Росія й Україна
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Росія й Україна.
Зміст |
[ред.] До другої половини 16 століття
Сточища р. Оки та гірської течії Волги, території, на яких постав сучасний російський народ, а потім Москва і її наступниця — Російська держава, вже у 9–10 ст. увійшли до складу Руської (Київської) держави. Про це свідчить данина, накладена князем Олегом на фінське плем'я меря 882 року, один з компонентів пізнішого російського народу, а також участь мері та чуді і вятичів у поході Олега на греків 907. Остаточне приєднання їх сталося за Володимира Великого (981–982), який для зміцнення там своєї влади посадив синів (Бориса в Ростові, а Гліба в Муромі) як своїх намісників. Уведення за Володимира Великого християнства в Надволжі наразилося на вороже ставлення місцевого населення. Два повстання (1029 і 1071 р.), під проводом жреців-волхвів, були звернені не тільки проти християнської релігії, а й проти чужого суспільно-політичного ладу Київської Русі. Проте, церква, зокрема старо-болгарська мова, що стала тоді книжною мовою всієї Східної Європи, була тим помостам, яким ішли впливи руського Києва на Суздальщину. На Любецькому з'їзді 1097, що перетворив Руську державу на федерацію з Києвом на чолі, Переяславщина і Суздальщина дісталися спершу Володимирові Мономахові, а потім перейшли до його молодшого сина Юрія Долгорукого. Під час княжих чвар Юрій двічі (1149 і 1155–1157) захоплював на короткий час Київ, намагаючися встановити там автократичну владу. За його другого князювання в Києві вибухло повстання місцевого населення, наслідком якого винищено суздальських бояр та княжу дружину.
Син Юрія, Андрій Боголюбський, поширюючи свою владу на Київську Русь, розгромив і пограбував Київ (1169), бажаючи цим піднести авторитет Володимира над Клязьмою, куди він переніс свою столицю з Суздаля.
Коли 1223 татари вперше напали на Україну, натиснувши на половців, українські князі, які допомагали половцям, звернулися до володимиро-суздальського князя Юрія Всеволодовича по допомогу. Але він не тільки не вислав свого війська, а й заборонив Переяславу, що тоді належав йому, брати участь в українсько-половецькій коаліції. Розгром українських князів над Калкою Юрій сподівався використати для зміцнення позицій Володимиро-Суздальського князівства на Східній Європі.
Татарська навала 1238–1240 створила там нову політичну структуру, залежну від Золотої Орди. Володимиро-суздальський князь Ярослав Всеволодович був перший, що поїхав до ханської столиці й одержав там ярлик — підтвердження на панування у своєму князівстві. Одночасно з цим він дістав і Київ під свою владу. Однак, він сам не правив у Києві, а тільки послав туди свого намісника. До смерті Ярослава Київ дістався його синові Олександрові Невському. Але татарське ярмо спричинилося також до відчуження тих династично пов'язаних земель Суздальщини (пізніше Московщини) й України, зокрема Галичини з Волинню. Московщина пішла на тісну співпрацю з татарським світом, наслідуючи його в державній організації й адміністрації та щораз тісніше пов'язуючися кровними зв'язками — подружжями, з татарськими ханами. Натомість Галицько-Волинська держава широко відчинила двері для Заходу (політичні зв'язки з Угорщиною, Польщею, Австрією, унія з Римом, подружжя з угорськими, польськими та австрійськими панівними домами). Це мало значний вплив на дальшу історію російських й українських народів. 1299 р. київський митрополит Максим переніс митрополичу катедру до Володимира над Клязьмою, залишивши за собою титул «митрополит київський і всея Руси», але в дійсності він став політичним знаряддям у руках володимирських (а згодом московських) князів. У відповідь на це, галицько-волинські князі домоглися висвячення окремого митрополита для українських земель; таким чином, здійснено поділ і на церковному полі.
Політичний занепад Золотої Орди, що почався у середині 14 ст., та одночасне зростання Литви під владою Ґедиміновичів призвели до того, що українські землі майже в цілості (крім Галичини, що 1349 р. була окупована Польщею, Буковини і Закарпаття), опинилися під владою Литви.
Відтоді розпочинається змагання за гегемонію у Східній Європі поміж двома державно-політичними силами: Москвою, що поступово прибирала до своїх рук російські та інші землі, і Литвою (а потім Річчю Посполитою), що опанувала більшість українських земель. Ця боротьба точилася протягом кількох століть, зі змінним успіхом. До кінця 15 ст, перевага була на боці Литви, володіння і впливи якої наблизилися до основної території Московського князівства (державний кордон проходив між Вязьмою на заході і Можайськом на сході); у сферу впливів її входили також Новгород і Твер на півночі і Рязань на півдні. Це примушувало московське князівство шукати підпори не лише в Орді, але у середині Великого Князівства Литовського. Московська великокняжа династія, яка й раніше була споріднена з Ґедиміновичами, нав'язала нові родинні зв'язки, зокрема з українськими Ґедиміновичами. Московський великий князь Василій Дмитрович був одружений з дочкою Витовта — Софією, а їхня дочка — Анастасія, сестра великого князя Василія Васильовича Темното, була дружиною київського князя Олелька (Олександра) Володимировича, внука Ольґерда. Ще більше значення мало те, що ряд князів Рюриковичів (з Чернігівської і Смоленської галузів) і Ґедиміновичів (Ольґердовичів), які сиділи на своїх уділах, між Москвою й Литвою (так звані верховські князі: Одоєвські, Оболенські, Волконські, Мезецькі, Масальські, Воротинські, Новосильські та ін.), відколи Литва увійшла в унію з Польщею (1386), почали схилятися в бік Москви, яка спритно використала це для наступу на Литву. За ними пішли князі: Брянські, Трубчевські (Трубецькі), Стародубські, Новгородсіверські та інші нащадки Ольґерда, що невдоволені з централізаційної політики Витовта і Польщі, шукали московської протекції. Тому у другій половині 15 ст. почався рішучий наступ Москви на руські (російські, українські й білоруські) землі Великого Князівства Литовського, під претекстом старих династичних «прав» московських Рюриковичів на ці землі. Сіверщина переходить з рук князів Ґедиміновичів до опозиційної галузі московських князів Рюриковичів, які опинилися на території Великого Князівства Литовського й дістали там удільні володіння: князь Семен Іванович Можайсвкий — Стародуб і Брянськ, а князь Іван Дмитрович Шемяка — Новгород-Сіверський.
