зв'язку з моральними і педагогічними проблемами. Цінні історичні відомості містяться в трактаті "Про музику".
Біографії — це головний твір Плутарха "Порівняльні біографії" грецьких і римських державних діячів. Історичні події є для Плутарха лише матеріалом для відтворення образів великих людей минулого як об'єктів наслідування; дрібні особисті риси приваблюють до себе особливу увагу моралиста-характеролога, який не гидує й анекдотами. У розумінні критичного ставлення до джерел і розуміння причин історичних подій Плутарх не був на рівні навіть античної науки. Для сучасного історика його "біографії" цінні передовсім як багаті збірки матеріалів з історіографічної літератури, що не дійшла до нас.
Хоча Плутарх не був оригінальним письменником, він збирав і обробляв те, що інші письменники і мислителі, написали до нього. Але в обробці Плутарха ціла традиція отримала новий вигляд і саме він визначав протягом багатьох століть європейську думку і літературу. Різноманітності інтересів Плутарха відповідало значне число його творів, від яких збереглося менше половини.
[ред.] Філософія
Філософія Плутарха еклектична: релігійно-консервативна спрямованість обумовлює звертання до пізнього Платона, і формально він був платоником, однак переважно цікавився релігійними й етичними питаннями. Його інтерпретація Платона продовжувала лінію Посідонія і готувала ґрунт для неоплатонічного тлумачення Біблії. Полемізуючи зі стоїчним натуралізмом і стоїцизмом, Плутарх схилявся до розуміння матерії як космічного начала недовершеності, що дуалістично протистоїть трансцендентному Богу. Посередники між світом і Богом — демони (генії); демонологія надає можливість примирити філософський монотеїзм з традиційною грецькою міфологією.
Філософія для Плутарха — не систематична дисципліна, а засіб самоосвіти універсально розвинутої людини. Плутарх користується вченням скептиків про недостатність знання, а в питаннях прикладної моралі запозичив багато чого в стоїків, усуваючи радикальні моменти їхнього вчення, і навіть у ненависних йому епікурейців. Вищою етичною цінністю для Плутарха є "благодушність", щиросердечний спокій, досягти якого можна лише добрими справами, дружнім ставленням до людей ("філантропія"), суворим виконанням обов'язків щодо оточуючих. В етиці Плутарх слідував за Арістотелем, хоча виходив з характерного платонічного розуміння мети життя як "уподібнення богові", що досягається через вправу в доброчесності. Стрижнем етичних поглядів були поняття освіченості і "філантропії" — центральні також і для біографічного циклу, що доповнює теоретичні трактати по етиці. Вимагаючи впровадження етичного змісту в усі області життєвої діяльності, Плутарх не виходив за межі повсякденного моралізування: типовий епігон, він цілком задоволений своєю культурою. Етичною нормою для нього виступає ідеалізована практика старої полісної Греції, що не заважало йому однак залишатися вірним громадянином Римської імперії; тиради проти деспотизму і гноблення залишаються політично необразливою фразеологією, тим більше, що й офіційна стоїчна теорія трактувала государя як слугу громадян, натхненого прагненням до спільного блага.
[ред.] Спадок
Цікавий і добросердий виклад, що не загострює спірних проблем, збирання культурної спадщини еллінізму в примирливій еклектиці "філантропічного" світогляду дозволяли представникам різних епох і напрямів знаходити в Плутарха цінний для них матеріал і забезпечили йому велике зацікавлення з боку пізніших століть, яким користувалися далеко не всі древні автори. Батьки церкви знаходили в релігійності й етиці Плутарха багато рис християнського вчення, і називали його "напівхристиянином"; візантійці цінували його як ерудита, який зберіг величезну кількість відомостей (звідси і відносна збереженість значної частини спадщини Плутарха). Ворожа до всіляких крайнощів, у тому числі й аскетизму, етика Плутарха привертала увагу вождів Реформації (Меланхтон, Цвінґлі); у Німеччині його популяризували Г. Сакс і Фішарт, у Франції — Рабле і Монтень. Плутарх стає улюбленим читанням у Новий час. Шекспір ("Юлій Цезар", "Коріолан", "Антоній і Клеопатра"), Корнель ("Серторій", "Агесілай"), Расін ("Мітридат") знаходять у Плутарха сюжети своїх драм. Прагнення аристократії до показу своїх героїв породило в XVII ст. численні "життєписи" знаменитих людей за зразком Плутарха. Але особливо близький був Плутарх віку Просвітництва своєю "філантропією" (Ж. Ж. Руссо, Мірабо), а ідеологія французької революції знаходила в "Біографіях" Плутарха прославляння республіканських чеснот і ненависть до тиранів (у Росії Плутарх цікавив з цього боку декабристів). Сліди захоплення Плутархом помітні у Шіллера. У XIX ст. інтерес до Плутарха падає, для соціальної і філософської проблематики наївний еклектизм Плутарха не міг становити скільки-небудь актуального інтересу.
