Історія Лівану
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
 |
Ця стаття належить до вибраних статей за результатами голосування . |
 Ця стяття є частиною серії Історія Лівану |
| Ліван в давнину |
| Правління арабів та мамлюків |
| Новий час |
| Незалежний Ліван |
| Громадянська війна |
| Після громадянської війни |
| Кедрова революція |
| Лівано-ізраїльська війна 2006 |
| Ліван |
Історія Лівану майже така ж стара, як і історія людства. Перша згадка цієї назви датується 3000 років до н.е. Його географічне положення на шляху, що зв'язує Середземномор’я з Азією, відклала на цій території інтернаціональний слід і спадщину, що відноситься до різних культур.
У різні періоди своєї історії Ліван перебував під владою багатьох іноземних правителів, зокрема ассирійців, вавілонян, вірмен, персів, греків, римлян, арабів, турків і французів. Ліван часто повстає проти деспотичних і репресивних правителів. Крім того, незважаючи на іноземну владу, ліванська гориста місцевість забезпечила його певною ізоляцією, надаючи можливість зберегти свою територіальну та культурну ідентичність.
Його близькість до моря гарантувала, що протягом всієї історії Ліван мав важливе значення як морський торговий центр. Ця традиція торгівлі почалася з фінікійців і продовжувалася протягом багатьох століть, майже не зашкодженою іноземними правителями і періодами внутрішніх конфліктів.
Ліванська культура – суміш арабської з перською та візантійською, позначена західним впливом. Хоча Ліван традиційно розглядався єдиною християнською країною в арабському світі, з 1970-х мусульманське населення перевищило християнське, що привело до міжрелігійних конфліктів і гострої боротьби.
Зміст |
[ред.] Найдавніший період
- Основна стаття: Ліван в давнину
Територія, яку зараз займає Ліван, була населена починаючи з кінця палеоліту – початку неоліту, осіле життя почалося близько 10 000 р. до н.е. Першим відомим постійним поселенням став Біблос або Бібл (сучасний Джубейль). У цьому місті також знайдені сліди першої в Лівані кераміки і металургії (спершу міді, потім бронзи), які датовані IV-м тисячоліттям до н.е. Фінікійці, які на той час складали єдиний народ з ханаанеянами Палестини, ймовірно прибули до цієї території близько 3000 р. до н.е., до цього періоду відноситься перша згадка назви Ліван (стосовно гірського масиву Ліван) в Епосі про Гільгамеша. Для узбережжя Лівану стала застосовуватися грецька назва Фінікія.
На початку III тисячоліття до н.е. на узбережжі з’явилися нові міста-держави, населені фінікійськими мореплавцями і торговцями. Найважливішими з них були Тір (Сур), Сідон (суч. Сайда) і Беріт (суч. Бейрут), Біблос все ще зберігав своє значення.
Приблизно в 2150 р. до н.е. до Лівану починається вторгнення Аморітів, розпочинаються тісні контакти з Єгиптом. У 18 Єгипет під владою гіксосів встановлює свій контроль над Ліваном на чотири століття.
Фінікійці, особливо після 12 ст. до н.е., коли їх міста-держави отримали незалежність, заснували безліч колоній на побережжі Середземного моря, особливо в Тунісі (зокрема, Карфаген), на заході Сицилії, на Сардінії, в південній Іспанії, Алжирі і Марокко. Фінікійські міста та їх колонії грали велику роль в економічному житті Середземномор'я, вони контролювали важливі торгові шляхи на Схід.
У 9 - 1 ст. до н.е. фінікійські міста-держави переходять під владу Ассирії, Персії, імперій Олександра Македонського та Селевкидів, та, остаточно, Римської імперії. Під владою Риму відбулося економічне відродження прибережних міст, а Бейрут перетворився на військовий і торговий центр римлян на Сході. У Біблосі і Баальбекі споруджувалися нові храми, Тір славився своєю філософською школою, а Бейрут – своєю школою права. З середини І ст. н.е. у Фінікії набуває поширення християнство.
Після розділу Римської імперії в 395 році територія Лівану опинилася у складі Східної Римської імперії (Візантії). Бейрут, не дивлячись на руйнівний землетрус в 555 році, залишався важливим центром вивчення права. Два видні представники бейрутської школи були залучені імператором Юстиніаном (527–565) до складання його знаменитого кодексу законів.
[ред.] Ліван під владою арабів та мамлюків
- Основна стаття: Ліван під владою арабів та мамлюків
[ред.] Арабське завоювання
З 628 року територія Лівану стала об'єктом вторгнення арабів, і в 636 році прибережні міста були захоплені арабськими військами. Гірські райони, не дивлячись на жорстокий опір мешканців, також вимушені були підкоритися новим правителям. Династія халіфів з роду Омейядів (660–750) проявляла терпимість до християнського населення, але коли вона в 750 році була повалена Аббасидами, християни гір повстали. Їх виступ було жорстоко придушено, жителі вислані, а їх майно конфісковане.
Ослаблення влади Аббасидів в 9 ст. і розпад Арабського халіфату привели до того, що Ліван опинився під владою різних мусульманських династій – Тулунідів (9 ст.), Іхшидідів (10 ст.) і шиїтської держави Фатімідів (969–1171). В період правління Фатімідів почастішали візантійські походи проти Північної Сирії і Ліванського узбережжя.