Це визначило чималі успіхи московської експансії на руські землі Великого Князівства Литовського, зокрема на Україну. В боротьбі з Литвою Москва діяла разом з Кримом, нацьковуючи його на Литву. 1482 р., з намови Івана III, кримський хан Менґлі-Ґірей напав на Київ, пограбував і зруйнував його, взяв у полон або винищив його мешканців і послав своєму московському союзникові в подарунок золотий потир і дискос з Софійського собору. Не раз після того Москва підмовляла кримських ханів чинити напади на Поділля й Київщину. Вся Наддніпрянщина, від Поділля до Путивля в кінці 15 – на початку 16 ст. була тереном руїнницьких кримських нападів, інспірованих Москвою. Пропольська і прокатолицька політика великого князя литовського Олександра, зятя Івана III, викликала велике невдоволення з боку удільних руських князів. Москві піддалися чернігово-сіверські князі: Василій Іванович Шемячич (внук Шемяки) з Рильськом і Новгородом-Сіверським, і Семен Можайський — з Черніговом, Стародубом, Гомелем і Любечем. Уже 1493 Великий князь московський Іван III оголосив себе «государем всея Руси» й дідичем усіх руських городів, зокрема Києва, Смоленську, Полоцьку й Витебську. Це дало привід до нової московсько-литовської війни, яка велася зі змінним успіхам і за Івана III, і за його сина великого князя Василія III. 1500 р., в битві над річкою Ведрошею, литовське військо, на чолі з гетьманом князем Костянтином Івановичем Острозьким, зазнало великої поразки, а князь Острозький потрапив у полон. Зате 1514 р. він погромив вщент московське військо. Воєнні дії тривали далі, а 1522 р. укладене було перемир'я на 5 років, яке потім було кілька разів продовжуване. Це дало можливість Москві ліквідувати останні удільні князівства на Лівобережній Україні, які до першої чверті 16 ст. зберігали свою самостійність, визнану Москвою. Спочатку було ліквідоване князівство Стародубське, а 1523 р. новгородсіверський князь Василій Іванович Шемячич був підступно викликаний до Москви і там ув'язнений. Обидва князівства були інкорпоровані Москвою й залишилися в її руках аж до Смути початку 17 ст.
[ред.] Друга половина 16 століття – 1654
У боротьбу українського населення на землях, приєднаних до Польщі у другій половині 14 ст. або внаслідок Люблінської унії 1569, проти польського національного і релігійного гніту Москва безпосередньо не втручалася, уникаючи воєнного конфлікту з Річчю Посполитою. Але московський уряд пильно стежив за ситуацією на Україні й намагався здобути собі прихильність і симпатії з боку провідних, головиним чином, церковних українських кіл і викликати в них бажання переходити під владу Москви. Українських ченців і купців, що прибували у 1580-их pp. з Києва, щоб придбати церковні книги і субсидії для церков і монастирів, або посланців Львівського Успенського Братства (1592), які прохали допомоги на відбудову згорілої Успенської церкви і шпиталю, приймали у Москві гостинно і відправляли, обдарувавши грішми й обіцянками. Але листи львівського єпископа Гедеона Балабана і київського митрополита Михайла Рогози до московського царя з проханням захистити православних українців перед наступом польського католицтва залишилися без відповіді. Посольство київського митрополита Йова Борецького у 1625 р., зневірене у можливості вибороти належні права для Православної Церкви під Польщею, на заклик до царя взяти Україну під свою протекцію, дістало негативну відповідь. Негативно ставився московський уряд також до спроб поширити торгівлю між Україною і Московщиною. В українських купців відбирали товари без будь-якого відшкодування. У прибулих до Москви великою групою 1570 польських, литовських й українських купців товари були відібрані й доставлені на двір до князя і тільки згодом частково повернуті. Тільки в кінці 16 ст. торгівельни відносини трохи пожвавилися.
Активнішою була політика Московщини щодо українського козацтва. Укріплюючи інкорпоровані на початку 16 ст. Чернігівщину й Сіверщину і поширюючи свою владу на Слобожанщині, московський уряд почав претендувати також на все Лівобережжя й Запоріжжя, висилаючи туди своє військо, тримаючи там військові застави та приймаючи на службу українських козаків. Висланий на Запоріжжя 1556, з метою організації спільної боротьби проти турецько-татарських сил, московський дяк М. Ржевський зробив разом з козацьким військом під проводом князя Д. Вишневецького спільний похід на низ Дніпра ї здобув та знищив Очаків.
У переговорах з Польщею московський уряд вимагав віддати під владу царя не тільки Лівобережжя, але й Київ та інші міста на Правобережжі, заявляючи, що спільна боротьба московського війська з запорізькими козаками проти татар є доказом московського «законного володіння» Запоріжжям, і що «Дніпро належить московському цареві, бо тече з йото земель». Згодом Москва підтримувала грішми й іншим «жалуванням» керівників протипольських козацьких повстань, наприклад, К. Косинського. Посилаючи йому на Запоріжжя гроші й сукно, московський цар титулував себе в листі до козаків «царем запорозьким, черкаським і низовським». Після поразок козацьких повстань 1593 р. і 1594 р. (і пізніше) московський уряд закликав козаків переселятися на йото територію.
Експансія Московщини на Лівобережжя була затримана на початку 17 ст., після Смути і польської інтервенції, коли Чернігівщина й Сіверщина були повернені до складу Речі Посполитої. Вислане гетьманом П. Сагайдачним 1620 р. посольство під проводом Петра Одинця до Москви мало на меті не перехід українського козацтва в московське «підданство», а лише узгіднення з московським урядом спільних військових дій проти Криму.
