Вогонь (міфологія)
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Вогонь (міфологія) — як найбільший добродій людства, справжній творець цивілізації, що дає світло і тепло, два головні джерела життя, із найдавніших часів був об'єктом культу і СИМВОЛОМ БОЖЕСЬКОЇ СИЛИ.
[ред.] Культ в вогню в інших народів
Давні перси вклонялися вогневі, який тримали на вежах по горах в особливих божницях, де горіло невгасне полум'я. У давніх індусів бог вогню Аґні був одночасно й символом несмертельного вічного світла. Вічний вогонь було підтримувано на вівтарях Мінерви в Афінах, Церери в Мантенеї, Аполлона в Дельфах, Вести в Римі...
Культ вогню був дуже простий: треба було пильнувати, щоб завжди було трошки жару, щоб вогонь усе жеврів, бо коли вогонь вгасав, бог переставав жити.
[ред.] Звичаї пов'язані із культом вогню в Україні
[ред.] Підтримання вогню
В Україні теж до останніх днів не тільки звали вогонь "святим", але й пильно підтримували його, загрібаючи жар у печурку. Коли ж, все таки, через недогляд, вогонь угасав, і треба було його на другий день розпалювати, це викликало велике занепокоєння: — Оце вже, казали, якесь нещастя! Оце вже горенько моє: або я, або якесь із дітей, гляди, перекинеться..." — себто може вмерти. (Перв. Громадянство" 1927, І, ст. 159).
З другого ж боку, якщо вогонь розпалювано десь у полі, чи в лісі, то хоч тут і не можна було, небезпечно, втримувати вогонь при житті, але ж не можна було й завдавати йому ґвалтовної смерти: не можна було ані заливати його водою, ані затоптувати ногами, — він мав умерти "своєю смертю", і тут щонайбільше можна було зробити — трохи розребти жар, щоб він скорше спопелів.
Для підтримування вогню в хаті не вистачало зберігати його в печурці, треба було ще й годувати його та взагалі ходити коло нього. Треба було ставити коло нього ще й горщик із водою, щоб було йому не тільки для "пиття", але й для "умивання": —"Як зварять увечорі, то згортають той жар на купу, і ставлять горнятко води у піч, у жар. А це, знаєте, так кажуть, що вогонь умивається вночі..." (ів. с. 165).
[ред.] Доглядання вогню та поводження із ним
Хто ж умивається, той і втирається. Тому нерідко можна було побачити коло печі й рушника: "Як загребеш жар, то треба замести припічок і поставити в горщику води до жару, а на вішалочці коло печі почепити рушника, бо вогонь умивається і втирається... Поліно в піч покласти треба, то на тім світі буде й (через пекло) кладочка..." (ів. с. 165).
Щоб вогонь довше тримався, сипали до вогню сіль: "Наші батьки завше ставили горщик із водою в піч, клали грудку соли та клали поліно. Мої мама завжди питали нас, дівчат: — "Є в печі окріп? Гріх вам, дітки, буде, коли вогонь залишатиметься без їжи та пиття..." (ів. с. 166); "Вогонь гнівається, коли йому ве дають, чого треба... Завше треба ставити коло святого огню їжу та пиття..." (ів. с. 166).
Але вогонь гнівається не тільки тому, що його невистачально годують, але й тому, що з ним нечемино та не досить побожно поводяться: не можна ставити йому до пиття воду в будь-якому горщику, але тільки в "чистому". Не можна замітати піч, збираючи жар будь-яким віником, що ним, наприклад, хату замітається — треба мати для цього спеціальнийвіник — помело: "Для вимітання печі завжди роблять нове помело, бо, як, вимітати тим, що ним мететься хата, то хтось .із сім'ї захворіє — буде "вогник" (Перв. Громад. 1927, І, стор. І). "Для замітання печі роблять інший віник &mdahs; з полиню або з чорнобилю" (ів. с. 165)
Не дай Боже також плювати в вогонь: "Коли тільки плюнеш на вогонь, то безпремінно розкидає вогник". "Хто плюне або вмочиться на вогонь, у того будуть пархи" — і така людина заслуговуватиме найбільшої зневаги, що спадає на пархатих.
Так само не можна й говорити про вогонь щось погане: "Як не шанувати вогню, то він може помститись. Навіть і згадувати про нього, особливо проти ночі — небезпечно (це відоме табу, себто заборона, Божого імени): "Проти ночі і вночі говорити про вогонь не годиться, бо може бути пожежа..." "Батьки мої забороняли згадувати про вогонь &mdahs; "нехай спочиває!" — кажуть", (ів. с. 166).