В період арабського панування в країні відбувається де-урбанізація. Квітучі міста узбережжя перетворились на невеликі рибальські села. Менш доступні гірські райони стали притулком для переслідуваних релігійних меншин. Так, в 7–11 ст. до Північного Лівану, з долини р. Ель-Аси (Оронт) переселилася монофелітська християнська община маронітів. На початку 11 ст. у Лівані розповсюджується релігійна община друзів (друзи, на ім'я одного із засновників навчання Мухаммеда ад-Даразі). Друзи оселилися на центральному плато в горах і біля гори Хермон.
[ред.] Хрестові походи
Після захоплення Біблоса в 1102 році і Тріполі в 1109 році графом Раймоном де Сен-Жіллем і його наступниками і заволодіння Бейрутом та Сідоном в 1110 році королем Єрусалимським Балдуїном I, все узбережжя Фінікії, а також більша частина гірських районів країни, опинилися в руках хрестоносців. Приморські і гірські місцевості на північ від Біблоса увійшли до складу графства Тріполі, а Бейрут і Сідон з їх землями стали частинами Єрусалимського королівства.
У північному Лівані мароніти налагодили відносини з хрестоносцями. До кінця 12 ст. вони погодилися відмовитися від монофелітства, уклали унію з Римом і визнали верховенство Папи. Друзи, проте, відчайдушно боролися з хрестоносцями, за що мусульманські володарі Дамаску погодилися з верховенством клану Бухтур в Ель-Гарб. Після вигнання хрестоносців з Сирії в 1291 клан Бухтур затвердився в Бейруті, і його представники поступили на службу до мамлюків, що правили у той час в Єгипті і Сирії, як кавалерійські офіцери і намісники.
[ред.] Правління мамлюків
В кінці 13 ст. останні володіння хрестоносців на східному побережжі Середземного моря були захоплені мамлюками, що також захопили владу над Єгиптом і Сирією. У 1289 пав Тріполі, в 1291 – Акка. В кінці 13 – початку 14 ст. мамлюки зробили ряд каральних походів проти гірського Лівану, де жили християни і шиїти. Багато сіл і населених пунктів були спалені.
В період панування мамлюків, що продовжувався з 13 до 16 ст., північний Ліван входив до складу провінції Тріполі; південний Ліван (Бейрут і Сідон) разом з долиною Бекаа складав округ Баальбек, один з чотирьох в провінції Дамаск. У провінції Тріполі глави маронітських сіл, або мукаддами, що традиційно зберігали вірність маронітському патріарху, отримали від мамлюків право збирати податки, так що втручання в їхні внутрішні справи було мінімальним. У високогірному районі Бшеррі посилилося одна з родин місцевих мукаддамів, яка узяла на себе захист маронітсьих патріархів; вона зберігала свій вплив до початку періоду Османа в історії країни. У південному Лівані і долині Бекаа мамлюки підтримували тубільних друзських і мусульманських вождів, або емірів, таких як клани Бухтур в Гарбе, Маан в Шуфе та Шихаб в Антилівані, чиї права на управління підвладними їм територіями були мамлюками підтверджені. Після завоювання Сирії і Єгипту османами в 1517 організація місцевої влади в Південному Лівані загалом залишилася тією самою. До кінця 16 ст. Маани, еміри Шуфа, були визнані верховними вождями друзів, а глава їх сімейства Фахраддін (Фахр-ад-Дін) встановив свою владу над всім південним Ліваном і долиною Бекаа.
[ред.] Новий час
- Основна стаття: Ліван у новий час
[ред.] Правління турків-османів
Початок нової історії Лівану звичайно датують піднесенням Фахраддіна II Маана (роки правління 1590–1635). Цей видатний державний діяч поступово підпорядкував собі населені маронітами території північного Лівану, а також значну частину внутрішніх районів Палестини і Сирії. У своїх ліванських володіннях він стимулював розвиток шовківництва, відкрив порти Бейруту та Сідону для європейських купців, добився допомоги італійців в модернізації сільського господарства. Заохочуване їм політичне і економічне співробітництво між ліванськими християнами і друзами надалі послужило основою для виникнення ліванської автономії.
Незалежність і досягнення Фахраддіна привели до зростання напруженості у відносинах з імперією Османів. У 1633 війська еміра були розбиті, а сам він потрапив в полон і пізніше був убитий в Стамбулі. Проте до 1667 його внучатий племінник Ахмед Маан зумів відновити владу сімейства Маанов над південним Ліваном і маронітським районом Касраван в центральній частині країни, створивши Ліванський емірат, що став ядром сучасного Лівану.
У 1697, після смерті Ахмеда Маана, у якого не було синів, влада над еміратом з схвалення Османів перейшла до Шихабів з Антилівана, мусульманським родичам друзських Маанов. До 1711 Шихаби кардинально змінили систему управління емірату з тим, щоб зберегти в ньому свою владу. Пізніше в тому ж столітті правляча гілка родини прийняла християнство і стала маронітами, що відображувало зростаючий вплив цієї общини. При емірах Юсуфі (роки правління 1770–1789) і Баширі II, який перейшов в християнство (роки правління 1789–1840), влада Шихабів розповсюдилася на північ, включаючи весь Гірський Ліван.