Українська визвольна війна проти Польщі й утворення Української Козацької держави поставили її віч-на-віч з Московським царством. Б. Хмельницький почав шукати військово-політичної допомоги Москви проти Польщі. З свого боку, Москва, після кількох років вагань, побоюючися союзу України з Туреччиною і Кримом, вирішила 1653 р. здійснити свої давні плани щодо українських земель. Наслідком цього й була Переяславська угода 1654 р.
[ред.] Від Переяславської угоди 1654 до ліквідації Гетьманщини.
Переяславська угода 1654 відкрила Москві широкий шлях до експансії на Україну. Для московського уряду автономія Козацько-Гетьманської держави була тільки перехідним етапом. Стародавні претензії Московської держави на всі володіння династії Рюриковичів почали міцніти, коли цар Олексій Михайлович (хоч з іншої династії — Романових) був визнаний на Україні також як цар «Малия Росії». Перебування московських воєвод з залогами у головних містах-фортецях України, хоч і з обмеженими компетенціями, надавало цьому титулові ознак реальної влади Москви на українських землях, а головне — можливості при тій чи іншій нагоді й під різними приводами втручатися у внутрішні українські справи. Контроль царя над зовнішніми відносинами гетьманського уряду обмежував суверенні права Української держави. Москва була рішуче проти об'єднання всіх чи більшости українських земель у окладі Козацько-Гетьманської держави, що було головною метою політики майже всіх гетьманів, від Б. Хмельницького й І. Виговського, через П. Дорошенка й до І. Самойловича та І. Мазепи.
Зовнішня політика Москви у другій половині 17 ст. зазнавала значної еволюції. Не маючи сили завдати рішучого вдару Речі Посполитій і відібрати від неї всі руські (українські й білоруські), а також литовські землі, Москва шукала компромісу й змирення з Польщею, щоб дістати її допомогу проти Швеції (політика канцлера А. Ордин-Нащокіна), і тому погодилася на поділ України поміж обома державами — Московщиною і Польщею (Андрусівське перемир'я 1667 р., стверджене так званим Московським «вічним миром» 1686). Турецько-татарська навала на Польщу 1671–1672 й утворення Козацької держави (під протекторатом Туреччини) гетьмана П. Дорошенка і згодом князя Ю. Хмельницького, з їхніми планами відновити державу Б. Хмельницького, знову активізували чорноморську політику Москви — в союзі з Польщею і Лівобережною Гетьманщиною, проти Криму й Туреччини. У цих московсько-турецьких війнах (Чигиринські походи 1677–1678) впала правобережна козацька держава; й правобережна Наддніпрянщина стала майже суцільною руїною, засудженою за Бахчесарайською угодою 1681 на «вічну пустелю». Тільки нова українська колонізація цієї території (козаччина під проводом С. Палія й С. Самуся) й активна участь Московщини у Священній Лізі 1680–90-их pp. відновили антитурецьку політику канцлера А. Матвєєва і примусили московський уряд поводитися з більшою терпимістю до соборницьких планів гетьмана І. Мазепи щодо Правобережжя, тим більше, що це послаблювало колонізаційний і політичний наступ Гетьманщини на Схід, на землі Слобожанщини й Донеччини, які входили до складу Московської держави.
У цих умовах, інтереси Москви на Україні диктували їй щораз більше втручання у внутрішні справи Гетьманщини, що рішуче суперечило духові й текстові Переяславської угоди 1654. Перший конфлікт між Москвою й Україною виник ще за Б. Хмельницького, під час шведсько-польського і шведсько-московської війни, коли Москва уклала з Польщею Віленське перемир'я 1655, не допустивши до участи в переговорах українських послів. Другий конфлікт був пов'язаний з експансією Козацько-Гетьманської держави на схід Білорусі і Полісся (Пинське староство) 1656–1658, а також на захіжгл-білоруські землі (Слуцьке князівство Радзівілів), які визнали владу або протекцію Війська Запорізького, всупереч московським зазіханням і планам на землі Великого Князівства Литовського. До цього додалося активне втручання Москви в конфлікт між гетьманом І. Виговським і полтавським полковником М. Пушкарем та Запорізьким кошовим Я. Барабашем, повстання яких проти Виговського було якщо не інспіроване, то у всякому разі підтримане Москвою. Гадяцький договір 1658 р., що утворював триєдину Річ Посполиту, був рішучим запереченням московської концепції Переяславської угоди 1654. Спроба Москви, мовляв, «переписати (Гадяцький договір) на московського царя» (таємна інструкція князю О. Трубецькому) була невдала й викликала маніфест українського уряду до всіх держав з протестом проти порушення Москвою Переяславської угоди, і новий, на цей раз збройний удар закінчився великою поразкою, що її завдав московському військові 1659 р. під Конотопом гетьман І. Виговський на чолі з'єднаних українсько-польсько-кримських військ, яка спричинила важкі московські репресії над українцями (так звана «Ґодуновщина» — дії брянського воєводи П. Ґодунова на Сіверщині, спустошення Борзенщини князем Трубецьким тощо).
Нова, зфальшована Москвою Переяславська угода з гетьманом Ю. Хмельницьким 1659, яка чимало обмежувала суверенні права України і збільшувала вплив і владу Москви, мала своїм наслідком Слободищенський трактат Ю. Хмельницького з Польщею 1660, який, хоч і не відновив Гадяцької унії 1658, але змусив московське військо до капітуляції. Наступ Польщі на Лівобережжя разом з правобережним гетьманом П. Тетерею й у союзі з Кримом (1663–1664), закінчився поразкою й відступом польського війська та фактичним поділом Гетьманщини на правобережну й лівобережну; останній Москва нав'язала нового гетьмана І. Брюховецького, що склав з нею у 1665 р. Московські статті, які ще більше зміцнювали московські позиції на Україні. Внаслідок великого невдоволення й активного протесту українського народу з цього приводу вибухло антимосковське повстання 1666, що охопило майже все Лівобережжя і спонукало Брюховецького, зокрема у зв'язку з Андрусівським договором 1667, розпочати переговори з Туреччиною проти Москви. Хоч Москві вдалося опанувати ситуацію і зберегти, та навіть зміцнити свою владу на Лівобережній Україні, зокрема після усунення й заслання гетьмана Д. Многогрішного, який одверто критикував московську політику і шукав порозуміння з П. Дорошенком, одначе антимосковські настрої на Україні й далі зростали у різних колах українського нарду і в самому гетьманському уряді за часів І. Самойловича й І. Мазепи.
