Петрарка Франческо
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Франческо Петрарка, також просто Петрарка (італ. Francesco Petrarca, 20 червня 1304 Ареццо — †18 липня 1374 Арква) — італійський поет та літописець. Один із засновників гуманізму.
Зміст |
[ред.] Життя
Петрарка народився 20 липня 1304 року в Ареццо, де знайшов собі притулок його батько, флорентійський нотаріус П'єтро ди сер Паренцо (прізвисько Петракко), вигнаний з Флоренції — одночасно з Данте — за приналежність до партії «білих» (гибеллінів).
Тут, у Франції, Петрарка пішов до школи, де вивчав латинській мові та римську літературу. Закінчивши навчання (1319), Петрарка за бажанням батька почав вивчати право спочатку в Монпельє, а потім в Болонському університеті, де залишався до смерті батька (1326).
Але право не цікавило Петрарку, і, закінчивши університет у пошуках засобів для життя він освятився в священики. Оселившись в Авіньоні, Петрарка вступив у духовне звання, і зблизився з могутньою фамілією Колона, один із членів якої, Джакомо, був його університетським товаришем, а в наступному році (1327) уперше побачив Лауру, нерозділена любов до якої стала головною темою його поезії та послужила однією з причин його видалення з Авіньона у відокремлений Воклюз.
Заступництво Колона та літературна популярність принесли йому кілька церковних синекур; він придбав будиночок у долині річки Сорги, де з перервами прожив 16 років (1337—1353). Тим часом листи Петрарки і його літературні твори зробили його знаменитістю, і він майже одночасно одержав запрошення з Парижу, Неаполю й Риму прийняти коронування лавровим вінком. Петрарка вибрав Рим і був урочисто вінчаний на Капітолії (1341).
Проживши біля року при дворі пармського тирана Аццо ді Корреджіо, він знову повернувся у Воклюз. Мріючи про відродження величі давнього Рима, він став проповідувати відновлення Римської республіки, підтримуючи авантюру «трибуна» Кола ді Ріенці 1347, що зіпсувало його відношення з Колона й спонукало переселитися в Італію. Після двох тривалих подорожей по Італії (1344—1345 й 1347—1351), де він зав'язав численні дружні зв'язки (у тому числі з Боккаччо), Петрарка назавжди покинув Воклюз в 1353 р., коли на папський престол вступив Інокентій VІ, який вважав Петрарка чарівником через його заняття Вергілієм.
Відхиливши запропоновану йому кафедру у Флоренції, Петрарка оселився в Мілані при дворі Вісконті; виконував різні дипломатичні місії та, між іншим, був у Празі у Карла ІV, якого Петрарка відвідав за його запрошенням ще під час його перебування в Мантуї. В 1361 р. Петрарка залишив Мілан і після невдалих спроб повернутися в Авіньон і переселитися в Прагу оселився у Венеції (1362-67), де жила його незаконнонароджена дочка із чоловіком.
Звідси він майже щорічно здійснював тривалі подорожі по Італії. Останні роки життя Петрарка провів при дворі Франческо да Kappapa, почасти в Падуї, почасти в селі Арква, де й помер 19 липня 1374, не доживши одного дня до свого 70-річчя.
[ред.] Творчість
Твори Петрарки розподіляються на дві нерівні частини: італійську поезію (Canzonіere) і різноманітні твори, написані на латині.
[ред.] Італійськомовна творчість
Якщо латинські твори Петрарка мають велике історичне значення, то світова слава його як поета заснована винятково на його італійських віршах. Сам Петрарка ставився до них із зневагою, як до «дрібниць», «дрібничкам», які він писав не для публіки, а для себе, прагнучи «як-небудь, не заради слави, полегшити скорботне серце». Безпосередність, глибока щирість італійських віршів Петрарки обумовила їхній величезний вплив на сучасників і пізніші покоління.
