Лівобережна Україна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Лівобережна Україна – історичне найменування частини України на лівому березі Дніпра в складі Російської імперії в другій половині 17 – 18 ст. після Андрусівского перемир'я між Росією й Польщею (1667 р.); називалася також Гетьманщиною.

До Л. У. входили території Чернігівської, Полтавської, лівобережної частини Київської й Черкаської областей, Київ з невеликим районом довкола нього на Правобережжі, а також північна частина Дніпропетровської області.

На Л. У. існувала автономна влада, засади якої склалися під час Визвольної війни українського народу (1648—1654) під проводом Богдана Хмельницького. Головою управління був гетьман, який формально вибирався на генеральній військовій раді. З адміністративної точки зору Л. У. ділилася на полки (10) і сотні, на чолі яких стояли полковники й сотники. Формально ці посади також були виборними, але фактично їх займали представники козацької старшини, що призначалися гетьманом з наступним затвердженням царським указом.

В 1722—1734 тимчасово, а в 1764 остаточно гетьманське управління були ліквідоване, а його функції передані Малоросійській колегії. Обмежена автономія Л. У. зберігалася до 1781, коли Л. У. була розділена на Чернігівські, Новгород-Сіверське й Київське намісництва; в 1796 стала називатися Малоросійською губернією, розділеною в 1802 на Чернігівську й Полтавську губернії. В 1783 козацькі полки були перетворені в регулярні полки російської армії.