Основна мета московської політики щодо України була зформульована виразно у Коломацьких статтях 1687 р. (19 пункт). Новий український уряд (гетьмана І. Мазепи) мав «народъ малороссійскій всякими мЂрами и способы съ великороссійскимъ народомъ соединять и въ неразорванное и крЂпкое согласіе приводить супружествомъ и инымъ поведеніемъ, чтобъ были подъ одною ихъ царского пресвЂтлого величества державою обще... и никто бъ голосовъ такихъ не испущалъ, что Малороссійской край гетманского регименту, а отзывались бы вездЂ единогласно: ихъ царского пресвЂтлого величества самодержавной державы гетманъ и старшина, народъ малороссійской обще съ великороссійскимъ народомъ, и вольной переходъ жителямъ изъ малороссійскихъ городовъ въ великороссійскіе городы имЂти». Цим Москва заперечувала державний характер гетьманської влади, а тим самим й українську державність взагалі. Проте, політика Мазепи стала на перешкоді реалізації цього пакту, й Москва ще якийсь час мусіла на це зважати (зокрема в критичний момент Північної війни, в умовах українсько-шведського союзу 1708–1709). Але ця настанова залишилася директивою й дороговказом російської політики на Україні до самого кінця Козацько-Гетьманської держави.
Полтавська поразка Карла XII і Мазепи стала початком московської військової окупації України й дальшого обмеження української автономії. Руйнація Батурина Меншиковим, зруйнування Запорізької Січі, репресії супроти мазепинців, конфіскація їх маєтків й роздача їх московським достойникам, депортація родин емігрантів і репресованих до Московщини й Сибіру, перенесення Петром І гетьманської столиці до прикордонного з московськими землями Глухова, призначення постійного московського резидента для нагляду над гетьманом й українською старшиною, стале розташування на Гетьманщині російського війська (з москалів і різних чужинців, зокрема німців), з обов'язком утримування його українським населенням, — все це було тільки вступом до майже цілковитого опанування Москвою гетьманського уряду та його адміністрації. Дозволивши 1708 р. обрати нового гетьмана П. Скоропадського, Петро І не тільки відмовився скласти з ним традиційні «гетьманські статті», відкладаючи це до закінчення Північної війни, але навіть не дав гетьманові звичайної «жалуваної грамоти». Всі зміни і призначення на вищих старшинських урядах (генеральна й полкова старшина) відбувалися з царського наказу, при чому насамперед вони надавалися прихильникам або агентам Москви, серед них різним чужинцям (росіянам, сербам, волохам тощо), які часто ігнорували гетьманський уряд і брутально поводилися з українцями. 1722 р, ще за життя П. Скоропадського, утворено Малоросійську Колеґію, в складі 6 штабофіцерів російських полків, розташованих на Гетьманщині, на чолі з бригадиром С. Вельяміновим, для керівництва й контролю над діяльністю гетьманської адміністрації. По смерті П. Скоропадського (1722) вибори нового гетьмана були заборонені, а намагання наказного гетьмана П. Полуботка, підтримані всією вищою старшиною («Коломацькі чолобитні»), скасувати цю заборону, призвели до арешту й ув'язнення П. Полуботка, разом майже з усім гетьманським урядом, у Петропавлівській фортеці в Петербурзі. Одночасно російський уряд розпочав низку заходів, щоб обмежити або й цілком припинити безпосередню торгівлю Гетьманщини з Західною Європою. Навіть у сфері культурного й церковного життя Москва намагалася підпорядкувати собі Україну (передача Православної Київської митрополії під зверхність московського патріарха 1685 р., заборона українського друку 1720 тощо).
По смерті Петра І 1725 р. російська політика щодо України-Гетьманщини виявлялася у різних фазах — полегшень і загострень, але в основному вона була спрямована на поступову ліквідацію політичної, економічної й культурної самостійности України. За Петра II, коли регентом був О. Меншиков, російський уряд, змушений політичними та економічними мотивами, скасував деякі податки, які надто обтяжували населення, заборонив росіянам купувати землю на Україні, 1727 р. ліквідував Малороську Колегію і дозволив обрати нового гетьмана, яким став Д. Апостол (1727–1734 рр.). Однак, у відповідь на петицію Д. Апостола повернути Україні колишні права, проголошено так звані «Рішительні пункти», які ще більш обмежували українську автономію. Гетьманові заборонено було віносини з чужими державами, за винятком пограничних справ з Польщею й з Кримом; козацьке військо під час війни мало підлягати російському командуванню; кандидатів на вищі старшинські пости затверджував цар. За найвищу судову інстанцію мав правити Генеральний Суд, складений з 3 українців і 3 росіян, очолений гетьманом. Дозволено приїзд чужеземних купців на Україну, але все державне мито (індукта) мало йти до російської скарбниці. Росіянам знову дозволено купувати землю на Україні, але заборонено спроваджувати російських селян.
