Позитивізм
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
ПОЗИТИВІЗМ (лат. posіtіvus - позитивний) - (1) парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат сугубо наукового (не філософського) пізнання; програмно-сцієнтистський пафос П. полягає у відмовленні від філософії ("метафізики") як пізнавальну діяльність, що володіє в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання синтезуючим і прогностичним потенціалом; (2) - філософський напрям, що ґрунтується на зазначеній установці. В еволюції П. можуть бути виділені наступні етапи: І - так званий "перший П." (Конт, Мілл, Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е.Ж. Ренан та ін.); ІІ - "другий П." (Авенаріус, Мах); ІІІ - "третій П." або неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Куайн, Поппер, Айдукевич, Лукасевич, Котарбіньский, Г. Райл, Дж. Уїсдом, П. Строссон, Дж. Остин, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап та ін.) і Віденським гуртком, на основі якого оформляється логічний П. (Шлік, Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, Г. Фейгль, Г. Ган, В. Крофт, Ф. Кауфман, К. Гедель і ін.); ІV - постпозитивізм, у рамках якого намічається очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміку науки (Кун, Лакатос, Тулмін, Фейєрабенд, Аналітична філософія, Віденський гурток).
