Монастир

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

МОНАСТИРÍ (грец. μοναστήριον - відлюдне житло) – релігійні громади ченців або черниць, що з належними їм землями та капіталами становили церковно-господарські організації. Відповідно до статуту, життя в М. бувало суворо спільне (спільножитні М.), напівспільне (в окремих келіях зі спільною трапезою та церковною відправою) і пустельниче. Крім ченців у М. жили послушники – світські особи, що готувалися стати ченцями. М. очолювали настоятелі (архимандрити, ігумени або ігумені, “старші”, “строїтелі” тощо) і при них монастирський собор, який звичайно обирав настоятеля. Залежно від умов історичних, правних і економічних, М. поділялися щодо своїх прав та підлеглості на: Лаври (на Україні – Києво-Печерська,Святогорська та Почаївська), ставропігійні М., залежні від найвищої церковної влади (на Україні – спочатку від царгородського патріарха, потім від московського патріарха і Синоду), кафедральні (підлеглі безпосередньо єпархіальному єпископові), самоправні (переважна більшість М.) та приписані до інших, більших М. (скити й скитики, “пустині” тощо). Релігійним осередком М. була монастирська (соборна) церква (храм). Більші М. мали, крім головного храму і дзвіниці, ще інші церкви, каплиці, трапезні. На території М., крім церковних і житлових будинків, були ще різні адміністративно-господарські будови, майстерні, іноді шпиталі, школи, друкарні тощо. Монастирські споруди були обведені тином або муром. Деякі М. розросталися у великі будівельні комплекси, а в давні часи були справжніми фортецями з оборонними мурами, баштами та ровами.

Чернече життя на Україні почалося ще перед офіційним прийняттям християнства, але перші М. з’явилися слідом за хрещенням князя Володимира, насамперед у Києві та його околицях. Поіменно вони відомі щойно з часів Ярослава Мудрого (чоловічий М. св.Юрія і жіночий св.Ірини у Києві 1037 р., М. при св.Софії, початки Києво-Печерської лаври). Згодом число М. у Києві й околицях швидко зросло в 11-13 ст. і сягало до 20 (крім Печерського, визначніші – Дмитрівський, або пізніше Михайлівський Золотоверхий, Видубицький, Кирилівський). М. створювалися й на інших землях України, насамперед у княжих столицях – Переяславі, Чернігові (Єлецький і Троїцько-Іллінський), Новгород-Сіверському, Володимирський на Волині, Галичі (М. св.Івана), потім у Холмі, Львові (св.Юра) та ін. Побіч них поставали менші чернечі осідки на всьому просторі України, як можна довідатися з окремих (далеко неповних) вісток про такі М. 11-13 ст.: Зарубський біля Канева, Борисоглібський біля Переяслава, Загорівський (Св. Гора) біля Володимира і Жидичинський на Волині, Данилів в Угровську на Холмщині, Синевідський і Полонинський у Карпатах, Ратенський біля Рави Руської. З княжих часів, мабуть, походили інші стародавні М., відомі тільки з пізнього середньовіччя: Межигірський Спаський біля Києва, Спасо-Преображенський в Новгороді-Сіверському, Пересопницький і Дорогобузький на Волині, Городиський біля Сокаля, Онуфріївський у Львові, Спас і Лаврів біля Самбора та ін.

М. засновували здебільшого князі й бояри, але чимало М. завдячують своїм початком духовним особам і подвижникам-ченцям. Засновники-ктитори (та їх нащадки) піклувалися про М., дбали про їх розбудову і добробут, для чого надавали М. маєтки й дарунки грішми й коштовними речами. Це забезпечувало фундаторам певні права та вплив на організацію та хід монастирського життя (ухвалення статуту, призначення настоятелів тощо). Вони мали там родові усипальниці, а деякі М. ставали немов би духовними осередками того чи іншого значного роду. Вже за княжої доби М. були важливими осередками церковно-релігійного, науково-освітнього та культурно-мистецького життя, значення і вплив яких поширювалися на всю Україну, а іноді й на цілий Схід Європи (Києво-Печерська лавра). Зростала вага М. і в господарському житті країни, зокрема завдяки колонізаційній діяльності М. Оборонні споруди М. мали неабияке військове значення. Визначніші М. користувалися чималим впливом на тогочасні державно-політичні відносини України-Русі.