За царювання Анни Івановни, особливо по смерті Д. Апостола, російський уряд повернувся до політики Петра І щодо України. Нового гетьмана не дозволено вибрати, для управління Гетьманщиною створено так зване Правління гетьманського уряду 1734–1750 рр., зформоване з 3 українців і 3 росіян під проводом російського намісника князя О. Шаховського, якому в таємній інструкції знову доручено провадити політику злиття українців з росіянами з допомогою мішаних подружжів і не допускати до будь-яких безпосередніх зв`язків Гетьманщини з закордоном. Пізніший період полегшення у політичному курсі російського уряду щодо України, коли дозволено було відновити гетьманство під проводом К. Розумовського (1750–1764 рр.), був надто короткотривалий і закінчився скасуванням гетьманату Катериною II 1764 р, яка передала управління Гетьманщиною другій Малороській Колегії, очоленій генерал-губернатором графом П. Рум'янцевим. Після скасування слобідських полків та заведення російської адміністративно-судової системи на Слобожанщині (1765) і зруйнування Запорізької Січі (1775) Гетьманщину поділено 1781 р. на З намісництва (пізніше губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське в рамках одного Малороського генерал-губернаторства з загально-російськими адміністративними і судовими установами, у зв'язку з чим скасовано 1782 р. також і Малороську Колегію. 1783 р. ліквідовано козацький військовий устрій: українські полки переформовано на регулярні карабінерські полки російської армії з 6-річною службою. Того ж року запроваджено кріпацтво, з забороною вільного переходу посполитих і відданням їх повністю під юрисдикцію поміщиків. У 1780-их pp. секуляризовано монастирські маєтності (1786) й посилено русифікацію Києво-Могилянської Академії.
У другій половині 18 ст., внаслідок воєн з Туреччиною й у зв'язку з розборами Польщі, Російська Імперія інкорпорувала низку інших українських земель: 1772 — трикутник між Дніпром і Сожем, 1774 — трикутник між Дніпром і Богом та побережжя Азовського моря від Берди по Міюс, 1791 — територію між Богом і Дністром (так звану Ханську Україну), 1793 — все Правобережжя від Дніпра по Кам'янець і Пинське і 1795 — західну Волинь по річці Буг.
[ред.] З 1800 до 1917
Загальний напрям російської політики щодо України у 19 – на початку 20 ст. залишався в основному незмінним. Це була виразно централістична політика колоніяльного типу, в інтересах російського центру Імперії. Її ознаками були:
- майже цілковита ліквідація правних особливостей України;
- перетворення її впродовж 19 ст. на 9 звичайних російських губерній, об'єднаних генерал-губернаторством як постійною установою тільки на Правобережній Україні;
- економічна й фінансова експлуатація, русифікація всього культурно-освітнього й церковного життя, особливо посилена у другій половині 19 ст.
У царині празно-політичні російський уряд насамперед намагався не допустити до створення на Україні єдиного національно-територіального комплексу. Зберігаючи, з певних політичних (супроти Польщі) та військово-стратегічних (супроти Австрії) причин, майже до кінця Рос. Імперії, комплекс Правобережної України, як «Юго-Западного Края» (губернії: Волинська, Подільська й Київська), з спільним генерал-губернаторством, з чималими відмінами у громадському устрої (збереження Литовського Статуту і магдебурзького права у Києві у першій половині 19 ст. й відсутність земств на Правобережній Україні у другій половитні 19 ст. аж до 1911), російський уряд ще в першій половині 19 ст. ліквідував Малороське генерал-губернаторство на Лівобережжі й Слобожанщині (назва Малоросія була скасована 1834) й утворив там 3 звичайні російські. губернії (Чернігівська, Полтавська й Харківська, що до 1834 називалася Слобідсько-Українською). Південна Україна (або Новоросійський Край) втратила свою адміністративно-політичну єдність (генерал-губернаторство) у другій половині 19 ст. і була перетворена також на 3 російські губернії (Катеринославська, Херсонська і Таврійська). Тільки тимчасово, у зв'язку з посиленням революційного руху в 1870-их pp., на території Лівобережжя й Півдня були утворені військові генерал-губернаторства у Харкові й Одесі.
Ще у першій половині 19 ст. російський уряд провів ліквідацію традиційного українського права та судівництва. У 1831–1835 рр. скасовано Магдебурзьке право в Києві, і міське самоуправління там, як і в інших великих українських містах перебрало фактично місцеве російське купецтво. 1842 р. скасовано судочинство за обов'язковим доти Литовським Статутом і введено систему російських законів і судів. Деякі залишки Литовського Статуту (в царині родинного і маєткового права) збереглися тільки на Чернігівщині й Полтавщині.
Ще з кінці 18 ст. за Катерини II, російський уряд розпочав примусову ліквідацію Уніятської Церкви на Правобережжі. Хоч далі цей наступ послабшав, за Миколи І він знову збільшився і 1839 р. призвів до цілковитої ліквідації Унії на Україні та Білорусі. 1875 р., за Олександра II, зліквідовано її рештки на Холмщині й Підляшші.
Далекосяжне й загалом позитивне значення для України, зокрема для її економічного розвитку, мало приєднання Криму до Російської Імперії 1783 р. Воно відкрило великі простори надчорноморських земель для колонізації і водночас з цим створило широкі можливості для розвитку хліборобства, скотарства й різних галузей промисловості, а з побудовою нових портів Одеси й Херсону — для розвитку зовнішньої і внутрішньої торгівлі. Разом з цим, Росія, створивши собі міцний бастіон над Чорним морем, посилила й закріпила інтеграцію України з Російською Імперією.
Здобуття Криму й опанування надчорноморських земель Москва використала також для зміцнення російського елементу на Україні. Тримаючи тут великі збройні сили (у деякі періоди до 100 000 війська) і залоги по містах, зокрема у новозбудованій за Миколи І фортеці в Києві, російський уряд організував за Олександра І і продовжував за Миколи І засновувати військові поселення на Україні (на Харківщині — в районі Чугуєва, на Херсонщині — біля Олександрії, а згодом, після польського повстання 1830–1831 рр., на Київщині й Поділлі). Одночасно з тим на Україні збільшувалася кількість росіян — цивільних службовців, наділюваних не тільки посадами, але й земельними володіннями. З розподілу земель на Південній Україні скористалися головним чином, крім російських вельмож, російські офіцери і цивільні службовці (81,6%) і тільки у незначній кількості українці (10,5%), головно з-поміж нащадків запорізької старшини і лівобережного шляхетства. На Правобережній Україні здебільшого затримали і поширювали (до 1831) свої земельні володіння лояльні до російського уряду польські магнати: Потоцькі, Браніцькі, Любомірські та ін.