Тут виявляється давня віра в силу слова: якщо назвати яку річ, то тим самим її викликається.
У зв'язку з культом вогню стоїть і неохота українського селянина його комусь позичати з хати. Вогонь — це ж найбільша святість господи, як же можна її позичати?! Та і як довіряти людині, яка цю найбільшу святість у себе в хаті не допильнувала? Особливо ж неохоче позичають вогонь у "непевний час", себто по заході сонця: "По заході сонця, як старі люди, то нічого не позичать і вогню не дадуть, навіть і не йди до них" (Перв. Гром. 1927, І, 169).
Так само, як вилуплюються курчата, і квочка сидить на яйцях, ніхто не визичав вогню: — "А хіба ж ви не знаєте, що у мене курка на яйцях сидить, і циплята вилуплюються?! Аджеж позапікаються яйця під куржою, якщо позичу я вам огонь, і прийдеться повикидати яйця собакам..." Не отримає прохач вогню, якщо у сусідки отелилася корова, чи покотилася овечка: "Боюсь, що теля (чи ягнятко) не приходитиме_додому з череди, якщо дам я вам вогню..."
Але найбільше лихо, якщо не стане вогню в хаті на велихі свята Різдва, Великодня, або Юрія або Тройці. В тій хаті непремінно буде мрець, і недбала господиня нізащо не дістане вогню від сусідок: "Бо то тільки відьми позичають вогонь на такі свята" (Кіев. Стар. 1895, М. Ш. "Детскій Едем" с. 200).
Якщо ж, зрештою, хтось позичить вогню, то господиня тієї хати мусить вогонь супроводити "щоб огонь не приставав до тієї хати..." (Перв. Гром. 1927, І, 169).
[ред.] Вплив християнства на старовинні звичаї пов'язані із вогнем
З поширенням християнства старі боги перетворюються в небезпечних демонів, що бояться хреста. Тому й "святий вогонь", що не раз виявляв себе небезпечною силою і користувався культом, як божеська сила, перетворюється в символ ДИЯВОЛЬСЬКОЇ СИЛИ: "Як запалюють вогонь, то хрестяться і вогонь хрестять" — казали на Волині. "Огонь хрестять, щоб Бог боронив від пожара (пожежі). Коли запалюють, тоді й хрестять". На Коростенщині, якщо вогонь-жар залишився на ніч, то, лягаючи спати, його хрестили, примовляючи: "Спи, огнику, не колихайся, в свого сердитого батька, що палить хати, не вдавайся". В іншій місцевості тієї ж Коростенщини казали, що кожного разу, як загрібається жар, треба його перехрестити: "Вогонь, що його не перехрестять, може літати по хаті, аж поки півні не заспівають" (Перв. Гром. 1927, І, ст. 168), і в цьому недвозначно виявляється його демонська натура, бо, як відомо, саме нечиста сила боїться співу півня.
Таке перетворення вогню з божеської сили в диявольську явище, без сумніву, досить пізнє, але в зв'язку з ним стоїть і дуалістичне оповідання про походження вогню, шо в ньому винахідником вогню виступає диявол.
