Бразильська імперія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
 Ця стяття є частиною серії Історія Бразилії |
| До відкриття європейцями |
| Колоніальна Бразилія |
| Бразильська імперія |
| 1889—1930 |
| 1930—1945 |
| 1945—1964 |
| 1964—1985 |
| після 1985 |
| Бразилія |
Бразильська імперія – держава, яка охоплювала сучасну Бразилію під владою імператора Педрe I і його сина Педро II. Заснована в 1822 році та була замінена республікою в 1889.
В результаті заняття Наполеоном Португалії, португальське королівське сімейство переїхало у вигнання до Бразилії, найважливішої з португальських колоній. Після цього Бразилія отримала самоврядування під владою португальської династії Браганса. Повернення влади до Лісабону після звільнення її від Наполеону визивало протест, і Бразилія отримала незалежність від Португалії, хоча під владою гілки португальського королівського сімейства
Після проголошення незалежності від Португалії 7 вересня 1822 року, Бразилія стала монархією, Бразильською імперією, яка існувала до встановлення республіканського уряду 15 листопада 1889 року. Два імператори посідали на троні за цей період: Педро I, з 1822 до 1831, і Педро II, з 1840 до 1889. Також король Португалії Жуан VIносив титул імператора Бразилії, згідно договору про визнання незалежності Бразилії.
Зміст |
[ред.] Переїзд португальського двора у Бразилію (1808 - 1821)
У 1808 році, коли армія Наполеона почала війну проти Португалії, було прийняте рішення перевезти короля і його двір до Ріо-де-Жанейро, де вони залишалися до 1821 року.
У цьому переїзді пряму участь узяв британський уряд. Він скористався важким положенням Португалії і, маючи намір отримати ще більші привілеї в торгівлі, надав необхідні для переїзду королівської сім'ї кораблі. Відкриття бразильських портів для Дружніх Націй у 1808 році відразу після приїзду Дона Жуана VI посилило англійське панування. Ця угода сприяла отриманню Англією монополії на нових ринках з гарантованими правами і торговими пільгами.
Дон Жуан встановив в Ріо-де-Жанейро своє міністерство і Раду Держави, Верховний Суд, королівське казначейство, королівський монетний двір, королівський друкарський кабінет, і Банк Бразилії. Він також заснував королівську бібліотеку, військову академію, і медичні і правові школи. Своїм декретом 16 грудня 1815 року він надав португальським володінням статус Об'єднаного королівства Португалії, Бразилії і Альгарви, таким чином роблячи Бразилію рівною Португалії.
Переїзд королівської адміністрації у колонію прискорив просування Бразилії до незалежності. Португальською монархією, свідомо чи ні, були здійснені певні заходи, які пом'якшили перехід до незалежності. Серед чинників, що сприяли цьому, виділяється підняття у 1815 році статусу Бразилії від колонії до Об'єднаного з Португалією Королівства, і рішення Дону Жуана VI залишитися у Ріо-де-Жанейро навіть після звільнення Європи від Наполеона. Через 6 років, у 1821 році, король Дон Жуан VI був вимушений поступитися політичному тиску Португалії. Він повернувся у Ліссабон, залишивши у Ріо свого спадкоємця і наділивши його титулом віце-короля регента. Говорять, що в присутності членів колоніального двора король попередив його: "Педро, син мій, коли настане час, одягни корону сам, не чекаючи, поки це зробить який-небудь самозванець."
[ред.] Педро у ролі регента (1821-1822)
, імператор Бразилії, Педро IV, король Португалії]]
Після повернення Жуана IV до Португалії в 1821, його спадкоємець Педро став регентом королівства Бразилія. Він показав себе дуже економним правителем, почавши з скорочення власної платні, централізації урядових установ і розпродажу королівських коней та мулів. Він відмінив королівський податок на сіль щоб підвищити виробництво шкір та м’яса, він заборонив арешти та захоплення особистого майна урядовцями баз ордеру суду, заборонив секретні допити і тортури. Він добився включення представників від Бразилії до португальського парламенту (Cortes). Проте, рабство не було відмінено, не дивлячись на його ствердження, що їх кров була того ж кольору, що і його власна.
У вересні 1821, португальський парламент, при наявності тільки невеликої частини делегатів від Бразилії, проголосував за розпуск королівства Бразилії і королівських установ в Ріо-де-Жанейро, тим самим підпорядковувавши всі провінції Бразилії безпосередньо Лісабону. В той же час до Бразилії були відправлені військові загони, а всі бразильські військові одиниці були переведені під португальську команду.
У січні 1822 напруженість між португальськими загонами і лусо-бразильцями (бразильці португальського походження), різко росла, коли Педро, якому парламент наказав повернутися до Лісабона, відмовився виконати наказ і залишився у Бразилії. Він пояснив своє рішення петиціями від міст Бразилії і аргументом, що його від'їзд і демонтаж центрального уряду побудили б сепаратистський рух в бразильських провінціях.
Педро сформував новий уряд, очолений Жозе Боніфіціо ді Андрада і Сілва. Цей колишній королівський посадовець і професор науки в Коімбрі, видатний геолог і письменник Бразилії, зіграв важливу роль у подальшому напрямку подій і розцінюється як один з засновників бразильського націоналізму, пізніше його називали «духовним батьком незалежності».
Атмосфера була так напружена, що Дон Педро запросив гарантій притулку на британському судні у випадку, якщо він програє конфронтацію, та вивіз свою сім’ю із країни.
