Вайльд Оскар

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Цій статті слід надати енциклопедичного стилю, і, при потребі, відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі.
Ви можете допомогти проекту, зробивши це!

Оскар Уайльд

Оскар Вайлд, повне ім'я Оскар Фінґал О'Флагерті Вілс Вайлд (Oscar Fingal O’Flahertie Wills Wilde, 16 жовтня 1854 — 30 листопада 1900) - aнгло-ірландський поет, драматург, письменник, есеїст. Один з найбільш успішних драматургів пізнього Вікторіанського періоду, одна з найяскравіших постатей часу, відомий його блискучим розумом та дотепністю, він зазнав драматичного падіння і був ув'язнений за гомосексуалізм.

Народився 1854 p. у Дубліні, у сім'ї Вільяма Вайльда, лікаря й етнографа-аматора та його дружини Джейн Франціски Елджі, письменниці, відомої під псевдонімом «Сперанца». В домі Вайльдів часто влаштовувалися поетичні вечори, його відвідували цікаві, творчо обдаровані люди. Оскар Вайльд дістав чудову класичну освіту. У шкільні роки читав в оригіналі трагедії Есхіла і з дитинства привчався існувати у світі поетичних образів, поваги до краси, створеної людиною. Атмосферу краси, що панувала у батьківському домі, сприймав як єдину можливу атмосферу існування.

Значною мірою на формування естетичних поглядів Вайльда вплинула університетська освіта, яку він здобу¬вав у дублінському Триніті-коледжі, потім у коледжі св. Магдалени в Окс¬форді. Його обда¬рованість визнавали всі викладачі. Найбільше він цінував думки двох про¬фесорів, ім'я кожного з яких багато важить в англійській культурі. Спочатку був Джон Раскін, чудовий лектор, який викладав курс історії мистецтва. Раскіна змінив Волтер Пейтер, який не славився таким красно¬мовством, як його попередник, проте мав неабиякий хист до письменства. Раскін був автором багатьох досліджень античного мистецтва й філософії: особливий вплив на сучасників мали його роботи про мистецтво Відродження, які Вайльд назвав «святим письмом краси». Пейтер вивчав архітектуру Франції, ма¬лярство Італії, був автором праць із «поезії архітектури», ренесансного й сучас¬ного живопису. Висновком його праць стало положення про те, що мистецтво надихається самим мистецтвом і що існує воно лише для себе, йому не пот¬рібні інші обґрунтування. Це положен¬ня визначило розвиток цілого напряму в мистецтві кінця XIX ст. Віддаючи на¬лежне їхнім творчим пошукам, Вайльд ішов власним шляхом, засвоївши з ре¬несансної естетики положення про те, що мудрість досягається лише через досвід. У його викладенні ця теза мала такий вигляд: «Те, що дійсно треба зна¬ти, не розтлумачить ніхто».

Шлях цей був і складним, і небезпечним. Вайльд і досягав успіху, і робив помилки. 1881 p. вийшла друком перша збірка його поезій. Напередодні 1882 p. Вайльд, маючи лише цю першу книжку, але вже знаменитий незвичністю своїх суджень та неординарною поведінкою, вирушив на «завоювання» Америки. Там читає “естетські” лекції, пропагує “нове відродження” в англійській літературі.

З 1882 по 1888 рр. займається здебільшого журналістською працею, щоб здобути кошти на утримання сім'ї. Вайльд редагує дамський журнал «Жіночий світ», часопис “Драматичне ревю”.

1888 p. вийшла друком збірка його казок «Щасливий принц». До жанру казки письмен¬ник звернувся в першу чергу тому, що шукав можливості говорити про реальність іншою мовою, ніж фактогра¬фічна література, яка, на думку Вайль¬да, була не здатна передати все багатство й різноманітність дійсності. Про своє розуміння складних взаємин між вигадкою й реальністю, фантазією й фактом (зокрема між життям і літературою) Вайльд говорив уже у “Кентервільському привиді» (1887), який мав підзаголовок «Матеріально-ідеалістична історія». Прагнення звернути увагу читачів на різноманітність життя, яке не вичерпується фактами буденності, доводило, що його твори звернені не тільки до дітей. Через кілька років Вайльд повернувся до жанру казки і створив нову збірку “Гранатова хатина”.

У всіх своїх літературних творах, як і у житті, Вайльд широко використовував парадокс, який був для письменника і літературним прийомом, і способом мислення. Письменнику була близька теза його літературних попередників, діячів доби Відродження, які гостро поставили проблему про співвідношення правди й красномовства, усвідомивши, що гра словом може бути небезпечна, вона може віддаляти від істини, а не вести до неї. Парадоксальними у Вайльда стають не тільки окремі вислови, а й ситуації.