Башир II, видатний правитель з династії Шихабів, вступив в союз з пашею Єгипту Мухаммедом Алі з метою обмежити за підтримкою Єгипту владу різних місцевих правителів, але був розбитий у 1840 османами в союзі з Братанією і Австрією. Його наступник Башир III вже не міг контролювати друзських лідерів в південному Лівані і наступного року покинув свій пост, тим самим поклавши кінець існуванню Ліванського емірату. У 1842 гірський Ліван був подільний на два адміністративні райони або каїммакамії: Північну, на чолі з місцевим християнським губернатором, і Південну, під управлінням друзів. Християни, що складали на той час більшість на півдні, виступили проти такого розділу, і в 1845 між християнами і друзами спалахнула війна. У 1858 маронітські селяни в Північній каїммакамії підняли повстання проти маронітської аристократії і добилися відміни ряду її привілеїв. У 1860 подібне повстання спалахнуло серед селян-християн на півдні, але було жорстоко подавлено друзами, під час різанини загинуло більше 11 тис. християн.
Під тиском європейських держав, особливо Франції, що традиційно захищала маронітів, уряд Османів в 1861 ввів в Гірському Лівані так званий Органічний статут. Гірський Ліван був інтегрований в єдиний автономний район-мутасарріфію, на чолі з губернатором (або мутасарріфом) - християнином, що призначався зі схвалення європейських держав. Як дорадчий орган при губернаторі була створена адміністративна рада, що обиралася з представників різних ліванських общин пропорційно їх чисельності. Були ліквідовані основи феодальної системи; всім підданим були гарантовані громадянські свободи; на нову адміністрацію було покладене судочинство і виконання законів. Дана система, з невеликими змінами, внесеними в 1864, довела свою життєздатність і проіснувала аж до 1915. Під керівництвом мутасарріфів Ліван розвивався і процвітав. Католицькі місіонери з Франції і протестантські місіонери з Америки і Великобританії заснували в країні мережу художніх шкіл і коледжів, що зробило Бейрут одним з провідних освітніх і культурних центрів Османської імперії. Розвиток видавничої справи і видання газет поклали початок відродженню арабської літератури.
[ред.] Французький мандат
У 1915, незабаром після того, як Туреччина виступила у Першій світовій війні на стороні Німеччини і Австро-Угорщини у війні проти країн Антанти (Великобританії, Франції, Росії та їхніх союзників), дія Органічного статуту для гірського Лівану була припинена, а вся влада перейшла до турецького військового губернатора. Після перемоги Антанти в 1918 році Бейрут і Гірський Ліван разом з Сирією були окуповані французькими і британськими військами. Верховний комісар Франції в Бейруті, генерал Анрі Гуро, приєднав до Гірського Лівану прибережні міста Тріполі, Бейрут, Сідон і Тір, долину Бекаа, а також території, що примикають до Тріполі і Тіру, і проголосив створення держави Великий Ліван. Нова держава знаходилася під управлінням французького губернатора, при якому діяла виборна Рада представників, що володіла дорадчими функціями. У 1923 Ліга націй видала Франції мандат на управління Ліваном і Сирією. У 1926 була розроблена і прийнята конституція, згідно якої держава Великий Ліван перетворювалася в Ліванську республіку.
У 1926 пост президента Ліванської республіки зайняв православний Шарль Діббас, але починаючи з 1934 президентами Лівану обиралися тільки мароніти. Після 1937 прем'єр-міністрами призначалися лише мусульмани-суніти. Нормою став розподіл посад в уряді і місць в однопалатному парламенті серед представників різних релігійних общин в пропорції, що приблизно відповідала їхній чисельності в країні. З 1943, коли була прийнята угода про принципи державного пристрою Лівану, відома як «Національний пакт», місця в парламенті розподілялися між християнами і мусульманами в співвідношенні 6 до 5, так що загальне число депутатських мандатів було кратним одинадцяти.
Населення Ліванської республіки майже в рівній мірі складали християни і мусульмани. Більшість сунітів, що проживали в різних частинах Великого Лівану, знаходилися під впливом сирійського націоналізму. Вони вороже cтавилися до французької окупації і виступaли за включення Лівану до складу Сирії. З іншого боку, мароніти і частина друзів вітали проголошення незалежності країни і доброзичливо відносилися до французів.
30 листопада 1936 був підписаний франко-ліванській договір, що передбачав закінчення терміну французького мандата в 1939. Проте французький парламент відмовився ратифікувати цей договір. Після початку Другої світової війни у вересні 1939 в Лівані було введене облогове положення.
У 1940 країна опинилася під контролем колоніальної адміністрації, вірної уряду Віші. У травні 1941 представник цього уряду Дарлан домовився з Гітлером про те, що Німеччині буде даний дозвіл використовувати аеродроми в Сирії і Лівані. Великобританія відповіла бомбардуванням цих аеродромів.
[ред.] Ліван після проголошення незалежності
- Основна стаття: Ліван після проголошення незалежності
У липні 1941 адміністрація уряду Віші, що захопила владу в Сирії і Лівані після поразки Франції від Німеччини в 1940, була вигнана з країни британськими військами за підтримкою сил «Вільної Франції», яка обіцяла надати незалежність обом арабським країнам. У 1944 до уряду Лівану перейшли всі державні функції, але британські і французькі війська залишалися в країні до 1946.
Перший уряд незалежного Лівану активно проводив економічні реформи, зокрема відмінив валютний контроль, заохочував транзитну торгівлю і діяльність іноземних торгових і фінансових компаній.
У 1948-1949 роках Ліван узяв участь у Арабо-ізраїльській війні на боці арабських держав, але не грав значної ролі.
Ліванський уряд намагався зберігати гарні відносини як з арабськими, так і з західними країнами, як учасник близькосхідних організацій (наприклад, Бандунгській конференції країн Азії і Африки), так і західних (доктрини з 1957 року).