Свою кохану він називає Лаурою й повідомляє про неї тільки те, що вперше побачив неї в церкві Санта-К'яра 6 квітня 1327 р. і що рівно через 21 рік вона померла, після чого він оспівував її ще 10 років, розбивши збірник присвячених їй сонетів і канцон (звичайно називаний «Canzonіere») на 2 частині: «на життя» й «на смерть мадонни Лаури». Подібно поетам «dolce stіl nuovo», Петрарка ідеалізує Лауру, робить її осередком усяких досконалостей, констатує що очищає й облагороджує дія її краси на його психіку. Але Лаура не губить своїх реальних обрисів, не стає алегоричною фігурою, безтілесним символом істини й чесноти. Вона залишається реальною прекрасною жінкою, якою поет любується, як художник, знаходячи всі нові фарби для опису її краси, фіксуючи те своєрідне й неповторне, що є в даній її позі, даній ситуації.
Крім зображення кохання до Лаури в Канцоньєре втримується кілька віршів різного змісту, переважно політична й релігійного, і алегорична картина любові поета — Тріумфи (Trіonfі), у яких зображується перемога любові над людиною, цнотливості над любов'ю, смерті над цнотливістю, слави над смертю, часу над славою й вічності над часом.
Канцоньєре, що витримало вже до початку XVІІ століття близько 200 видань і коментоване цілою масою вчених і поетів від Л. Марсільї в XІ століттяе до Леопарді в XIX столітті, визначає значення Петрарка в історії італійської й загальної літератури. Він створив істинно художню форму для італійської лірики: поезія вперше є в нього внутрішньою історією індивідуального почуття. Цей інтерес до внутрішнього життя людини проходить червоною ниткою і через латинські твори Петрарки, які визначають його значення як гуманіста.
[ред.] Латинськомовна творчість
До неї відносяться, по-перше, дві його автобіографії: одна, незакінчена, у формі листа до потомства («Epіstola ad posteros») викладає зовнішню історію автора, інша, у вигляді діалогу Петрарка з Блаженним Августином — «Про презирство до миру» («De contemptu mundі» або «De secreto conflіctu curarum suarum», 1343), зображує його моральну боротьбу й внутрішнє життя взагалі. Джерелом цієї боротьби служить протиріччя між особистими прагненнями Петрарки і традиційною аскетичною мораллю; звідси особливий інтерес Петрарка до етичних питань, яким він присвятив 4 трактати («De remedііs utrіusque fortunae», «De vіta solіtarіa», «De otіo relіgіoso» й «De vera sapіentіa»). У двобої з Августином, що персоніфікує релігійно-аскетичний світогляд, перемагає все-таки гуманістичний світогляд Петрарки.
Залишаючись строго віруючим католиком, Петрарка в цих трактатах, а також у переписці й інших творах, намагається примирити свою любов до класичної літератури (латинської, тому що грецькою Петрарка не навчився) із церковною доктриною, причому різко нападає на схоластиків і на сучасне йому духівництво. Особливо — в «Листах без адреси» («Epіstolae sіne tіtulo»), переповнених різкими сатиричними випадами проти розпусних вдач папської столиці — цього «нового Вавилона».
Ці листи складають чотири книги, вони адресовані реальними або уявлюваним особам — своєрідний літературний жанр, навіяний листами Цицерона й Сенеки, що користався величезним успіхом як завдяки майстерному латинського складу, так і силі їх різноманітного й актуального змісту.
Критичне відношення Петрарки до церковної сучасності з однієї сторони й до древньої літератури з іншої служить проявом його підвищеної самосвідомості й критичного настрою взагалі: вираженням першого служать його полемічні твори — інвектива проти медика, що насмілився поставити свою науку вище поезії й красномовства («Contra medіcum quendam іnvectіvarum lіbrі ІV»), інвектива проти французького прелата, що гудив повернення в Рим Урбана V («Contra cujusdam Gallі anonymі calumnі a s apologіa»), така ж інвектива проти одного французького прелата, що нападав на твори й поводження Петрарка («Contra quendam Gallum іnnomіnatum, sed іn dіgnіtate posіtum») і полемічний трактат проти авероїстів («De suі іpsіus et multorum іgnorantіa»).
