Українська Військова Організація

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Українська Військова Організація (УВО) — нелеґальна військ. рев.-політ. формація, що постала 1920 заходами старшин різних укр. армій: Січ. Стрільців (ідеологічно-політ. вклад), УГА, а гол. її VI бриґади (бойовий та орг. елемент). Постала УВО з метою продовжувати збройну боротьбу за державність. У ній брали участь військовики різних політ. партій, а створенню її сприяла міжнар. і внутр.-укр. ситуація: на Україні тривала партизанська боротьба, справа Сх. Галичини ще не була вирішена в міжнар. політиці, і хоч два укр. уряди (УНР і ЗУНР) діяли не скоординовано, однак все це підносило настрій і творило надії на майбутнє. Тоді спонтанно поставали конспіративні гуртки молоді в самій країні і за кордоном під різними назвами («Молода Україна», «Комітет Укр. Молоді», «Воля» тощо), які згодом зникли або увійшли до УВО.

У вересні 1920 у Львові створилася тимчасова Начальна Колегія УВО (О. Навроцький, М. Матчак, Я. Чиж, Ю. Полянський і В. Целевич), яка з приїздом з-за кордону полк. Є. Коновальця (20. 7. 1921) переіменувалася на Начальну Команду (НК) на чолі з Є. Коновальцем і шефом штабу полк. Ю. Отмарштайном. В УВО були орг.-кадрова, розвідна, бойова і пропаґандивно-політ. референтури. Основною територією дії УВО була Галичина, яку поділено на 13 військ. округ, округи на пов. з округовими і пов. командами (всіх 58). НК утримувала зв'язок з кожною командою окремо; до осени 1922 вони відбули три таємні конференції у Львові, де був центр УВО. Діяльність УВО в УРСР розробляв Ю. Отмарштайн, практичну роботу вів Ю. Тютюнник. Для зв'язку з повстанцями ще раніше вислано старшин І. Андруха, М. Опоку, В. Романика, Нерослика й Решетуху (перших двох убито при викритті повстанського штабу в Києві, ін. загинули без вісти). Амнестія 1923, політика НЕП та українізація не сприяли військ. боротьбі.

Поза укр. землями УВО утримувала експозитури під різними назвами. Найважливіші в Чехо-Словаччині (Крайова Команда), в Берліні (Закордонна Делеґація УВО), у Данціґу, в Литві (Гурток українців при Лит.-Укр. Т-ві). Поставали гуртки УВО й за океаном, які стали статутовимя т-вами під різними назвами і політ. й фінансово підтримували УВО. Експозитури ставили собі завданням леґалізувати чл. УВО за кордоном, підтримувати зв'язки з чужинецькими колами, транспортувати зброю та літературу, організувати вишкільні курси.

Як військ. орг-ція, УВО лишила політику у вужчому розумінні укр. урядам, але була від них незалежна, хоч свою діяльність достосовувала до їх дипломатичних заходів. Контакти з екзильними урядами були неофіц. і посередні: з ЗУНР через Міжпартійну Раду або Делеґатуру ЗУНР у Львові, з УНР — тільки через військ. кола.

У діяльності УВО можна розрізнити два періоди: рев.-військ. (1920 — 22) і рев.-політ. (1922 — 31). УВО здійснила реєстрацію військовиків, оформила їх в орг. формації, при чому ударною силою на випадок війни мали бути укр. інтерновані частини в Чехо-Словаччині та формовані з полонених в Італії. Збирано й маґазиновано зброю, частково куповано її за кордоном. Як реакція на незаконні поль. акти (конскрипція 30. 9. 1921, вибори до сойму 5; 12. 1922, призив новобранців до війська), велася широка діяльність з бойовими виступами, вершком яких була саботажна акція восени 1922. У висліді відбувалися процеси проти чл. УВО, з яких найголовніші були за атентат 26. 9. 1921 С. Федака на маршала Й. Пілсудського і воєводу О. Ґрабовського у Львові та за вбивство 15. 10. 1922 укр. кандидата до сойму С. Твердохліба.

У висліді були хвилі арештів; полк. Коновалець та дехто з НК виїхали за кордон, команду у Львові перебрав А. Мельник. Конференція в Оліві б. Данціґу на поч. зими 1923 реорганізувала УВО, створивши НК тимчасово в Берліні й Крайову Команду у Львові. Тоді ж остаточно відмежовано УВО під ЗУНР. Після рішення Ради амбасадорів 15. 3. 1923 уряд ЗУНР втратив міжнар. статус, през. Є. Петрушевич хотів далі боротися з Польщею, спираючись на УРСР. Большевики обіцяли допомогу, але вимагали повністю підпорядкувати УВО Петрушевичеві й усунути Є. Коновальця. Це викликало внутр. кризу в УВО, що тривала майже два роки. Більшість чл. УВО відстоювала соборницький принцип НК УВО, але деякі гал. старшини висловлювалися за політику Петрушевича, відбувши окрему нараду 1925 в Ужгороді. Перемогла НК УВО, опозицію виключено. Вона оформилася 14. 5. 1926 в ЗУНРО (Зах.-Укр. Нац.-Рев. Орг-ція) і почала видавати неперіодичний орган у Берліні «Укр. Революціонер» (1926 — 29). Ця орг-ція не знайшла відгуку на рідних землях і незабаром занепала.