З 1958 новим президентом був вибраний командуючий армією, генерал Фуад Шехаб (1958–1964), а прем'єр-міністром - Рашид Караме. Уряд країни відкинув «доктрину Ейзенхауера» і оголосив про проведення політики «позитивного нейтралітету», тобто зближення з арабським світом, намагаючись зберегти обмежені відносини з Заходом.
Уряд припинив проведення економічних реформ по західному зразку. Зокрема він відмовився від укладення договору про гарантії західним вкладникам капіталу. В 1966 в країні вибухнула банківська криза, спровокована банкрутством провідного комерційного банку Лівану «Інтра», що негативно позначилося на економічному стані та викликало масові урядові протести.
Ліванський уряд гостро реагував на арабо-ізраїльську війну 1967 року. Ліван перекрив нафтопроводи західних компаній, розірвав дипломатичні відносини з США і Великобританією (пізніше відновлені), заборонив вхід американських військових кораблів.
Після війни 1967 Ліван почав усе більше занурюватися в глибоку політичну кризу. Вона була безпосередньо пов'язана з тим, що до країни втекли сотні тисяч палестинців. З території Лівану розгорнулися постійні напади на Ізраїль. Ізраїльські війська відповідали на них озброєними рейдами і бомбардуваннями, що завдавали значного збитку Лівану. Християнські партії усе голосніше наполягали на вживанні жорстких заходів проти палестинців і вимагали перетворення Лівану до нейтральної «близькосхідної Швейцарії».
У 1970 новим президентом Лівану було обрано представника центристських сил Сулеймана Франж’є (1970–1976). Йому довелося зіткнутися з різким погіршенням ситуації, пов'язаним з перекиданням до Лівану основних бойових сил палестинців з Йорданії після їх розгрому йорданською армією у вересні 1970.
[ред.] Громадянська війна і військова окупація
- Основна стаття: Громадянська війна в Лівані
Після того, як 13 квітня 1975 автобус з палестинцями зазнав нападу фалангістів (прихильників «Катаїб») в столичному християнському кварталі Айн-Руммана у відповідь на вбивство охоронців лідера «Катаїб» П. Жемайеля, в Лівані спалахнула громадянська війна. На стороні Організації Визволення Палестини (ОВП) виступив блок «Національно-патріотичних сил» (НПС) на чолі з ПСП.
Прагнучи припинити озброєне протистояння, президент С.Франж’є призначив в травні 1975 військовий уряд на чолі з Нуреддіном Ріфаї, але блок НПС відмовився визнати його. Після жорстоких боїв, за посередництвом Сирії був досягнутий хисткий компроміс: до уряду «національної єдності» на чолі з Р. Караме увійшли представники протиборчих сил.
Проте це вже не могло зупинити громадянську війну. У вересні 1975 був утворений «Комітет з національного діалогу», але його учасники так і не зуміли домовитися між собою: християнські партії вимагали усмирити палестинців і відновити національний суверенітет над всією територією країни, а НПС – проведення політичних реформ і перерозподілу влади між мусульманами і християнами. У січні 1976 ополчення ліванських християн почали блокаду двох таборів палестинських біженців у передмісті Бейруту, причому Сирія надавала допомогу палестинцям. Молоді офіцери підняли заколот в мусульманських частинах ліванської армії, і в березні 1976 урядові озброєні сили Лівану розпалися. За дипломатичною допомогою Франції та США вдалося провести президентські вибори, на яких був вибраний Еліас Саркіс, якого підтримували мусульмани і ПСП.
Сирійський президент Х. Асад прагнув встановити свій контроль над Ліваном і ОВП і використовувати їх як знаряддя своєї близькосхідної політики. Сирія визнала, що на даному етапі доцільно надати підтримку християнським силам, щоб не допустити неконтрольованого розвитку подій, тому після формального запиту деяких християнських сил 1 червня 1976 року почалося широкомасштабне сирійське вторгнення до Лівану. В жовтні в Ер-Рияді була скликана конференція голів Саудівської Аравії, Єгипту, Сирії, Кувейту, Лівану і ОВП, на якій Сирія отримала мандат на військову присутність по всій території країни з метою відновлення миру. У березні 1977 був убитий головний супротивник сирійської окупації Лівану лідер НПС Камаль Джумблат.
Вже в лютому 1978 союз між Сирією і християнськими силами Лівану розпався. Почалися зіткнення між частинами ліванської армії і озброєними формуваннями християн, з одного боку, і сирійськими частинами з іншого. У жовтні 1978 Сирійцям довелося відступити від східних меж Бейруту і його околиць, населених християнами, в грудні 1980 – червні 1981 християнські сили витіснили сирійців із Захли. У новій ситуації більшість провідних угрупувань християнського табору стали орієнтуватися на союз з Ізраїлем.
У 1978 до Лівану знов вторглися ізраїльські війська. Відповідно до резолюції Ради Безпеки ООН в південні райони країни були введені Тимчасові сили ООН. Але вже в червні 1982 Ізраїль почав широкомасштабну військову операцію в Лівані, направлену, в першу чергу, проти ОВП, і захопив велику частину території країни. До осені палестинці вимушені були покинути Західний Бейрут, а сирійські війська – піти із столиці і районів на південь від шосе Бейрут – Дамаск.
В умовах військових успіхів ізраїльтян президентом Лівану був вибраний в серпні 1982 командувач «Ліванських сил» Б. Жмайєль, проте він був убитий до вступу до посади. Замість нього президентом Лівану став його брат Амін Жмайєль (1982–1988). Ізраїльтяни окупували Західний Бейрут і дозволили «Ліванським силам» влаштувати різанину палестинців в таборах біженців Сабра і Шатіла. В кінці вересня 1982 до Бейрута були знов введені багатонаціональні сили, до яких увійшли контингенти із США, Франції, Італії і Великобританії.