Економічна політика Росії на Україні в 19–20 стст. зберігала свій колоніяльний характер. У першій половині 19 ст. це провадилося головно засобами митної політики імперії, що мала здебільшого протекційний характер в інтересах російської промисловості, а разом з цим позбавляла відповідного захисту інтереси України. Тариф 1822 р., який, з невеликими змінами, існував до половини 19 ст., створив для російської промисловості майже монопольне становище на українському ринку. В 1850-их pp. мало не третина всієї продукції текстильної промисловості імперії (біля 20 млн карбованців) йшла на ярмарки Лівобережної й Південної України, складаючи там 86,9% загального збуту текстильних виробів, тоді як на долю закордонної промисловості припадало лише 4,3% загального збуту тих виробів (1 млн карбованців). Натомість українська промисловість не могла скористатися з вигід того тарифу, бо російський уряд створив на Україні систему «економічного буфера». Монополізуючи для російської промсловості (головним чином текстильної) український ринок, російський уряд залишив відкритим (системою різних пільг для польської промисловості і за допомогою транзитного торгу через Україну та Одеського порто-франко) доступ на Україну виробів польської й закордонної промети, що звичайно шкодило інтересам українського господарства. Одним з наслідків цього був занепад української текстильної (зокрема суконної) промисловості у середині 19 ст. Якщо 1832 р. на Україні було 120, а в 1846 р. вже 258 суконних фабрик, то 1852 р. їх було 177, а в 1863 р. — 159. Натомість Україна мусіла плекати різні галузі сільсько-господарської промисловості, зокрема гуральництво й нову галузь — цукроваріння.
У другій половині 19 ст. одним з засобів колоніяльної політики Росії на Україні стало залізничне будівництво. Залізниці на Україні почали з'являтися на 20 pp. пізніше, ніж у Росії; при чому напрям залізничних маґістраль, який цілком залежав від російського уряду, найменше зважав на інтереси української економіки. В інтересах України було будувати залізниці від українських господарських центрів (насамперед сільско-господарських) до українських портів Чорного моря (Одеса), а також до західного кордону імперії — австрійського і пруського (через Польщу). Але російський уряд, передусім будував залізниці, які з'єднували Україну з Московщиною або служили військово-політичним інтересам імперії (Москва — Харків — Теодосія; Москва — Вороніж; Ростов на Дону — Кавказ; Москва — Брянськ — Берестя — Варшава; ця остання мала важливе військово-стратегічне значення). Навіть офіцери російського кола визнавали, що після Кримської війни «всі сили держави обернуто на побудову залізниць на північ, а південь (тобто Україну) забуто. Південна Росія щодалі то більше переконується, що її інтереси уряд ставить на другому плані, і що прибутки всієї держави використовуються переведення на користь і вигоду північної частини». Дійсно, фіскальна політика російського уряду щодо України була побудована і проваджена так, що значна частина прибутків з України витрачалася на потреби імперії й насамперед Росії. В кінці 19 в. Україна давала понад 26% загально-імперського доходу, але майже половина цього йшла на потреби іншої частин імперії, у цих умовах тільки велике піднесення українського господарства, зокрема промисловості Донбасу і Кривого Рогу, за допомогою західно-європейського капіталу, допомогло українській економіці протиставитися колоніяльній політиці Росії.
У цьому ж напрямі централізації та уніфікації була спрямована й соціально-економічна політика російського уряду на Україні. Закріпачення селянства на Лівобережжі (указом Катерини II від 3 травня 1783), встановлення: законом Павла І з 1797 триденної панщини (яка фактично була значно більшою), запровадження інституту військових поселень тощо, — важким тягарем лягали на українське селянство, й, поряд з жорстоким трактуванням кріпаків багатьма поміщиками (особливо на Правобережжі), спричинилися до кривавих селянських повстань, подекуди повстань (на Катеринославщині, Поділлі та інших українських землях), що їх російський уряд придушував безоглядно, з допомогою поліції та війська. Заведена на Правобережжі у 1840-их pp. з політичних міркувань (супроти антиросійської діяльности польських дідичів й у цілях загально-поліційного порядку генерал-губернатором Д. Бібіковим так звана інвентарна реформа (яка забезпечувала за селянами їхні землі, скасувала данини в натурі й докладно визначала дні панщини для різних категорій кріпаків), не була здійснена повністю, що викликало низку бурхливих селянських повстань, особливо на Київщині («Козаччина» 1855).
У своїй політиці на Україні російський уряд майже не зустрічав опозиції з боку російського громадянства. Навіть декабристський рух на Україні, в якому брало участь чимало українців, нащадків козацької старшини, розглядав українське питання, як внутрішню справу Росії, а українців вважав за «справжніх росіян» (П. Пестель). Якщо в Північному Товаристві декабристів були досить сильні федералістичні настрої (під впливом американської конституції), то лідери Південного Товариства, зокрема Пестель, який погоджувався на незалежність Польщі, обстоювали централізацію Російської Імперії, включно з Україною. Навіть об'єднане з Південним Товариством декабристів Товариство З'єднаних Слов'ян, яке проголосило ідею федерації слов`янських народів, не включало до неї окремо ані українців, ані білорусів. Тільки поодинокі декабристи, зокрема українського походження або зв'язані з Україною перебуванням, ставилися з більшою симпатією до національних прагнень українців (наприклад, поет К. Рилєєв, автор творів на українські історичні теми, зокрема поеми «Войнаровский», 1825 р.).
