Історія Узбекистану
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
На території Узбекистану збереглися тисячі пам'яток археології та архітектури, у фондах наукових центрів і музеїв зберігається велика кількість рукописів і предметів, що свідчить про самобутню і багатовікову історію краю.
Зміст |
[ред.] Давні часи
Перші сліди стародавньої людини зафіксовані майже по всій території Узбекистану в епоху так званого нижнього (раннього) палеоліту (приблизно з 700-600 до 100 тис. до н.е.). Окремі кам'яні знаряддя праці цього періоду знайдено в долині ріки Сох, у печері Селунгур, де виявлено останки стародавньої людини, яка отримала назву "Ферганатроп", у долині р. Ахангаран (стоянка Кульбулак), в горах Байсунтау та Зеравшанської оази (Аманкутан, Зірабулак, Кутурбулак).
Найбільшими пам'ятками середнього палеоліту (100-40 тис. до. н.е.) є Обірахмат, Ходжакент, Палтов, Кульбулак (Ташкентський вілоят - область). Аманкутан, Кутурбулак, Зірабулак, Ходжамазгил (Самаркандський вілоят), Учтут (Навоїйський вілоят). У 1938 році у гроті Тешикташ Сурхандар'їнського вілояту було виявлено поховання неандертальського хлопчика.
Епоха пізнього палеоліту (40-35 - ХІІ-Х тис. до н.е.) характеризується формуванням сучасної людини (кроманьйонця). Як результат розподілу праці формується патріархат, з'являються перші зразки художнього ремесла і образотворчого мистецтва (наскельні розписи). Неабияке значення мають Самаркандська верхньопалеолітська, Акташська стоянки і знахідки Кульбулака у Ташкентському вілояті. Період ХІІ-V тис. до н.е. увійшов в історію як час мезоліту, коли важливим досягненням стало освоєння знарядь полювання (наконечники стріл і списів) і приручення тварин. Основними заняттями було полювання і рибальство. Тільки у Ферганській долині зафіксовано і вивчено понад 100 пам'яток мезоліту, які знаходяться по берегах рік та озер. Основні: стоянки Обішир і Кушиліш (Ташкентський вілоят) і печера Мачай (Сурхандар'їнський вілоят).
VІ-ІV тис. до н.е. - період неоліту, або нового кам'яного віку. Відбувається перехід до більш досконалої техніки обробки матеріалів: шліфування каменю, формування і обпечення глини. Крім того, виготовляється кераміка, формуються прототипи сільських поселень, а також виділяються парні сім'ї. Вже будується наземне житло з глини, зводяться курені і прибудовуються землянки. Культура мисливців і рибалок, поширена на території Хорезма і Бухари, широко відома під назвою кельтемінарської. Найбільша з її пам'яток - стоянка Джанбас-4.
Наступний історичний період - ІІІ - початок І тис. до н.е. - припадає на епоху бронзи. Людина винайшла та освоїла спосіб отримання бронзи - твердішого металу, ніж мідь. Основною сферою діяльності стає скотарство і землеробство - спочатку на природному ґрунті, а поступово і за допомогою штучного зрошування. Широко відомі такі центри культури як Шерабадська, Бандиханська, Шурчинські оази.
Кінець ІІ тис. до н.е. - І тис до н.е. - період заліза. Залізо все більше використовується у всіх можливих сферах господарства. Розвивається висока землеробська культура. Це період подальшого становлення стародавнього суспільства, утворення класів і ранніх держав, а також розпаду первіснообщинного ладу.
[ред.] Стародавні держави
У стародавніх центрах землеробської культури формуються такі державні утворення як Бактрія (Сурхандар'їнський і Кашкадар'їнський вілояти, південно-східна частина Туркменістану і північно-західна частина Афганістану), Хорезм (нинішній Хорезм) і Согдіана (Самаркандський і Бухарський вілояти) зі столицею в Самарканді. Согдіана, Хорезм і Бактрія - великі і могутні царства з розвинутим землеробством, скотарством і системою державного зрошування.
У 525 р. до н.е. перси під проводом Кіра II, а потім і Доро I (Дарій) підпорядкували ці держави, включивши їх як східні володіння (сатрапії) до складу величезної Ахеменідської імперії. Згідно з історичними джерелами (зокрема Геродот), проти перського нашестя успішно боролися цариця Тумаріс і пастух Ширак.