А. Жмайєль почав в грудні 1982 переговори про виведення ізраїльських військ з Лівану та домовився про створення в Південному Лівані «зони безпеки», щоб припинити озброєні напади на Ізраїль з території Лівану. Обурені палестинці і мусульмани, що не визнали угоду з Ізраїлем, у відповідь створили Фронт національного порятунку та розвернули напади на американських і французьких військовослужбовців та на ліванські урядові війська. У вересні 1983 палестинці та друзи вони вигнали з гір Лівану 300 тис. християн. У лютому 1984 сили друзів на чолі з Валідом Джумблатом і загони шиїтів «Амаль», на чолі з Набіхом Беррі за підтримкою Сирії розбили частини ліванської армії і заволоділи Західним Бейрутом. Вибухи бомб в американському посольстві в Лівані і штабах багатонаціональних сил в 1983-1984, організовані кругами, близькими до руху «Хізбалла», змусили багатонаціональні сили в лютому 1984 залишити Ліван.
5 березня 1984 А.Жмайєль був вимушений прийняти вимоги Сирії і оголосив про відміну угод 1983 з Ізраїлем, після чого вдалося сформувати уряд «національної єдності» на чолі з Р. Караме, до якого увійшли К. Шамун (лідер НЛП), П. Жмайєль (лідер «Катаїб»), Н. Беррі (лідер «Амаль»), впливовий мусульманський політик Селимо Хосс та представники ПСП. Провідну роль в ліванських справах стала грати Сирія.
У червні 1985 Ізраїль в односторонньому порядку вивів свої війська з більшої частини території країни. Він залишив за собою лише «зону безпеки» на Півдні шириною від 10 до 25 км. Ця зона була передана під контроль проізраїльської «Армії Південного Лівану» на чолі з генералом Антуаном Лахадом.
У відповідь Сирія поставила під свій контроль міста Захла та Тріполі. Основним союзником Сирії в Лівані з травня 1985 став шиїтський рух «Амаль». Разом з Сирією, що прагнула узяти під контроль діяльність ОВП в Лівані, бійці «Амаль» брали участь в «війні таборів» – акціях проти палестинських поселень, які тривали до червня 1988.
Після підтримки лідером «Ліванських сил» (ЛС) Елі Хобейки сирійської присутності, в 1985 році у християнському таборі виник розкол, який привів до паралічу уряду до 1988 року.
Протиборство розгорілося і в шиїтському таборі, де «Амаль» прагнув витіснити «Хізбаллу», що посилилося після дій, направлених проти західних громадян і їх інтересів в Лівані. У березні 1984 «Хізбалла» викрала керівника відділяння ЦРУ в Бейруті Уїльяма Баклі, після цього почалися захоплення журналістів, дипломатів, священнослужителів, вчених і військових. З березня 1988 по грудень 1990 ополчення руху «Амаль» вело бойові дії проти «Хізбалли» на півдні Лівану і в південних передмістях Бейрута.
У 1987 Р. Караме був убитий і функції прем'єр-міністра тимчасово перейшли до С. Хоссу. Тим часом, в 1988 добігав кінця термін президентських повноважень А. Жмайєля. З причини гострого політичного протиборства парламент не міг зібратись для обрання нового голови держави. Йдучи з поста президента у вересні 1988, А. Жмайєль призначив командуючого армією, генерала Мішеля Ауна прем'єр-міністром «перехідного військового уряду». Аун розмістився в президентському палаці і став виконувати обов'язки глави держави. Мусульманські і просирійські лідери відмовилися визнати його і підтримали прем'єр-міністра С. Хосса. Виникла ситуація двовладдя.
У березні 1989 в країні відновилися військові дії. За участю Ліги арабських держав вдалося виробити «Хартію національної згоди Лівану», яка була затверджена в саудівському місті Ет-Таїфі і 22 жовтня 1989 року. Таїфські угоди передбачали досягнення компромісу між ліванськими общинами при фактичній гегемонії Сирії. Християни погоджувалися на проведення політичних реформ, пом'якшення конфесійної системи, більш рівномірний розподіл влади і представництво мусульман в державних органах. У парламенті повинне було бути рівне число депутатів від християн і мусульман. Президентський пост залишився за маронітами: з листопаду 1989 року президентом став просирійський політик – Еліас Храуї (1989–1998). Він знову призначив прем'єр-міністром С. Хосса.
Генерал Аун відмовився визнати Таїфські угоди і закріпився в президентському палаці в Бейруті. Він оголосив про початок «визвольної війни» проти Сирії. Проте його сили були потроху витіснені звідусіль, і в жовтні 1990, після серії сирійських авіанальотів, він капітулював і сховався у французькому посольстві в Бейруті. Пізніше він зміг виїхати до Франції.
Ціна громадянської війни виявилася дуже великою. За офіційними урядовими даними, за 1975–1990 загинули 94 тис. мирних осіб, 115 тис. були поранені, 20 тис. пропали без вісті, 800 тис. втекли з країни. Загальний збиток, нанесений країні, оцінюється в 6–12 млрд. дол.