[ред.] Оповідки про чорта та вогонь
"На дворі впав сніг. Чорт змерз, став вигадувати, що тут робити, як зігрітися, та й вигадав ватру (огонь). Вона була тоді без диму. Приходить Бог, питає: — Що це? — Ватра, — Каже той. — добре грітися — Що б ти хотів, щоб ти мені ту ватру дав? — О ні, каже Тріюда, — не дам! Усе ти в мене вимудрував, або таки вкрав, а ватри не вимудруєш і не вкрадеш". Пішов Бог, улупав з боку губку, висушив на сонці, розколов паличку зі споду, вложив губку в розколину та й приходить знову до Тріюди. Сів коло ватри та й говорить щось з Арідником. За той час штуркав Бог все паличкою в наклад, аж губка утлілася в паличці. Тоді встав Бог та й пішов, підпираючись паличкою. Триюда вснув; спав він, що спав, а за той час наклав Бог багато дров та й позапалював ватри. Той проснувся, схопився, а у Бога ватра! Пішов до неї й плюнув у ватру, а з неї закурилося. А Бог каже: — Най вже коли палиться, то й куриться! — тому тепер у ватрі дим"
За другим варіантом цієї легенди: "Чорт розклав огонь та й стереже його — це він видумав огонь. От Бог і післав архангела Гавриїла і дав йому залізну палицю. Прийшов Гавриїл і почав із чортом балакати, а сам кінець залізної палиці засунув у огонь. Як той кінець добре нагрівся, Гавриїл давай утікати, чорт за ним, — от-от дожене. А Бог і каже: Кидай палку! — Архангел кинув, іскри й полетіли: палка ударилась об камінь. От з того часу люди й знають, як добувати огонь..." (Чубинський, І, 45-46, і Етн. Збірник НТШ, XII, с. 73)
[ред.] Очищувальна роль вогню в магічній обрядовості
А всеж демонічний диявольський елемент у віруваннях про вогонь грав тільки другорядну ролю, і головна роля все ж залишалася елементові божеському, святому. Незважаючи на дим що виник із чортового плювка, вогонь уважається не тільки сам по собі ЧИСТИМ, але й виключної чистильної сили, перед якою навіть вода, другий чистильний елемент магічної обрядовости, мусить поступатися. Бо, напр., після заходу сонця вода вже робилася "нечистою", бо в нічній темряві можуть зануритися в ній хвороби та інші представники нечистої сили, — вогонь же завжди і при всіх обставинах залишається — чистим, і може навіть і "нечисту воду" очистити. Так, коли "по заході сонця приносять воду, а треба напитися, то, набравши води в кварту, годиться запалити тріску, ткнути її в воду, щоб зашипіло, а тоді вже перехрестить і п'є. Огонь очищає" .(Пере. Гром. 1927, III, 170).
Коли ввечорі мусять купати дитину, то до води кидають розжарений вуглик — "щоб ся вода вигасила!" і тоді кажуть: "Благословіть воду!" — Хатні ж відповідають: "Вже благословенна вогнем, най її й Бог благословить!" (Мат. Укр. Етн. XVIII, ет. 116).
В усіх обрядах, зв'язаних із очищенням, огонь відрграє завжди головну ролю. В деяких місцевостях Волині, "в Чистий Четвер свічкою, що нею принесли вогонь із церкви накурюють хрести на дверях, щоб збутися хвороби". На тій же Волині в той же Чистий Четвер у досвіта "коло всякої хати, проти воріт, господар або старший син — хто перше встане — біжить до воріт із жмутком соломи і розкладає вогонь і підтримує його аж до сходу сонця" (Перв. Гром. 1927, І, с. 176). Тут маємо явний пережиток давнього обряду очищування вогнем повітря.
Тому й перед Великоднем, а то й на всю Великодню ніч, по наших селах розкладали вогні "біля церкви та й скрізь по селу. Навіть по хатах горить усю ніч. Кажуть, що треба Христа стерегти". Інші кажуть, що звичай цей перенесено з четверга, коли ніби то треба було "стерегти" ( ів. с. 175).
Як бачимо, в тих місцевостях розкладання вогню вже призабуто, але, напр., в Острозькому повіті, на тій же Волині пам'ятали: "У Великодню ніч, коли читають одіянія, то хлопці зносять усе з господарки, що попадеться, — годитеся і в сусіди, або в єврея, взяти, це не крадіжка, — рало, колесо, віз і т.п. І кладуть вогнище, яке й підтримують усю ніч — до кінця служби. Цим вогнем очищається повітря аж до неба, щоб землю звльнити від усякої нечисти і щоб урожай був добрий. Цей огонь святий нікуди не годиться брати чито навіть попіл звідти брати, сам мусить погаснути..." (ів.)
І Гуцули, в обряді новорічного очищення палячи сміття на городі, примовляють також молитви на врожай: "Господи, будь-ласка зродити жита, пшениці, усякої пашниці, Кирилейси" і з викриками "Тирилайси-Кирилайси!" перескакують тричі через огонь (Шухевич, Гуцульщина, IV. с. 201-202).
Скакання через огонь — це теж обряд очищення, який повторюється особливо в Купальську ніч, коли по всіх усюдах вештається надто багато всякої нечистої сили.