У 330-327 р. до н.е. завдяки величезним зусиллям ці царства були підкорені Олександром Македонським і увійшли до складу його імперії. Воєначальник-согдієць Спітамен завдає йому відчутних втрат, тому Олександр змушений шукати підтримки у місцевої знаті, діяти шляхом підкупу, політичних хитрощів, зради, щоб придушити повстання і нейтралізувати Спітамена. Після смерті О.Македонського (323 рік до н.е.) ці сатрапії перейшли до одного з його воєначальників - Сельовка, який у 312 р. до н.е. утворив державу і династію Сельовкидів. У 250 р. до н.е. Бактрійський сатрап Діодот оголосив себе незалежним правителем і утворив Греко-бактрійське царство, яке проіснувало трохи більше ніж 100 років. До його складу входили Бактрія, Согдіана і Маргіана.
Після розгрому Греко-Бактрії тохарами-юєчжами утворилося незалежне державне об'єднання - юєчжів. До нього увійшли території Сурхандар'їнського вілояту, Південного Таджикистану і північна частина Афганістану. Невдовзі держава юєчжів розпалася на п'ять самостійних князівських володінь, які проіснували близько ста років. У I ст. до н.е. серед цих володінь найвпливовішим стає Кушанське, яке й об'єднало інших під своїм верховенством. Найвищий розквіт Кушанського царства (за царів Кадфізі II і Канішке) - це кінець І і початок ІІ ст. н.е., коли до його складу входили Сівба, Індія, Пакистан, Афганістан, Таджикистан і південні області Узбекистану. Воно перетворилося у світову державу нарівні з Римською і Ханською імперіями. Термез стає одним з великих торговельних і культурних центрів Кушанського царства. В окрузі Термеза були зведені буддійські культові комплекси (Каратепа, Фаязтепа та інші). Завдяки Великому Шовковому шляху, який з'єднує Китай і країни східного Середземномор'я, відбувається зростання торгівлі і товарообміну.
У III ст. н.е. могутність Кушана послаблює Сасанідська (перська) монархія. Вторгнення кідаритів і хіонітів у ІV ст. н.е. призвело до остаточного розпаду Кушанського царства.
Крім цих держав, важливу роль в історії Узбекистану відіграли держави, що утворилися на півночі і сході нинішнього Узбекистану. Держава Кангюй (Кангха) (IV-III ст. до н.е. - V ст. н.е.) розташовувалася на частині північних територій Центральноазіатського Дворіччя, Ташкентського оазису і Таласської долини. Головним містом було Чач (Ташкентський оазис). А на території Фергани існувала держава Паркана (у китайських джерелах - Давань) (II ст. до н.е. - V ст. н.е.) зі столицею Гушан (суч. Узгенд) і з розвинутими зрошувальною системою, землеробством і скотарством.
[ред.] Середньовіччя
У кінці IV - на початку V ст. масагетські кочові племена, які жили в Аральському басейні, утворили державу Ефталітів (від імені ватажка цього кочового племені - Ефталана), а в другій половині V ст. (457 р.) ефталіти на чолі з Вахшунваром підпорядкували Чаганіан, Тохарістан, Бадахшан, Согд, Чач, Давань, Бухару, Турфан та інші міста. Вони встановили своє панування над всією Центральною Азією, східними областями Ірану, Північною Індією і Східним Туркестаном.
У VI ст. частина ефталітів осіла у містах і невдовзі асимілювалася з місцевим населенням, тоді як інша вела кочовий і напівкочовий спосіб життя у степових і напівпустельних районах, займаючись скотарством. Правителі прагнули встановити контроль над караванними дорогами Великого Шовкового шляху, які проходять через їхні території, поглибивши одночасно економічні і культурні зв'язки з Китаєм, Індією та Іраном.
[ред.] Тюркський каганат
У VI ст. різні племена і народи Центральної Азії, Алтаю та Семиріччя об'єдналися у Тюркський каганат, який швидко розширив свої володіння, приєднавши до них все Центральноазіатське Дворіччя (середина VІ ст.). Таким чином, тюрки створили величезну кочову імперію, яка охоплювала простір від Кореї до Причорномор'я.
На початку VII ст. Каганат розпався на Західний і Східний. Територія сучасного Узбекистану входила до складу Західно-Тюркського каганату. Великі торговельні центри цього періоду - Самарканд, Бухара, Пайкенд, Термез, ряд міст Хорезма і Чач. Поширюється бавовництво, садівництво, виноградарство, ткацтво і шовківництво (з Китаю). В кінці VІІ ст. Західно-Тюркський каганат розпався на фактично самостійні дрібні володіння, тому був легко завойований арабами.
[ред.] Арабське завоювання
На початку VIII ст. починається завоювання Дворіччя на чолі з арабським полководцем - намісником Хорасана Кутейбою ібн Муслімом. У 705 р. він почав просуватися вглиб території Центральноазіатського Дворіччя і в 715 р. закінчив його завоювання, підкоривши Фергану. Центральноазіатське Дворіччя отримало назву Мавераннахр (від арабської - "земля за річкою"). За короткий період майже все населення прийняло іслам. У 776-783 рр. Мавераннахром прокотилася велика хвиля повстань, найбільшим з яких було повстання під проводом Муканни (рух "людей у білому одязі") проти арабів і великих місцевих землевласників, які перейшли на їхній бік.
[ред.] Тюркські династії
У 821 р. намісник Хорасана і Мавераннахра Тахір ібн Хусейн домігся певної незалежності від арабів, і правління перейшло до династії Тахирідів, яка управляла країною майже 100 років.
У кінці IX століття до влади в Мавераннахрі прийшли нащадки Саману - Саманіди, які домоглися повної незалежності від Арабського халіфату і правили до 999 р. Саманіди поширили свою владу від північних схилів Тянь-Шаню до Гіндукуша, від присирдар'їнських степів до північних областей Ірану. Період правління Саманідів характеризується не тільки розквітом міст, але й розвитком культури і науки. У цей період творять видатні мислителі Сходу - Фарабі, Беруні, ібн Сіна, поети Рудакі і Дакікі та інші. У таких містах як Бухара (столиця Саманідів), Балх, Термез, Самарканд, Ургенч, Мерв, Нішапур бурхливо розвивалися ремісниче виробництво, торгівля, культурне життя, світська і релігійна освіта. В Бухарі існувала бібліотека "Диван ал хікла" ("Сховище мудрості"), одним з читачів якої був ібн Сіна.
У 999 р. південні володіння Саманідів були захоплені Газневідами (держава розташована в південному Афганістані, Таджикистані, північній Індії та Ірані, до південної частини Каспійського моря), а інша частина - Шаш, Фергана, Согдіана, Бухара і Самарканд - потрапили під владу Караханідів (династія правителів, які об'єднали кочові племена і створили кочову державу в Семиріччі у 2-й половині Х ст.). Караханіди підпорядкували територію від кордонів Китаю до Амудар'ї, створивши централізовану державу.
У 1130 р. кочові тюрки під проводом династії Сельджукідів, які прийшли з районів Приаралля і нижньої течії Сирдар'ї, завдали великої поразки Газневідам і Караханідам, встановивши свою владу в Центральній Азії. Як результат слабкої централізації влади в країні при Сельджукідах у Мавераннахрі посилилися процеси роздробленості, що привело до зміцнення самостійності окремих володінь.
Так, у цей час Хорезм стає незалежним володінням на чолі з династією Ануштегинідів, а згодом однією з найбільших держав зі столицею в Ургенчі, яка включає у свої межі всю територію нинішнього Узбекистану, північно-східний Іран, центральний і північний Афганістан до кордонів східного Туркестану. У Хорезмі процвітає наука і культура, ремісництво, торгівля, будуються нові міста.
Але в 1219 р. у володіння Хорезмшаха Мухаммада вторглися монгольські війська Чингісхана. До 1221 р. вся Центральна Азія потрапила під владу Чингісхана. Хорезмшах втік, замість нього визвольну боротьбу проти загарбників вів його син Джалаліддін Мангуберді, який завдав значних втрат військам Чингісхана. Центральна Азія була спустошена і зруйнована, сотні тисяч людей відведені у рабство. Після смерті Чингісхана в 1227 р. Центральна Азія разом з Семиріччям і Східним Туркистаном утворили улус, властителем якого став 2-й син Чингісхана - Чагатай, а фактично країною правив його радник Махмуд Ялавач.
У 40-х роках ХІV ст. Чагатайський улус розпався на ряд володінь, посилились роздробленість і міжусобиці. У цій обстановці, в 2-й половині ХІV ст. до влади прийшов великий Амір Темур (Тамерлан) (1336-1405 рр.).
Об'єднавши розрізнені володіння в Центральній Азії, Амір Темур створив могутню державу зі столицею в Самарканді. У результаті військових походів Аміра Темура були підкорені Іран, Закавказзя, Ірак, Сирія, Туреччина, Північна Індія, Афганістан. Він помер на початку 1405 р. перед походом у Китай. Обширною державою Амір Темур управляв через своїх синів, онуків і наближених. Централізація держави у Мавераннахрі дала змогу відновити економіку, сільське господарство, ремісниче виробництво, внутрішню і зовнішню торгівлю. Спостерігається підйом міського життя, особливо в столиці держави - Самарканді. Були відроджені і вдосконалені інститути державного, соціального і військового управління (Книга Аміра Темура "Темур тузуклари" - "Уклад Темура"). Він встановив контроль над Великим Шовковим шляхом, забезпечивши його захист.
Цей період також характеризується інтенсивним розвитком науки, архітектури, містобудування, літератури, образотворчого і прикладного мистецтва. Після смерті Аміра Темура його держава розпалася на дві: одна у Хорасані з центром у Гераті, де правив його син Шахрух, друга у Мавераннахрі з центром у Самарканді, де правив син Шахруха - Улугбек. Межі держави Улугбека майже збігаються з кордонами сучасного Узбекистану. Улугбек увійшов в історію як видатний вчений-астроном середньовіччя, організатор і заступник науки і мистецтв.
У Самарканді жили видатні вчені, були створені астрономічна обсерваторія, академія і велика бібліотека, яка стала центром наукової думки. Після трагічної смерті Улугбека у 1449 р. Хорасан і Мавераннахр остаточно розпадаються на самостійні володіння. Тоді як в Мавераннахрі настав період економічного і культурного застою, посилилася роздробленість та усобиці, в Гераті спостерігався високий рівень розвитку, що пов'язано значною мірою з діяльністю головного візира двору султана Хусейна - Алішера Навої (1441-1501), поета і мислителя, засновника сучасної літературної узбецької мови.
Внаслідок посилення феодальної міжусобиці і кровопролиття політична влада у Мавераннахрі перейшла до рук релігійних діячів, найвідомішим з яких був шейх Убайдулла Ходжа Ахрар. У 1499 р. у межі Мавераннахра з півночі, з Кипчакського степу (Дешті-Кипчак - Південний Казахстан) вторглися кочові племена узбеків на чолі з Шейбаніханом. На цьому завершилося панування в Центральній Азії Темурідів і встановилася влада Шейбанідів.
Економічний і культурний центр перемістився з Самарканда в Бухару, а Шейбанідське правління почало називатися Бухарським ханством. На початку XVIII століття влада у ханстві перейшла до представників династії Аштарханідів. Їх правління характеризувалося ослабленням центральної влади, зростанням сепаратистських тенденцій та усобиць. У результаті держава розкололася на частини: Бухарське ханство, яке в середині XVIII століття, після приходу до влади династії Мангитів, почало називатися Бухарським еміратом; Кокандське ханство на чолі з династією Мінгів, зі столицею у Коканді, що утворилося у Ферганській долині на початку XVIII ст. З 1512 р. у Хорезмі починає існування Хівінське ханство, столицею якого в різний час були міста Вазір, Куня-Ургенч і Хіва.
Рівень централізації обох ханств та емірату багато в чому залежав від політичної волі та активності правителя. У зв'язку з цим зростання економіки, культури, об'єднання політичних сил відбувалися непослідовно і нерівномірно. Часті міжусобиці і роздробленість, війни між ханствами і посилення релігійної реакції стали причиною застою в економіці і духовній сфері всіх трьох держав.
[ред.] Нова історія
У 2-й половині XVIII ст. територія Центральної Азії була важливим з геополітичної точки зору регіоном, що активізувало політику Російської імперії і Великобританії у цьому регіоні.
Перший невдалий похід російських військ на Хівінське ханство був проведений за наказом Петра I на початку XVIII століття. В середині XIX століття активізувалася діяльність як російських, так і англійських дипломатичних і розвідувальних місій в центрально-азіатських ханствах.