[ред.] Ліван після громадянської війни
- Основна стаття: Ліван після громадянської війни
У жовтні 1990 президент Храуї узгодив в Дамаску з сирійським лідером Х.Асадом «план безпеки» в Лівані. Він передбачав відновлення ліванської армії, здатної контролювати всю територію країни, розпуск озброєних формувань і здачу ними зброї, а також формування нового уряду. Лідери ополчень, з деякими обмовками, дали згоду на розпуск своїх частин. У жовтні–листопаді 1990 за іранським і сирійським посередництвом домовилися про припинення міжусобної війни «Амаль» і «Хезболла». У грудні останні частини християнських ополчень були виведені з Бейрута. У тому ж місяці був створений новий уряд «національної єдності» на чолі з Омаром Караме (братом Р. Караме) за участю рівного числа християнських і мусульманських представників, але в реальності більшість членів бойкотували роботу кабінету.
Відповідно до рішення уряду, протягом 1991 року було роззброєно більшість озброєних формувань різних рухів і партій. Уряд призначив 40 нових депутатів парламенту, в якому тепер було рівне число християн і мусульман. У травні 1991 президенти Сирії і Лівану підписали в Дамаску «договір про братерство і координацію». Він зустрів різкі заперечення з боку частини християн; колишній президент А. Жмайєль навіть заявив, що Ліван перестав бути незалежною державою і перетворився на «сирійську провінцію». У липні (після чотириденних боїв в Сайді) була укладена мирна угода між урядом Лівану і ОВП: палестинці зобов'язалися здати всю важку зброю в обмін на гарантії громадянських прав для 350 тис. біженців. Почалося звільнення західних заручників, викрадених екстремістськими угрупуваннями. Напруженість зберігалася тільки на півдні країни, де відбувалися нальоти «Хізбалли» і палестинців на Ізраїль і «Армію Південного Лівану», і у відповідь рейди ізраїльтян.
У травні 1992 уряд О. Караме пішов у відставку після чотириденного загального страйку, організованого профспілками на знак протесту проти важкого економічного стану. Страйк супроводжувалася важкими зіткненнями між робітниками і силами безпеки. Новим прем’єром став Рашид Сольха. Проте в липні послідкував новий загальний страйк.
У серпні – вересні 1992 ліванська влада із узгодженням з Сирією провела парламентські вибори по новій системі. Більшість християнських партій (зокрема, «Катаїб», Партія Ліванських сил, Національний блок, НЛП, прихильники М. Ауна і ін.) призвали до їхнього бойкоту. Ці партії протестували проти проведення виборів до виведення сирійських військ з Бейруту і його околиць, що, за їх оцінкою, суперечило умовам Таїфських угод. Хоча в голосуванні взяло участь лише меншина християнських виборців, вибори були визнані. Парламент вибрав прем'єр-міністром мільярдера Рафіка Харірі. «Хізбалла» залишилася в опозиції. Новий уряд встановив контроль над більшою частиною зони, яка раніше знаходилася під контролем «Хізбалли», зміг одержати значні кредити на економічне відновлення.
Незабаром у 1993 керівництво країни зіткнулося з серйозними проблемами, пов’язаними з продовженням протиборства на півдні країни між ліванськими ісламістами і палестинцями, з одного боку, і Ізраїлем, з іншого. Після численних нападів на ізраїльську територію і Армію Південного Лівану Ізраїль завдав в 1993-1996 роках кілька ударів по базах «Хізбалли» і Народного фронту звільнення Палестини по всій території країни, що викликало численні жертви та і втечу майже сотень тис. чоловік. Періодично відбувалися спалахи насильства: зіткнення між різними палестинські угрупуваннями. Уряд заборонив в 1993 проведення масових демонстрацій. Прагнучи справитися з хвилею терористичних актів, уряд і парламент вирішили в березні 1994 відновити дію смертної страти за навмисне вбивство. У тому ж місяці було оголошено про заборону Партії Ліванських сил, її лідера С. Жажа та його прихильників було засуджено до довічного ув'язнення.
Положення кабінету Харірі, якому вдалося домогтись перших успіхів в справі економічного відновлення, ставало все більш хистким із-за гострої боротьби за владу між президентом, прем'єр-міністром і головою парламенту Н. Берри. Харірі кілька разів намагався піти у відставку, але знаходив сили у свою підтримку. Через складну економічну ситуацію в липні 1995 відбувся загальний страйк, який супроводжувався зіткненнями з силами безпеки.
У жовтні 1995 парламент Лівану, відповідно до побажань Сирії, продовжив повноваження президента Храуї ще на 3 роки. У серпні-вересні 1996 були проведені другі після закінчення громадянської війни парламентські вибори, які не призвели до істотної зміни в розстановці політичних сил. Прем'єр-міністр Харірі утримався у влади. Але йому довелося знову зіткнутися з опозицією, звинуваченнями в корупції і протестами профспілок. У 1997 «Хізбалла» призвала населення до громадянської непокори і відмови платити податки, а також організувала марш протесту на Бейрут. Не дивлячись на те, що в грудні 1996 країни-кредитори домовилися про надання Лівану кредиту на відновлення у розмірі 3,2 млрд. доларів, економічний стан країни залишався хистким. Тим не менш уряд Харірі вважали найпопулярнішим за останні 10 років.
У 1998 парламент Лівану oбрав президентом країни колишнього командуючого армією – генерала Еміля Лахуда, який спирався на підтримку Сирії. Між новим главою держави і прем'єр-міністром Харірі спалахнула гостра боротьба за владу; прем'єр звинуватив президента в порушенні конституції. У грудні 1998 Лахуд добився призначення новим прем'єр-міністром бейрутського політика С. Хосса. За домовленістю між президентом і прем'єр-міністром, члени партій не були представлені в кабінеті, що проголосив програму відродження економіки, оздоровлення державних фінансів і проведення адміністративної реформи.