У казці “Щасливий принц” живий принц не знав сліз. Його Палац безтурботності був розташований за високим муром, який відмежовував прекрасний придворний садок від міста. А після смерті принц зміг пізнати жаль і смуток людей і навчився співчувати їм – сльози котилися із сапфірових очей його статуї, яка стояла на високій колоні над містом. Ластівка знімала з неї шматочки позолоти і відносила бідним. Але статую забрали з міської площі: “У ній уже немає краси, а відтак, немає і користі» — промовляв в Університеті професор Естетики». Проте з цим не могло погодитись жодне читацьке серце. Так Вайльд прагнув викрити утилітарний, занадто практичний підхід до розуміння краси. І парадоксально суперечив сам собі: краса душі і серця принца реалізувались саме в його бажанні бути корисним людям. Роздуми про співвідношення добра, користі й краси червоною ниткою пройшли через усі твори Вайльда.

1891 p. позначився для Вайльда збіркою “Злочин лорда Артура Севіля» та інші оповідання», що вийшла друком, оприлюдненням критичних праць “Задуми”, «Занепад неправди”, «Критик як художник», «Душа людська при соціалізмі», написаної під впливом промови Б. Шоу, та роману “Портрет Доріана Грея», що приніс автору скандальну славу. Роман цей був створений у рекордно короткий термін, щодо якого автор уклав парі. У передмові до роману Вайльд писав: «Немає книг моральних або аморальних. Є книги добре написані і погано написані. Ото й усе». Він відстоював право мистецтва відображати все і створювати досконале недосконалими засобами. Герой його твору власним життям доводив позаморальність краси, але у фіналі роману він покараний за це. З цього зовсім не випливає, що Вайльд брав на себе право моралізувати й повчати. Остання теза передмови твердить: «Будь-яке мистецтво не дає жодної користі». У грі таких Взаємовиключних протиріч і полягає творчість Вайльда. Автор чи то приховується за маскою естета-денді, чи то грає в невловимість, але це йому цілком під силу. І справа тут не тільки в «бальзаківському парадоксі» — явищі, коли автор як митець, покликаний сказати правду, не може її не сказати, й виявляється більш гідним самого себе мислителя й теоретика. Така сила творчості й мистецтва слова. Справа ще й у тому методі, який обирає або виробляє Вайльд: він грає словом, подає протилежні судження, їхні зіткнення, але ніколи в межах художнього цілого потворне і неморальне не перемагає. У тій самій передмові до роману він писав: “Мистецтво — дзеркало, яке віддзеркалює того, хто в нього дивиться, а не все життя». Він чудово засвоїв універси¬тетські лекції Пейтера, який говорив про усталену мінливість життя. Напри¬кінці свого життя Вайльд скаже: «Жит¬тя — не можна писати, життя можна тільки жити». І він жив, переносячи гру словами і поняттями у життя.

Найбільший успіх і визнання принес¬ли Вайльду його п'єси «Віяло леді Віндермір» (1892), «Жінка, не варта уваги» (1893), «Ідеальний чоловік» (1895), І все ж кращою вважається п'єса «Як важливо бути поважним. Легковажна комедія для серйозних людей» (1895).

Своїми п'єсами Вайльд вступав у творче змагання з іншим англійським драматургом і майстром парадоксу — Бер¬нардом Шоу. Шоу визнавав Вайльда за гідного суперника і так визначив різни¬цю між їхніми творами: «Так, це по-справжньому смішно, але якщо комедія мене тільки забавляє, нездатна зворушити, я вважаю, що даремно поїхав на виставу». З появою комедій до Вайльда прийшли слава і багатство, але над жит¬тям письменника заходять хмари. Він пошивав у дурні і розлючував обивателів. І вони, так само, як заплутались колись у підсумках його роману, не по¬бачили різниці між сутністю письменника і його маскою. Про нього ширилися непевні чутки, а він «свідомо залицявся до нещастя». Був скандалі, процес, суд і дворічне ув'язнення за моральні збо¬чення. І новий досвід, підсумком якого пролунали гіркі слова «Балади Редінзької тюрми» (1898): «Коханих убивають всі» Це ще один життєвий парадокс, вистражданий письменником. Бала¬да була написана через півроку після звільнення з тюрми, у Франції, де оселив¬ся письменник під придбаним ім'ям. Останні роки доброхітного вигнання з батьківщини він зазнав матеріальної скрути, а ще більш духовної, бо щирих друзів залишилося мало. Поема «Балада Редінзькоі тюрми» — останній твір письмен¬ника — була видана 1898 року анонімно.

Помер Оскар Вайльд 1900 року в Парижі.