УВО поступово перебирала і політ. виховання. Найперше створила Політ. Колеґію при НК у Львові; з 1. 1. 1927 почала видавати власний орган «Сурма» (наклад 10 000, було окреме вид. для Америки), що друкувався в Берліні, а згодом у Литві. УВО користувалася для зовн. інформації журн. „Osteuropäische Korrespondenz" у Берліні, на рідних землях фінансувала «Червону Калину», відновила й підтримувала «Літ.-Наук. Вісник», закупила уділи в новозаснованій газ. «Новий Час».

У висліді безвиглядности можливої збройної- боротьби, репресій влади й діяльности опозиції, відновлення укр. політ. партій тощо, старшинські кадри УВО в сер. 1920-их pp. пішли в леґальне суспільне й політ. життя. Політ. й ідеологічні розбіжності серед чл. УВО посилилися з появою ОУН. Почався наплив молодшого елементу, ідейного, жертовного, але недосвідченого. Молоді кадри вишколювано на курсах у Карпатах, у Чехо-Словаччині, в Німеччині й Данціґу. Крайовими комендантами були представники старшинських кадрів (А. Мельник, Я. Індишевський, Ю. Головінський, О. Сеник, Р. Сушко, Б. Гнатевич, В. Горбовий), щойно з 1928 в крайовій команді почали з'являтися невійськовики-бойовики. Останнім крайовим комендантом був Р. Сушко (осінь 1931). Замість військ.-орг. роботи, УВО перейшла на бойову акцію, далі відбувалася перебудова УВО не за військ. традицією, а за потребами бойової конспіративної орг-ції. Бойова діяльність, відома тільки з процесів, залишилася частково таємною. Найвідоміші акції: експропріяція держ. грошей (під Богородчанами, Калушем), напади на пошту у Львові, під Печеніжином і Бірчею, у Трускавці, а також у Польщі — в Сьремі (Познанщина); атентати: на през. Польщі С. Войцєховського у Львові 5. 9. 1924, на шкільного куратора С. Собінського у Польщі 19. 10. 1928, на антиукр. «Слово Польське» („Slowio Polskie") 1926 у Львові; перестрілка з поліцією під св. Юром 1. 11. 1928, під час якої поранено кільканадцять поліцаїв; напад на Сх. Торги у Львові 1929. Останнім атентатом, організованим без відома Крайової Команди з ініціятивй окремих молодших чл. УВО, було вбивство посла Т. Голуфка 29. 8. 1931. Саботажної діяльности УВО не вело, її розгорнула молодь в ОУН.

На поч. УВО була фінансована різними збірками, пізніше дійшли: частина фондів, вивезених Січ. Стрільцями з України, дотації уряду УНР на формування відділів, у Чехо-Словаччині, пожертва Кан. Червоного Хреста та ін. пожертви заокеанської еміґрації; допомога від укр. фінансових установ за посередництвом С. Федака; гроші, здобуті в експропріяціях. Лит. урядові й військ. кола підтримували друк і транспорт «Сурми» й ін. матеріялів УВО, допомагали видачею пашпортів для чл. УВО та фінансовими дотаціями. Нім. військ. кола покривали кошти курсів, допомагали в транспорті осіб і матеріялів, але з умовою, щоб бойова та пропаґандивна діяльність була спрямована тільки проти Польщі, а не проти СРСР; Центр УВО уникав таких зобов'язань.

УВО підтримувала принагідні зв'язки з чужими урядовими чи півурядовими колами у справі азилю, контактів з студентськими й ін. орг-ціями. Різні чужі установи жадали від УВО розвідчої співпраці, але вона принципово відмовлялася, хоч окремі її чл. подібні контакти могли мати. Проте власна розвідка для внутр. вжитку була організована зразково. НК не мала жадних контактів з сов. колами, такі зв'язки підтримувала опозиція, за що її виключено з УВО.

В сер. 1920-их pp. на УВО почали орієнтуватися націоналістичні гуртки і визначніші особи, що не погоджувалися з партійною практикою і відкидали всяку орієнтацію на окупантів. Так само до УВО приставала рев. молодь. Коли 1926 — 29 почала формуватися Орг-ція Укр. Націоналістів (ОУН), УВО вжила її як русло для молодих кадрів, зберігаючи за собою керівні пости цієї політ.-ідеологічної формації. На чолі Проводу Укр. Націоналістів (ПУН) став Є. Коновалець, начальний командант УВО. Однак УВО не ліквідувалася, зберігаючи ще якийсь час свою окремішність і НК та видаючи «Сурму» до кін. 1934. Вона існувала не тільки символічно, але й фактично, як резерва на випадок потреби бойових виступів. Ані УВО, ані її НК ніколи не ліквідувалися якимось формальним актом чи заявою, а вигасли через бездіяльність, а її практичну діяльність перебрала ОУН.

[ред.] Література

Енциклопедія українознавства
Коновалець Є. Причинки до історії укр. революції. Прага 1928; Мартинець О. Від УВО до ОУН. 1949; Срібна Сурма. Зб. ст. і матеріялів, ч. 1 — 2. Торонто 1959 — 62; Книш З. Власним руслом. УВО в 1922 — 26. Торонто 1966; Його ж. Далекий приціл. УВО в 1927 — 28. Торонто 1967; Його ж. На повні вітрила. УВО в 1924 — 26. Торонто 1969. жж. Сурма, річники 1927 — 32; Укр. революціонер. Берлін 1926 — 29; УВО. Підземне військо України, в зб. Є. Коновалець та його доба. Мюнхен 1974.
УВО