На початку 2000 в Південному Лівані знов спостерігалася ескалація озброєного протистояння між «Хізбаллою», з одного боку, Ізраїлем і Армією Південного Лівану, з іншого. У травні 2000 Ізраїль здійснив одностороннє виведення своїх військ з Південного Лівану. Армія Південного Лівану розпалася, її лідери на чолі з А. Лахадом емігрували. Ліванський уряд формально відновив свій суверенітет над колишньою «зоною безпеки», але фактична вона відійшла під контроль «Хізбалли».
Все більша кількість політичних лідерів Лівану була незадоволеною значним сирійським впливом в країні. З критикою гегемонії Дамаску та проти просирійського президента Лахуда виступали колишній прем'єр-міністр Харірі, А. Жмайєль, лідер друзів В. Джумблат, Т.С.Франж’є та інші. Б. Асад, що зайняв пост президента Сирії в 2000 після смерті свого батька Х. Асада, не збирався відмовлятися від контролю над Ліваном, хоч і пішов на деяке пом'якшення позиції та вивів частину сирійських військ. Вплив Сирії продовжував позначатися, продовжилися арешти опозиціонерів, був введений жорсткіший контроль над засобами масової інформації, журналістів піддавалися переслідуванням за публікацію критичних статей.
На парламентських виборах в серпні – вересні 2000 прихильники уряду С. Хосса зазнали нищівної поразки, а Харірі повернувся до влади та очолив новий «уряд згоди», що одержав підтримку основних фракцій парламенту. Він пообіцяв тісно співробітничати з президентом Лахудом. Погана економічна ситуація та значний державний борг вимусили уряд Харірі використовував заходи «жорсткої економії», включаючи збільшення збирання податків і приватизацію державних підприємств. Хоча властям вдалося в 2002 уникнути дефолту і девальвації, жорстка політика уряду привела в 2003 до зростання соціальної напруженості та новий страйків.
[ред.] Кедрова революція
- Основна стаття: Кедрова революція
Важливим епізодом, який привів до зростання напруженості, була поправка до конституції Лівану, прийнята 3 вересня 2004 року. Тоді парламент Лівану під тиском Сирії продовжив максимальний термін перебування на посту президента з 6 до 9 років, щоб позволити просирійському президенту Емілю Лахуду залишитися при владі. Маронітський патріарх Мар Насралла Бутрос Сфеїр і друзький лідер Валід Джумбалат виступили проти. США звинуватили Сирію у втручанні у внутрішні справи Лівану і Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію 1559, яка вимагала від Сирії негайного виведення військ та роззброєння просирійських організацій Лівану (в першу чергу - Хізбалли). 20 жовтня прем’єр-міністр Рафік Харірі та три міністри його кабінету пішли у відставку в знак протесту проти дій Сирії.
14 лютого 2005 екс-прем'єр-міністра Харірі було вбито в результаті замаху, терористичного акту здійсненого за допомогою автомобільної бомби. Крім нього було вбито 16 і поранено біля 100 чоловік. За чотирьохмісячний період це було другим терористичним актом направленим проти члена ліванського парламенту, який опонував Сирії. Хоча на той час не було отримано ніяких доказів, головним об’єктом ліванського та міжнародного гніву став саме Сирійський уряд через його значний військовий вплив, активну діяльність сирійських розвідувальних служб та публічні взаємні звинувачення Харірі та сирійських урядовців перед відставкою Харірі 20 жовтня 2004. 21 лютого 2005 десятки тисяч ліванців вийшли на мітинги протесту проти сирійського впливу і просирійського президента Лахуда. На відміну від анти-сирійських акцій протесту у 1990-х, в яких приймали участь переважно християни, акції 2005 року були інтерконфессійні.
Рада Безпеки ООН назначила міжнародну комісію (переважно з громадян Ірландії, Єгипту і Марокко) для розслідувані теракту, яка так і не зуміла встановити справжніх вбивць Харірі (див. Доповідь Фіцжеральда), але звинуватила Сирію в дестабілізації обстановки в країні. Сирія опинилась під загрозою міжнародної ізоляції та навіть можливого військового вторгнення з боку ООН, коли 3 березня навіть її союзники під час Холодної війни, Німеччина та Росія, та багато арабських країн підтримали вимоги негайного виведення військ. В результаті 9 березня сирійська військова присутність в Лівані завершилася.
Перемогу супротивників сирійського впливу не можна було назвати повною, як і акції протесту одностайними. Хізбалла зуміла організувати акції в підтримку сирійської присутності, переважно серед населення шиїтських районів півдня Лівану та долини Бекаа. В результаті Кедрової Революції уряд Лівану подав у відставку, а на виборах у травні-червні 2005 року змогли прийняти участь заборонені до того антисирійські партії (наприклад, Вільна національна течія). На самих виборах значну перемогу отримав Список мученика Рафіка Харірі, блок під керівництвом сина Рафіка Харірі, Саада, а прем’єр-міністром став Фуад Сіньора. Президент Лахуд, тим не менш, залишився на посту, а контроль частини залишеної Сирією території перейшов до просирійської Хізбалли, яка відмовилася роззброюватися.