[ред.] Вогонь в весільних обрядах
Таке ж чистильне значення має й обряд переводу поїзду молодої, чи самих тілки молодих, через вогонь: "Молода мусить перейти через очищення, — писав свого часу домий етнограф X.Вовк, — щоб розвіяти сліди магічної сили, шо вона могла б дістати від своїх із різною метою. Тому молоду та ввесь її поїзд переводять через огонь. Ще нині, коли весільний поїзд наближається до хати, запалюють перед хатою багаття, чи просто трохи соломи, і заставляють, проїхати воза з молодими через нього. В деяких місцевостях цей звичай змінено тим, що йдуть назустріч поїздові з походнями, чи просто з шматками запаленої смоли..." (X. Вовк "Студії." с.283)
На Волині, коли молотих вели до хати молодого, клали вогонь із соломи в воротях молодого, і молоді перескакували через нього, а по них і весільні гости. Старший сват при цьому говорив: "Нехай у цьому вогні згорить усе попереднє (погане), і хай молоді чистими почнуть нове життя..." (Перв. Громадянство 1927, І, ст. 174-75).
Поширений звичай переводити молодих через огонь уважався настільки важливим моментом весільного ритуалу, що непереведена жінка ("не підсмалювана") не вважалась "ін ману маріті" — у власті чоловіка: він не міг її бити, не мав права її затримувати коли б вона хотіла піти від нього і т.д. (Грушевський "Іст. укр. літ" І. с. 241).
Віра в чистильне значення вогню, поширена в усьому світі, і нам вистачить тільки пригадати князя Михайла Чернігівського, що в 1246 р. наклав головою в Орді, бо відмовився пройти поміж двома вогнями, що, за віруваннями татар, мали очистити його від усяких злих намірів...
[ред.] Вогонь як символ родинного осередку
Вогонь був також символом годинного осередку, що зберігав єдність і силу родини. Значення вогню, як хатнього чи родинного талісману виступає дуже ясно вже в давніх гімнах Веди. Тут родинний вогонь — Дамувас — називається "Владикою Дому". Як і в індусів, вогонь родинного вогнища був у великій шані в греків та в римлян. Раз на рік, 1-го березня, кожна родина у римлян повинна була загасити свій святий вогонь, підтримуваний протягом року, і зараз же розпалити новий. Але це відновлювання вогню в родині треба було запроваджувати з деякими, спеціяльно встановленими на те обрядами. Не можна було добувати вогню, б'ючи залізом по камню. Можна добувати його, тільки концентруючи сонячні промені на одне місце, або, швидким тертям двох шматків дерева визначеної породи, викликати іскорку, що запалювала натертий дерев'яний порох.
[ред.] Антропоморфічний міф про Прометея
Це добуваная вогню тертям двох шматків дерева — найдавніший спосіб, що його вживала вся людськість, і що, як гадає французьський археолог Сіре, породив славнозвісний міф Прометея: на тверду підставку кладуть дощечку з м'якого дерева і вертять у ній дуже швидко, при помочі лучка, як ще й досі це роблять наші слюсарі, паличку з твердого дерева, загострену на одному кінці. Ця дощечка, міцно приладована до підставки — це прив'язане до скелі тіло Титана. Вістря, що гризе дерев'яну серцевину, — дзьоб хижого птаха, що порпається в тілі героя. А лучок, що вібрує "простягає свої крила над раною дерева, це — славнозвісний орел, що "довбе ребра, серце розбиває..."
Так із простого приладу витворився прегарний антропоморфічний міф про Прометея, що винайшов огонь.
[ред.] Живий Вогонь
Цей спосіб добування вогню дотримався до наших днів і в Україні. Але вживають його тільки в особливих випадках, коли треба розпалити новий родинний вогонь, або коли його потребують для деяких магічних дій. Це — так званий Живий Огонь.
На початку XIX ст. на Полтавщині була пошесть. Щоб звільнитися від неї, селяни с.Костянтинівки застосували обряд оборювання села (для створення т. зв. чарівного кола). Всі вогні в селі були загашені, і ніхто не смів не тільки палити в печі, але навіть курити люльку. Коли нарешті борозну навкруги села було обведено, жінки, що оборювали голі, повдягалися і зійшлися до церкви, де їх ждали чоловіки і священик. Чоловіки почали терти дерево об дерево, добули вогонь, запалили ним свічки в церкві, одправили молебінь. І тоді тільки було дозволено брати новий вогонь та розносити по хатах. (Наук. Збірник 1924 р. Київ, с. 215-216).
Цей первісний спосіб здобування вогню і його урочистий пізніший розподіл між родинами та хатами, де мало розпочатися нове, вільне від пошести, життя, вказують на ту вагу, що її в нас колись надавали вогневі родинного вогнища.