Татарське лихоліття 13-14 ст. завдало великої шкоди М. Чимало їх загинуло, залишивши тільки слід у т.зв. скальних М. (Бакота, Бубнище та ін.) і в назвах місцевостей (Монастир-ець-ище-иська тощо). Інші були спустошені і довгий час лежали в руїнах. Лише поодинокі визначніші М. (зокрема, Києво-Печерський) пережили татарське лихоліття. 3 переходом України до складу Великого князівства Литовського, а частково під владу Польщі, з’явилися нові монастирські фундації, зокрема на терені Галичини, де перед 1500 р. згадувалося 44 М.

16-17 ст. принесли відродження монастирського життя на Волинь (Почаївська Лавра з 16 ст.) і Наддніпрянщину. Завдяки діяльності митрополита Йова Борецького, Ісайі Копинського, Петра Могили та при допомозі козацтва було відновлено низку М. княжої доби й засновано нові, зокрема на Лівобережжі (Пустинно-Миколаївський і Братський Богоявленський у Києві, Межигірський біля Києва, Густинський-Троїцький біля Прилуки, Мгарський біля Лубен, Красногірський біля Золотоноші, Мошногірський біля Черкас та ін.).

Значення М. в історії української культури величезне. В добу середньовіччя М. були головними осередками освіти (школи), науки (літописання, зокрема “Повість минулих літ”), книжності (Городиські пам’ятки 12-13 ст., Вибельський апостол 13-14 ст., Путнянське Євангеліє 14 ст., Мукачівський Псалтир 15 ст., Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 рр., пом’яники 14-15 ст. Печерської Лаври, Михайлівського Золотоверхого, Унівського та інших М., Межигірський, Густинський, Підгорецький та ін. літописи), церковного співу (Київські, а пізніше Почаївські напіви) та образотворчого мистецтва (мозаїка і фрески Михайлівського М., Печерського М., Кирилівського М., малярська школа в Печерському М. 11-12 ст. тощо), лічби (Печерська Лавра).

За козацько-гетьманської доби в М. ширилася шкільна освіта, наука і література (Могилянська колегія, Чернігівський, Переяславський і Харківський колегіуми, василіанські школи на Правобережжі та в Галичині), зокрема, віршування та пісенна творчість (Могилянська колегія, Почаївський Богогласник 1790 р. та ін.). Із заведенням друкарства при М. засновувалися друкарні (Онуфріївський М. у Львові, Печерська Лавра, Дермань, Унів, Новгород-Сіверський, Чернігів, Почаїв), процвітало граверство (Печерська Лавра, Крехів, Почаїв). У жіночих М. культивувалося гафтярство (Вознесенський і Флорівський М. у Києві тощо).

Монастирські церкви та дзвіниці залишаються дорогоцінними пам’ятками української архітектури: тринавних княжих храмів 11-12 ст. (Успенська і Троїцька церкви Печерської Лаври, Михайлівський Золотоверхий і Видубицький собори та Спас на Берестові в Києві, Єлецький собор у Чернігові та Пантелеймонівський храм у Галичі – два останні з романськими впливами), ротонд 12 ст. (св.Іллі у Галичі і св.Василія у Зимному біля Володимира-Волинського), триконхових храмів візантійсько-афонського ренесансу 15-16 ст. (Лаврів, Троїцький М. у Кам'янці-Подільському), пізньої готики (Троїцька церква в Межиріччі біля Острога, Успенська в Зимному та надбрамна вежа Дерманського М.) і ренесансу 16-17 ст. (поманастирська церква в Залужжі біля Збаража, перебудови княжих М. у Києві П.Могилою, Кисілева церква в Нискиничах), козацького барокко 17-18 ст. (Троїцька і Петропавлівська церкви Густинського М., Всіх Святих, Воскресіння і Петро-павлівської церкви в Печерській Лаврі та інші шедеври 5-банних монастирських храмів) та рококового стилю 18 ст. (головна дзвіниця в Почаєві та ін.). Стильні також дерев’яні церкви і дзвіниці М.: Межигірського Спаса (1611 р.), Крехівського М. (1658 р.), Манявського скиту (1676 р.), Мошногірського й Медведівського М. та ін.