[ред.] Лівано-ізраїльський конфлікт
- Див. також Лівано-ізраїльський конфлікт 2006 року
Після Кедрової революції політична ситуація у країні стала досить нестабільною. Блок 14 березня або Мученика Рафіка Харірі, який одержав перемогу на виборах 2005 року, ставив своїми цілями протистояння сирійському впливу та роззброєння ополчень. Але у парламенті сформувалася впливова опозиція, сформована з одного боку з шиїтських партій Хізбалля та Амаль, з другого – з Аунівського блоку, тобто послідовників генерала Мішеля Ауна, який зміг повернутися до країни після виведення сирійських військ. М. Аун відмовився від при’єднання до правлячого блоку, виступив проти ізоляції Хізбалли. Згідно конституції, прем’єр-міністр Фуад Сіньора сформував коаліційний кабінет міністрів, де ряд важливих постів достався опозиції, наприклад, міністром оборони став Еліас Мур (Аунівський альянс), а міністрами труда та зовнішніх відносин стали члени Хізбалли. Через слабкість такого кабінету блоку Харірі не вдавалося в значній мірі здійснити передвиборні обіцянки, перш за все роззброїти формування Хізбалли та поставити всю територію Лівану під контроль урядових військ.
Південь країни майже повністю контролювався силами Хізбали, яка знаходила багато добровольців серед місцевого шиїтського населення. Вона користувалася підтримкою Сирії та Ірану та охоче давала притулок представникам палестинських організацій, які слідували спільній цілі боротьби з Ізраїлем. Після виводу Ізраїлем військ із південного Лівану у 2000 та розформування Армії Південного Лівану, значна частина її зброї та укріплень біли захоплені Хізбаллой. Періодично між ізраїльськими військами та силами Хізбалли спалахували перестрілки, де обидві сторони намагалися відповідати обстрілами у відповідь на будь-які ворожі дії супротивника.
26 травня 2006 в результаті терористичного акту на території Лівану було вбито лідера палестинської організації «Ісламський джихад» Махмуда Маджуба. Головне підозріння впало на Ізраїль, і хоча той відмів звинувачення, Хізбалла почала перестрілку, яку зуміли припинити спостерігачі ООН. 12 липня Хіхбалла здійснила нову атаку, у якій біло захоплено двох та вбито трьох ізраїльських солдат, ще 5 загинули у спробах звільнити захоплених. Генеральний секретар Хазбалли Гасан Наслалла запропонував Ізраїлю обміняти полонених на членів Хізбалли – в’язнів ізраїльських тюрем. Ізраїль відповів початком широкої військової операції проти Хізбалли та Лівану. Уряд Лівану та урядові війська практично не приймали участі у військових діях, не маючи можливості підтримати ні іноземне вторгнення, ні дії Хізбалли. При цьому, через досить різні політичні погляди, заяви представників уряду щодо конфлікту також досить відрізнялися.
З ціллю встановлення повної блокади Лівану та припинення можливих поставок озброєння до Хізбалли із Сирії, ізраїльська авіація розбомбила основні автодороги, мости та аеропорти Лівану. З ціллю знищення керівників та баз Хазбалли значні авіаудари наносилися по житловим районам багатьох ліванських міст, переважно в районах населених шиїтами – тобто півдня Лівану, південного Бейруту та долини Бекаа. Хізбалла відповіла ракетними обстрілами міст на півночі Ізраїлю. 23 липня Ізраїль почав наземне вторгнення до Лівану, ставлячи ціллю знищення позицій Хізбалли на південь від річки Літані. 11 серпня Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію 1701 (вступила до сили 16 серпня), згідно якій починається припинення вогню, Ізраїль повинен вивести війська із Лівану, на території південного Лівану Хізбалла повинна роззброїтися, а ця зона – контролюватися ліванськими урядовими військами та контингентом з 15 тис. солдат ООН.
У результаті війни загинуло більш 1200 ліванців (з яких 74 - члени Хізбалли по її власним оцінкам або від 180 до 530 по оцінкам Ізраїлю), 119 солдат та 44 інших громадянина Ізраїлю. Економічний збиток Лівану по оцінкам уряду країни перевищив 6 млрд. доларів. В результаті військових дій підтримка Хізбалли серед населення Лівану значно зросла, згідно даним «Бейрутського центру досліджень та інформації» 25 серпня 2006 року біля 87% опитуваних підтримали боротьбу Хізбалли з Ізраїлем (проти 58% у лютому). Це зробило майже неможливим активне роззброєння Хізбалли урядовими військами. Навіть активний прихильник роззброєння Хізбалли прем’єр-міністр Фуад Сіньора заявив що «Ліван не ворог Хізбаллі» і що роззброєння повинно бути добровільним.
Станом на вересень 2006 положення резолюції 1701 продовжує повільно здійснюватися, але через відмову Хізбалли роззброюватися, перспективи її повного здійснення, як і політичні перспективи Лівану, залишаються неясними.
[ред.] Ресурси Інтернет
- cedarland.org - Найбільший та найдетальнішій інформаційний ресурс про історію Лівану, містить досить сучасну інформацію, регулярно оновлює її. Сайт розташовано у Лівані та має певну політичну спрямованість, виступаючи на підтримку уряду Кедрової революції. (англійською мовою)
- GlobalSecurity.org: Lebanon - History - Сторінка про історію Лівану на сайті GlobalSecurity. Сайт розташовано у США, дуже швидко оновлює інформацію про сучасні події, загалом сайт має багато інформації щодо збройних сил та державної безпеки. (англійською мовою)
- Encyclopædia Britannica: Lebanon - Ліван на сайті енциклопедії Британіка, стаття має велику та якісну секцію з історії. (англійською мовою)
- Корисні посилання в англійській Вікіпедії:
