Двоїна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Двоїна — третя форма числа в іменників.

В праіндоєвропейській мові розрізнялися однина, двоїна і множина. У майже всіх неслов'янських мовах такого розрізнення вже не існує. Двоїна існувала ще за давньоруської доби. Жива вона у лужичан, у словенців, і частково в литовській та українській. В інших мовах двоїна зникла.

Двоїна застосовувалась до парних предметів, до двох людей тощо: «В старо-українських пам»ятках ми читаємо ще:

Всеволод і Мстислав стояста й познаста брата своєго

(Лаврент. літопис)", — пишуть проф. М. Грунський і П. Ковальов у «Історії форм української мови», стор. 283 (вид. «Рад. школа», Харків, 1931р.). (Тут -ста — є осоливим закінченням двоїни в дієсловах.)

Двоїна збереглася в українській мові, але переважно у діалектному мовленні: (дві) руці, (дві) нозі, (дві) селі, (дві) слові; стандартна вимова — дві руки, дві ноги. Також залишки двоїни маємо в словах очі, плечі. До того ж, залишком двоїни у нашій мові є слово двісті, що походить з давньоруського виразу двѣ стѣ «дві сотні». Кінцевий «Ѣ» тут є показником двоїни. Як відомо, «Ѣ» перейшло в українській мові в «і» (дід, віра, ріка, діло, неділя).

Що до руці й нозі то їх переважно вживають, коли йдеться про одну людину, а руки й ноги — коли про групу людей. Щодо випадку, коли людей є декілька, то вживання множини або двоїни залежить від того, що саме мають на увазі — руці/нозі коли йдеться про те, що рук/ніг обмаль, або руки/ноги в усіх інших випадках.

Наприклад: "Тобі що, руці свербить?", проте "Хто "за" - підійміть руки".

Правописною реформою 1933 року, здійсненою в атмосфері «боротьби з націоналізмом на мовному фронті» та розгортання репресій, двоїна поряд з літерою ґ і цілою низкою інших питомих рис української мови була заборонена. Хвиля так пояснює мотиви правописних новацій: "За старим українським правописом в українську мову вносилася низка архаїчних форм та провінціалізмів, які відривали українську літературну мову від живої української мови і вбивали клин між українською та російською мовами. Треба було говорити й писати «дві книзі», «три вербі», «три квітці» і т.ін. Комісія визнала за потрібне зліквідувати таку форму в українській літературній мові, й зараз вже не будемо писати й казати «дві слові», а будемо писати «два слова», не будемо писати й казати «дві відрі», а «два відра».

Це незавершена стаття з мовознавства. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

[ред.] Див. також

• Однина
• Троїна
• Множина

[ред.] Посилання

• ДВІ СЛОВІ ПРО ДВОЇНУ

[ред.] Література

• Вживана двоїна, хоч і рідше, також в інших українських перекладах Святого Письма — П.Куліша — І.Пулюя та І.Хоменка.
• Голоскевич Г. Правописний словник. — Вид. 12-те. — Нью-Йорк етц., 1994. — С.83; Правописний словник української мови / За ред. Яр. Рудницького і К.Церкевича. — Нью-Йорк; Монтреаль, 1979. — С.154.
• Грамоти ХІV ст. — К., 1974. — С. 61, 140; Словник староукраїнської мови ХІV-ХV ст. — К., 1977. — Т. 1. — С. 286; Словник української мови ХVІ — першої половини ХVІІ ст. — Львів, 2000. — Вип. 7. — С. 193; Історичний словник українського язика. — Харків; Київ, 1932. — Т. 1. — Зош. ІІ. — С. 673.
• Тимченко Є. Курс історії українського язика. — [К.], 1927. — С.40, 53; Кримський А.Є. Література кримських татар // Студії з Криму. — У Києві, 1930. — С.178, 189.
• Сімович В. Граматика української мови для самонавчання та в допомогу шкільній науці. — Київ; Ляйпциґ етц., [1921]. — С.129.
• Левицький М. Українська граматика для самонавчання. — Вид. 3-тє, випр. і доп. — Катеринослав; Ляйпциґ, 1923. — С. 58.
• Левицький М. Паки й паки: (Про нашу літературну мову). — Відень; Київ, 1920. — С.43, 44.
• Український правопис. — Х., 1929. — С. 40, 41. Див. також: Синявський О. Норми української літературної мови. — Х., 1931. — С.54, 55.
• Андрій Хвиля «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті» (Більшовик України. — 1933. — № 7-8).
• Хвиля А. На боротьбу з націоналізмом на мовному фронті // За марксо-ленінську критику. — 1933. — № 7. — С.22.