[ред.] Зв'язок між непорушністю родинного вогнища та самої родини=
Ми вже згадували про неохоту позичати вогонь із хати, бо таке позичання, особливо в деякі урочисті моменти родинного, чи господарчого, життя принесло б господарству, чи родині, певне нещастя. Доповнімо ці факти деякими посвідченями з Гуцульщини, що найбільше зберегла в нас старовинні звичаї й вірування: "Як є маленька дитина в хаті, то курцеві не можна брати ватри з хати у люльку і йти на двір, бо дитина не буде спати. Взагалі, не можна ніяке світло брати з хати на двір, бо дитина не спатиме, бо з вогнем береться й спання на двір" (Мат. з Укр. Етн XVIII, ст. 116).
Тут ясно висловлено думку що вогонь з родинного вогнища нікуди не можна виносити, бо тільки його непорушність запевняє спокій і сон у хаті. Коли ж його розбивати, то й сон і спокій розбиваються. Тому й на Волині кажуть: "Якщо недогоріла поліняка залишається в печі, то гасити й викидати з печі не годиться, бо ніколи не догоратимуть дрова в наступному році. Вогонь гнівається на господаря.." (Перв. Гром. 1927, І, 164).
Тому теж на Волині кажуть: "Огонь до вогню прилучати не слід, бо заведуться сварки.." .."Як прийдемо зі запаленою ломакою до себе в хату, то цю ломаку можна вкинути до свого ж вогню, з якого була запалена ломака. А коли запалити ломаку в чужій хаті, а прийшов до себе, то треба погасити на дворі, — до свого вогню, якщо він є у хаті, чужого не несуть. Свій до свого можна прилучати, а до чужого ні.." (Перв. Гром. 1927, І, с. 164).
Ясно, що в цьому випадку вогонь ототожнюється з родинним вогнищем, чи точніше, з самою родиною, якої не можна злучувати з іншою, бо кожна повинна жити своїм власним життям.
І тільки на весіллі, коли не так дві родини злучуються, як твориться з їхніх паростків нова родина, відбувається й урочистий обряд злучення двох вогнів. Ось що пише про це згаданий вже вище проф. Хв.Вовк: "Діставши дозвіл увійти до хати, молодий та його поїзд спочатку всетаки не входять, а спинившись перед дверима, вичікуюсь кінця дуже характеристичної та повної значення церемонії. Дві свашки, одна з боку молодого, друга — з боку молодої, підходять та зустрічаються на порозі хати, кожна з засвіченою свічкою, хлібом та сіллю. Правою ногою свашки стають на поріг, зліплюють свої свічки докупи, щоб вони горіли одним вогнем, та тричі цілуються через поріг... Цей обряд показує справжнє злучення, шлюб двох священих огнів двох родин, символізуючи разом із тим замирення і шлюбне злучення, — через те його й слід віднести до стародавнього культу вогню. Про це нам говорить і пісня, яку тоді співають:
Кремінь, кремінь! Ой, дай же нам вогню Свічки засвітити
[ред.] Вогонь як символ любовного палу
Вогонь у народній поезії частої символізує любов. Костомаров колись писав: "Загальне в інших народів порівняння любовного чуття до вогню, полум'я, майже чуже українській поезії, якщо викинути з неї недавні запозичення" (Беседа, 1872, IV, 64). "Майже" — бо і Костомаров знав ігру в "Горюдуба", де "горіння" символізує власне любовний пал. Але Потебня пізніше документально виказав неправдивість твердження Костомарова. Ось кілька уривків із наших народніх пісень із символікою вогню, як палу кохання:
— Ой, горе, горе сухий дубе,
("горе" тут замість "горить" Є. О.)
Паше полум'я через воду, Ой через воду на слободу, Де Катерина біль білила, З тонкою біллю говорила. ((Русск. Филол. Вєстн. 1883, І, 119)
Або:
Коли палиш сіни й хату, пали й обороги. Коли ідеш до дівчини, не питай дороги. Коли палиш сіни й хату, пали ж і оденки, Коли ідеш до дівчини, не питайся неньки (Гол. III, 362)
себто, інакше — "коли любиш, люби дуже" і не оглядайся на задні колеса. Або ще:
Ти не пожар, а я не билина, Не зводь мене з розуму, бо я сиротина. (Максим. II, 511)
На символізації "вогонь-любов" ґрунтуються й деякі замовляння та любовні чари (Потебня в РФВ, 1883, І 119-20)