В кінці 40-х - на початку 50-х років XIX ст. царська Росія почала поступове і планомірне військове просування вглиб Центральної Азії. У 60-х роках почалося вторгнення російських військ на територію Кокандського ханства. У 1865 р. на території на північ від Сирдар'їнської і Новококандської лінії на захоплених землях утворено Туркестанську область, яка підпорядковувалась Оренбурзькому генерал-губернатору.
17 травня 1865 р. взято Ташкент. У 1867 р. створено Туркестанське генерал-губернаторство з центром у Ташкенті. В кінці 70-х років територію Кокандського ханства включено до складу Туркестанського генерал-губернаторства під назвою Ферганської області. У 1873 році як результат військових перемог російської армії над бухарськими і хівінськими військами було встановлено протекторат Росії над Бухарським еміратом і Хівінським ханством.
[ред.] XX вік
На початку XX ст. активно поширюється рух "Джадідів", основною метою діяльності яких була просвіта корінних народів Центральної Азії і здобуття незалежності Туркестану. Представниками цього визвольно-просвітницького руху були: М.Бехбуді (1875-1919), Мунавваркорі (1878-1931), А.Авлоні (1878-1934), А.Чулпон (1893-1937) та інші.
У листопаді 1917 року в Туркестанському краї було проголошено радянську владу, а також оголошено про створення Автономної республіки Туркестан зі столицею в Коканді, основною метою якої було утворення незалежного Туркестану. Але в лютому 1918 року Туркестанську республіку військовим шляхом знищили більшовики.
У 1920 році, після повалення бухарського еміра і хівінського хана, утворені Хорезмська і Бухарська народні радянські республіки. У 1924 р. внаслідок національно-державного розмежування в Центральній Азії виникла Узбецька РСР, у 1925 р. вона увійшла до складу СРСР як союзна республіка.
Суверенітет Узбекистану у складі СРСР був номінальним, всі владні повноваження були зосереджені у Москві. Економічний розвиток республіки зведений до забезпечення сировинних потреб загальносоюзної промисловості.
[ред.] Після 1990 року
Важливим кроком на шляху до суверенітету і незалежності стало введення 24 березня 1990 року першою сесією Олій Мажлісу - Верховної Ради (парламенту Узбецької РСР) посади Президента Республіки Узбекистан (вперше серед інших республік СРСР). Іслам Абдуганієвич Карімов - перший секретар Центрального Комітету Компартії Узбекистану, був обраний першим президентом республіки.
20 червня 1990 р. Олій Мажліс ухвалив декларацію "Про державний суверенітет". 31 серпня 1991 року, на позачерговій сесії Олій Мажлісу республіки, парламент країни проголосив незалежність Республіки Узбекистан. Узбекистан здобув свою державність мирним, парламентським, демократичним шляхом.
Конституцію Республіки Узбекистан ухвалено 8 грудня 1992 року, вона втілила у собі демократичні цінності, досвід розвинутих демократій, а також досвід історичного, політичного і культурного розвитку узбецького народу. В незалежному Узбекистані активно закладаються основи демократичного, правового суспільства. Формується нова, сучасніша й ефективніша система державного управління, стрижень якої - президентська форма правління. Реорганізовано систему управління на місцях, у вілоятах, туманах і містах, встановлено інститут хокіма (мера).
2 березня 1992 року Узбекистан прийнято в члени ООН. Республіка включилася у Гельсинський процес, підписавши 26 лютого 1992 року Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва у Європі, а в січні 1993 року парламент Республіки Узбекистан став членом Парламентської Асамблеї ОБСЄ. У липні 1995 р. Узбекистан приєднався до програми НАТО "Партнерство заради миру". У липні 1996 р. у Флоренції Узбекистан і ЄС підписали угоду "Про партнерство і співпрацю". Узбекистан є членом ЄБРР, ЮНЕСКО, Програми розвитку ООН, ЮНКТАД та інших. Організація економічного співробітництва, Організація Центрально-азіатського економічного співробітництва, ГУУАМ, Шанхайська організація співробітництва.
Правлячий режим Карімова з початку 1990-х років веде боротьбу проти ісламських екстремістів. Так, 13 травня 2005 в Андижані була розстріляна ісламістська демонстрація, близько 500 демонстрантів загинуло.
 |
Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі. Ви можете допомогти проекту, зробивши це! |