Централістична й колоніальна політика Росії щодо України зустрічала певний опір, а втім, здебільша пасивний, з боку українських провідних кіл. Ідея відновлення стародавніх прав України і традиція гетьманського автономізму не вмирали на Україні впродовж 19 ст. Правда, у першій половині його вже не було таких яскравих виступів, як, наприклад, берлінська місія В. Капніста 1791. Але діяльність українських політичних гуртків тривала далі, набираючи різних форм, від суто-культурницької праці (студії над історією України, українською мовою, фолкльором тощо) до ставлення націонаьлно-політичних вимог, аж до відокремлення України від Росії (Малоросійське Таємне Товариство В. Лукашевича; високопатріотичний твір «Історія Русів» тощо). Раз-у-раз виникають проекти відновлення української козаччини, подекуди й реалізовані (козацький проєкт В. Капніста 1788; козацькі полки й земське ополчення під час війни 1812; козацькі полки під час польско-російської війни 1830–1831 рр.; народне ополчення під час Кримської війни тощо). За цими проектами стояли провідні діячі українського дворянства (В. Капніст та його сини, Д. Трощинський, М. Миклашевський, брати Родзянки та інші), які знаходили навіть підтримку з боку місцевої російської адміністрації. Ці плани зустрічали повне зрозуміння й допомогу в широких колах українців, серед якої зростала нехіть, а то й ворожість до Росії й росіян. Сучасники, українці і чужинці, зокрема росіяни, свідчать одностайно про «ненависть к России», зокрема на Лівобережжі й Слобожанщині.
Російський уряд був добре поінформований про це, й побоювання перед українцями сепаратизмом виразно помітне в його політиці. Ліквідуючи козацькі полки, як тільки вони ставали непотрібними для військових цілей уряду, посилюючи поліційні заходи і політичний контроль над місцевою адміністрацією, усуваючи, іноді досить брутально, навіть високих урядовців на Україні (відставка «малороського» генерал-губернатора князя М. Рєпніна 1834 р.), російський уряд сподівався подолати «українську небезпеку», яка здавалася йому тим більше загрозливою, що збігалася в часі з активізацією національного руху в Польщі і в Грузії, не кажучи вже про революційні події в Західній Європї. Уряд Миколи І гострими заходами відповів на створення Кирило-Методіївського Братства з його планами відродження України в системі всеслов`янської федерації, й особливо жорстоко покарав Т. Шевченка як ідеолога й речника української національної незалежности. Відтоді російський уряд розпочав активну боротьбу не тільки проти українського політичного, але й проти українського культурного руху.
Тим же цілям і тенденціям російського уряду, який прагнув до цілковитої інтеграції України у складі Російської Імперії й перетворення українського народу на частину російського, за етнічною культурою й мовою, племени, була підпорядкована й політика Росії на Україні 19–20 ст. у царині культури та освіти, а також у справах Церкви. Процес русифікації, розпочатий ще у 18 ст., продовжувався наполегливо й послідовно, охоплюючи чимраз більше всі галузі освіти, науки й культури, і втягуючи в сферу свого впливу майже всі прошарки українського нарду, не виключаючи навіть селянства (через школу, церкву і військо).
Вважаючи українців лише за частину «русского» народу (росіяни, або великоруси, малороси й білоруси), а українську мову тільки за «нарєчіе» російської мови, Росія визнавала за єдино-можливе виключне панування російської мови (літератури) й культури в усьому громадському й культурному житті України. Деякий виняток творило тільки Правобережжя, яке російський уряд ще в першій чверті 19 ст. вважав за «край польський», і тому дозволяв там існування польської культури, польської освіти, польської мови й навіть почасти польської адміністрації й судівництва. Але так було тільки до польського повстання 1830–1831, відколи й на цій території почався процес русифікації, який набрав тотальних розмірів особливо після другого польського повстання 1863 р.
Ставлення російського уряду до української культури в 19 ст. переживало два головні періоди — перша половина 19 ст. і друга його половина, властиво остання третина й початок 20 ст. (до революції 1905 р.). У перший період російський уряд до деякої міри толерував українську культуру, зокрема літературу, проте не допускаючи до громадського вжитку української мови, як мови нижчих верств народу (головно селянства). Так само ставилася до цього й російська громадськість. У середині 19 ст. відбувається певний злам. Успіхи культурно-національного відродження України викликають велике занепокоєння, а навіть тривогу в російських урядових і громадських колах. Творчість Шевченка, діяльність Кирило-Методіївського Братства, активізація українських громад (у тому числі і студентських), почавши з 1860-их pp., з їх національно-політичними планами і прагненнями, — все це ставить перед російським урядом і громадянством реальну загрозу українського сепаратизму, не лише культурного, але й політичного. В урядових колах росте побоювання, за словами міністра П. Валуєва, не так перед «хлопоманством», як перед «хохломанством» (себто українством), виразом чого був відомий циркуляр Валуева 1863 р. й особливо так званий Емський указ 1876. Де ствердив також політичний заповіт Олександра II, того ж 1876, який заповідав своєму синові й наступникові Олександрові III, що «могущество России основано на единстве государства, а потому все, что может клониться к потрясению сего единства и к отдельному развитию различных народностей, для нее пагубно и не должно быть допускаемо». Це була справжня «заборона українства», що на кілька десятиліть затримала нормальний розвиток української культури.
Ставлення російського громадянства до цих заходів уряду було загалом пасивне. Лише поодинокі особи з російської інтелігенції, зокрема деякі члени Російської Академії Наук і професури університетів, ставилися прихильно до українського національного питання, головно до проблеми самостійності й окремішності української мови та культури, й виступали на їх оборону перед урядом і російським громадянством. Зокрема академік Ф. Корш й академік О. Шахматов були ініціаторами й авторами записки «Об отмене стеснений малорусского печатного слова», схваленої 1905 Російською Академією Наук, з ствердженням, «що українське (малороське) населення повинно мати таке ж право, як і великоруське, публічно говорити і друкувати своєю рідною мовою». В результаті тієї записки були скасовані 24 березня 1906 постанови Емського указу з 1876 та таємного указу з 1881 про заборону української мови. Проте, не зважаючи на це, питання української школи (навіть початкової) до самої революції 1917 р. залишалося невирішеним.
Погодившися під тиском поразки у війні з Японією і революційних подій 1905 на часткову лібералізацію режиму, і разом з цим скасовуючи заборону української мови й різкі обмеження у наукових і культурно-освітніх ділянках, в аслідок чого розгорнувся широко український національний рух, російський царат, почавши з 1907–1908 повернувся знову до політики утисків і заборон, спрямованих кінець-кінцем на ліквідацію українського руху. Численна українська репрезентація у скликаній у жовтні 1906 р. російській Державній Думі (44 члени української парламентарної фракції в першій і 47 членів у другій) була зведена на основі закону з 3 червня 1907 до мінімуму в третій і четвертій Думах (1907 і 1912).