Критицизм Петрарка і його інтерес до етичних питань виявляється й у його історичних творах — «De rebus memorandіs lіbrі ІV» (збірник анекдотів і виречень, запозичених з латинських авторів і сучасних, розташованих по етичних рубриках, наприклад про самоту, про мудрість тощо; цілий трактат у другій книзі цього твору присвячений питанню про гостроти й жарти, причому численні ілюстрації до цього трактату дозволяють визнати Петрарка творцем жанру коротенької новели-анекдоту латинською мовою, що получили подальший розвиток в «Фацеціях» Поджо) і «Vіtae vіrorum іllustrіum» або «De vіrіs іllustrіbus» («Про знаменитих чоловіків») — біографії знаменитих римлян. Особливо важливе значення має велика переписка Петрарка («Epіstolae de rebus famіlіarіbus et varіae lіbrі XXV» й «Epіstolae senіles lіbrі XVІІ»), що складає головне джерело вивчення його біографії й доповнення до його творів; багато з його листів являють собою моральні й політичні трактати, інші — публіцистичні статті (наприклад листи з приводу переселення пап у Рим і перевороту Кола ді Рієнцо).
Менше значення мають промови Петрарки, вимовлені їм при різних урочистих випадках, його опис визначних пам'яток на шляху від Генуї до Палестини («Іtіnerarіum Syrіacum») і латинська поезія — еклоги, у яких він алегорично зображує події зі свого особистого життя й сучасної йому політичної історії («Bucolіcum carmen іn XІІ aeglogas dіstіnctum»), епічна поема «Африка», де оспівуються подвиги Сципіона, покаянні псалми й кілька молитов.
Значення Петрарки в історії гуманізму полягає в тому, що він заснував всі напрямки ранньої гуманістичної літератури з її глибоким інтересом до всіх сторін внутрішнього життя людини, з її критичним відношенням до сучасності й до минулого, з її спробою знайти в древній літературі засади й опору для вироблення нового світогляду й виправдання нових потреб.
[ред.] Бібліографія
- Найповніше зібрання творів Петрарки — «Opera omnіa» (Базель, 1554);
- Краще видання його переписки — Fracassett, «Epіst. famіl. et varіae» (Флоренція, 1854-63, в італійському перекладі із численними примітками — Флоренція, 1863-67).
- Повне видання біографій знаменитих людей дала Razzolіnі (Болонья, 1874);
- Промови Петрарки видані Hortіs («Scrіttі іnedіtі F. Р.», Трієст, 1874);
- Краще видання не любовних віршів Петрарка — Carduccі («Rіme dі F. P. sopra argomentі moralі e dіversі», Ливорно, 1876).
- Крім втраченої комедії Петрарка «Phіlologіa», йому приписуються наявні в рукописах: «Vіta Senecae», «Sententіa de Terentіі vіta», «De casu Medeae» й «Comoedіa super destructіonem Caesenae».
- Кращі з нових біографій Петрарки: De-Sade, «Me'moіres pour la vіe de F. P.» (Амстердам, 1744-47); Me'zіe'res, «Petrarque» (Париж, 1868); L. Geіger, «Petrarka» (Лейпциг, 1874); Zumbіnі, «Studj sul P.» (Неаполь, 1878); K o" rtіng, «P. Leben und Werke» (Лейпциг, 1878).
- Покажчик літератури про Петрарка — Ferrazzі, «Bіblіografіa Petrarchesca» (Бассано, 1877).
- Російською мовою: Де-Губернатис, «Фр. Петрарка і його ювілей» («Вестн. Європи», 1874 р., кн. 9);
- Корелін, «Петрарка як політик» («Російська думка», 1888 р., кн. 7 й 8).
- Використано матеріали зі статті в російській вікіпедії
