Лелека
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Лелека — болотний птах родини Сiсоniidеа з довгими ногами, довгою шиєю, великими потужними крилами і довгим дзьобом. Деякі види досягають півтора метра висоти. Дуже шанований в Україні та в інших країнах Європи.
Він рано прилітає весною в Україну і тому, разом із ластівкою, він ВІСНИК ВЕСНИ. Хто перший побачить весною бусля, що летить, тому ввесь рік буде щастити, і рік скоро промине.
Першого бузька вітають словами: "Стоїть бузько на воротях у червоних чоботях."
На Благовіщення бусель вже звичайно вспіває у нас або сісти на яйця, або знести бодай одне яйце. Якщо він уже сидить на яйцях, то весна буде тепла (Ів. Біньковський в "Кіевс. Стар." 1903, V, 99).
В Україні, як, зрештою, і в багатьох інших країнах, як Італія, тощо, вірили, що бусель приносить щастя тій хатині, на якій зробить собі гніздо. (Проф. Сумцов у "К. Ст." 1889, V, 504). І Д. Лепкий писав: "Це — якесь домове божище, яке зо своїм гніздом на хаті приносить всій родині щастя та багату долю" ("Зоря" 1885, 129).
Звідси й сувора заборона руйнувати гнізда бусля:
Шануй гніздо старого чорногуза,
Він стереже І клуню і стіжок...
(Н. Филииович)
У Туреччині бусель — свята птиця, забити її — злочин. Те саме було й в Ельзасі, Швейцарії, Данії й подекуди в Іспанії.
В Україні вірили також, що коли б хто наважився зруйнувати гніздо бусля, то він помстився б, підпаливши йому хату. Як подають Новосельський ("Люд України" II, 126) та П. Чубинський ("Труди..." I, 62) ніби не раз бачили, як бусель ніс головню з вогнем. На галицькому Підгір'ї запевняли навіть, що бусель може викресати вогонь своїм дзьобом, щоб пімститися (Етн. Збір. НТШ V, 171). Але вірили в Україні також, що розсерджений бусель може й просто наслати на хату громову хмару (Сумцов в "К. Ст." 1889, V, 504).
Тому виступає він у нас, як СИМВОЛ ПОМСТИ.
Був він також СИМВОЛОМ НЕПОСЛУХУ. Про його походження оповідали в Україні за апокрифами, що ніби одного разу Пресвята Діва наказала служниці випрати її сорочку в морі, не дивлячись на неї. Служниця зломила заборону, і Богородиця покарала її, перекинувши її в лелеку. (Чубинський I, 62; Драгоманов "Малор. Преданія" 8).
За іншим варіянтом в бусля було перекинено чоловіка, якому було наказано викинути торбу з гадами, не заглядаючи в неї. Чоловік з цікавости всетаки заглянув у юрбу, а гади скристувалися з того й розлізлися по світі. За те Бог зробив того чоловіка буслем, щоб він збирав їх. (Сумцов у "К. Ст." 1889, V, 504). Те саме оповідали й на Стрийщині (Етн. Зб. НТШ: V, 179-80).
У Голландії, в Німеччині, та в багатьох інших країнах, бусель виступає, як символ НАРОДИН і, завдяки своїй довгій шиї та незугарним ногам дуже добре прислужується карикатуристам, що малюють його з дитиною у дзьобі. В Галичині теж оповідають дітям, що дітей приносить бузько з рік, озер, ставів, — взагалі з води. З етнографічних записів, пороблених в наддніпрянській Україні, видно, що там про таку ролю бусля не знають: замість того кажуть, що дитину знайшла баба в очереті, в бур'яні, в піску, на вербі, тощо, або й мати, бродячи річкою. Бусель, як символ народження, — німецького походження. (Мат. укр. етн. НТШ, VIII. 31-32).
Натомість бусель виступає у нас, як символ ДАЛЕКИХ ПОДОРОЖЕЙ ТА МАНДРІВОК: "Облітав сердега моря й землі, як лелека" (Слов. Закревського 1860 р.). Коли діти побачать бусля, що летить у вирій, зараз же беруть паличку, чи соломку, і кидають у слід примовляючи: "Лелеко, лелеко це тобі на гніздо!" — Кажуть, що так годиться робити (Мат. У. етн. НТШ, IX, 105).
Буслі відлітають "до вирію" вже на Спаса (Етн. Зб. НТШ, V, 80).
Виступає у нас бусель і як символ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ: "Бузьки жиють, як люди, громадським життям, злітаються на Спаса докупи і вибирають старшого, який їх судить, а інші карають. Один селянин оповідав, що бачив такий суд над самицею за те, що вона молодих не вивела: її засудили на смерть і задзьобали" ("Зоря" 1885. XI, 129).
У давніх натуралістів та в отців Церкви бусель виступає, як символ пошани до батьків, бо, як писав Леонардо да Вінчі, "коли бусель зробиться старим, діти підтримують та годують його аж до самої смерти". Проте, в українських етнографічних матеріялах я не знайшов відгуків цього давнього вірування, і тільки в Гр. Сковороди оповідання про буслів, що опікуються своїми батьками, лягло в основу його "Благодарного Еродія".