Російському урядові з його антиукраїнською політикою був небажаний розвиток політичного і культурного життя українців у межах Австро-Угорщини. Тому російський уряд та деякі організації (у значній мірі під впливам уряду) підтримували в Галичині, на Буковині й Закарпатті москвофільство. «Допомога» російських кіл москвофільству була посилена, коли по закінченні російсько-японської війни зросло напруження між Австро-Угорщиною і Росією, яка хотіла зайняти західні українські землі. Цю політику ведено за посередництвом «Галицко-Русского Общества» у Петербузі (граф В. Бобрінський та ін.) та російського консульства у Львові.
З особливою гостротою протиукраїнського намагання російського уряду виявилися під час першої світової війни, коли були ліквідовані майже всі організовані прояви українського руху на українських землях під Росією й коли в окупованій російським військом Східній Галичині пішов похід на знищення українства і всіх йото надбань. У цих протиукраїнських настановах і діях російський уряд мав підтримку більшости російських політичних партій. Навіть ті з них, які визнавали на словах права українців на самобутність і розвиток національної мови й культури, на ділі заперечували право українського народу на національне самовизначення і власну державу.
[ред.] 1917
Після березневої революції на Україні існувало двовладдя: з одного боку, російськиї Тимчасовий Уряд намагався продовжувати централістичну політику царського уряду, з другого — новостворена Українська Центральна Рада вимагала і впроваджувала в життя автономну українську владу. Всеукраїнський Національний Конгрес у Києві (17 квітня–21 квітня 1917) домагався автономії України та федеративного устрою російської республіки, які мали схвалити Всеросійські Установчі Збори.
Російська демократія поставилася до українських автономних домагань вороже, a російські соціалісти уважали їх за контрреволюційні. Коли Тимчасовий Уряд. відкинув українські домагання, Українська Центральна Рада І Універсалом (23 червня 1917) проголосила автономію України і створила Генеральний Секретаріат. Це примусило Тимчасовий Уряд рахуватися з українськими домаганнями; 11 липня 1917 на переговори до Києва прибули міністри Тимчасового Уряду (А. Керенський, І. Церетеллі, М. Терещенко) і визнали Українську Центральну Раду як крайовий орган України у складі Росії, а Українська Центральна Рада — визнала Тимчасовий Уряд як центральну владу. Все таки Тимчасовий Уряд відкинув Статут Вищого Управління України, своєрідну конституцію, складену Центральною Радою, і сам видав «Тимчасову» Інструкцію (17 серпня 1917), якою обмежував права Центральної Ради і Генерального Секретаріату, а територію України обмежив лише до 5 губерній. Тимчасовий Уряд і далі робив перешкоди Центральній Раді в організації й виконуванні влади на Україні, хоч призначений ним адміністративний апарат вже став недіяльним. Нездібність Тимчасового Уряду утримати лад у Росії призвів до жовтневої революції 25 жовтня (7 листопада) 1917 й перебрання влади більшовиками на чолі з В. Леніним та зміни назви держави на Російска Радянська Федеративна Соціалістична Республіка. Російську політику з царських часів щодо України продовжував А. Денікін, командувач «збройних сил Півдня Росії». Проти Денікіна (у 1919) і П. Вранґеля (у 1920) з їхньою політикою «єдиної неділимої Росії» боролися як регулярна Армія УНР, так і українські повстанські відділи (М. Григорієва та ін.) і Н. Махно. «Єдинонеділимську» політику супроти України вела пізніше російська еміграція.
[ред.] Дивись також
- Росіяни в Україні
- Русифікація
- Українсько-радянська війна 1917-21
- Російсько-українські політичні взаємини на еміґрації
- Про постанову рос.-політ. партій див. гасла Конституційна-Дем. Партія, Рос. Дем.-Роб. Партія (меншовики), Соціалісти-революціонери, а також Народництво.
 |
Це незавершена стаття з історії. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
[ред.] Література
- Енциклопедія українознавства
- Кавелин К. Мысли и заметки по русской истории. ж. Вестник Європы, кн. 2. П. 1866;
- Грушевський М. Історія України-Руси, 1-Х. Львів — Київ 1898–1937 (передрук Нью-Йорк 1954–1958);
- Грушевский М. Очерки истории украинского народа. Петербург 1904–1911;
- Михайленко (Лозинський) М. Росія й Україна. Відень 1915;
- Мазлах С. і Шахрай В. До хвилі. Саратов 1919 (2 вид. Нью-Йорк 1967);
- Максименко Ф. Межі етнографічної території українського народу. У зб. Бібліотечний зб. ч. 3: Бібліографія на Україні. Київ 1927;
- Дорошенко Д. Нарис історії України, І — II. В. 1932–1933;
- Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII — XVIII ст. В. 1934;
- Мавродин В. Образование єдиного русского государства. П. 1951;
- Оглоблин О. Московська теорія III Риму в XVI — XVIII ет. Мюнхен 1951;
- Історія Укр. РСР, І — II. К. 1953–1958;
- Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. К. 1954;
- Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654. Нью-Йорк — Торонто 1954;
- Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р. Нью-Йорк 1954;
- Kononenko C. Ukraine and Russia. Нью-Йорк 1958;
- Мишко Д. Українсько-російські зв'язки в XIV — XVI ст. К. 1959;
- Кравців Б. (ред.) Вивід прав України. Нью-Йорк 1964; Народы Європейской части СССР. І. М. 1964;
- Соловей Д. Фінансовий визиск України. Детройт 1965;
- Каштанов С. Социальнополитическая история России конца XV — первой половины XVI века. М. 1967;
- Софроненко К. Малороссийский приказ Русского государства второй половины XVII и начала XVIII в. М. 1970;
- Брайчевський М. Приєднання чи воз'єднання? Торонто 1972;
- Рыбаков Б. Польша и Русь. М. 1974.