[ред.] Проголошення незалежності (1822)
Після відмови Педро виконати наказ парламенту, португальські солдати у спробі заарештувати його зібралися на площі перед королівськом паласом, але скоро були оточені тисячами озброєних бразильців. Дон Педро «відправив у відставку» португальського генерала і наказав йому відвести своїх солдатів до Нітерою, де вони повинні були чекати транспорту до Португалії. Португальський командир затримав посадку на кораблі, очікуючи підкріплення. Проте, підкріпленню, яке прибулу до Ріо-де-Жанейро 5 березня 1822, не дозволяли висадитися, Натомість, португальці отримали провізію для подорожі назад до Португалії. Цей раунд був виграний Педро без кровопролиття.
Кров була пролита на півночі країни. В Ресіфі (провінція Пернамбуко), коли португальський гарнізон був вимушений залишити Бразилію в листопаді 1821. У лютому 1822 також і в провінції Баійя бразильці повстали проти португальських сил, але були вимушені відступити і перейшли до партизанської війни.
Наступним кроком було забезпечити підтримку найбільш населених провінцій Мінас-Жерайс і Сан-Пауло, де не було португальських військ, але де ідея незалежності не була дуже популярною. Для цього у березні 1822 року він сам відправився в Мінас-Жерайс на чолі невеликої групи приближених. Ця поїздка мала значний успіх, вже 13 травня законотворче зібрання провінції Сан-Пауло проголосило його «вічним захисником Бразилії» та гарантувало підтримку. В липні він видав декрет, по якому наказував депутатам від Бразилії в парламенті Португалії повернутися на родину, а португальські війська, які ще не покинули Бразилію повинні були вважатися ворожими.
Під час поїздки у провінцію Сан-Пауло до Педро дійшли відомості, що Côrtes проголосив його зрадником та вимагав негайного повернення до Португалії та відправив нові війська до Бразилії. У цей критичний момент він вирішив розірвати останні зв’язки з Португалією і 7 вересня 1822 року у знаменитій сцені на берегу річки Іпіранга, дон Педро відірвав португальський герб зі свого мундиру, оголив меч та проголосив: «Моєю кров'ю, моєю честю, і Богом, я зроблю Бразилію вільною». Потім він додав: «Настав час! Незалежність або Смерть! Ми відокремлені від Португалії». Його слова «Незалежність або Смерть»стали девізом бразильської незалежності. 12 жовтня 1822 року дон Педро був проголошений першим імператором Бразилії, 1 грудня він був коронований.
[ред.] Правління Педро I (1822-1831)
[ред.] Консолідація країни та міжнародне визнання
Щоб забезпечити цілісність країни імператор Педро I найняв адмірала Томаса Кокрена (Thomas Cochrane), одного найуспішніших британських морських командуючих під час Наполеонівських воєн і нещодавно командуючого чилійських військово-морських сил у війні проти Іспанії. Він також найняв цілий ряд офіцерів Кокрена і французького генерала П’єра Лабату (Pierre Labatut), який до того служив у Колумбії. Ці люди повинні були поставити під бразильський контроль все ще португальські провінції Баійя, Мараньяо і Пара. Армія і флот з дев’яти кораблів були знаряджена на гроші від митниці в порту Ріо-де-Жанейро і пожертвування населення. Щоб компенсувати відсутність потрібних військових навиків були найняти іноземні найманці. Кокрен зумів забезпечити контроль над Мараньяо єдиним військовим кораблем, не дивлячись на спробу Португалії розрушити економіку і суспільство обіцянками свободи для рабів. На середину 1823 сили сторін нараховували між 10 і 20 тис. португальських солдат, багато з яких були ветеранами Наполеонівських воєн, проти 12 000 – 14 000 бразильців, здебільш ополченців з північного сходу. Вважається, що незалежність Бразилії була досягнута без кровопролиття. Фактично, хоча сторонам вдалося уникнути масових битв, вони брали участь в партизанській боротьбі та масових демонстраціях.
Португалія визнала незалежність Бразилії у договорі від 29 серпня 1825 року, складеним при посередництві Британії. За незалежність Бразилії прийшлося дорого заплатити у буквальному смислі. Секретний додаток до договору вимагав виплату Бразилією 1,4 млн. фунтів стерлінгів португальського боргу Британії та компенсацію розходів у розмірі 600 тис. фунтів стерлінгів самої Португалії. Бразилія відмовилася від претензій на португальські володіння в Африці, зберегла торговельні преференції Британії та Португалії на бразильському ринку та обв’язалася заборонити работоргівлю у майбутності. Жоден з цих пунктів не визивав ентузіазму серед впливових у Бразилії плантаторів.
[ред.] Конституція
Організація нового уряду швидко виявила відмінності між імператором і його оточенням. У 1824 Педро розпустив Конституційне зібрання, яке від скликав перед тим, з приводу того, що воно загрожувало єдності країни. Як члени зібрання, його радники Жозе Боніфаціо ді Андрада і Сілва та брати імператора написали конституцію, яка обмежувала владу монарха, роблячи його головою виконавчої гілки влади, рівної законодавчої і судової гілкам, подібно до президента Сполучених Штатів. Вони хотіли, щоб імператор підписав проект без обговорення, що Педро відмовився зробити. В результаті Зібрання біло оточене військами та розігнане.
В результаті Педро самостійно написав конституцію, збудовану по прикладу конституції Португалії (1822) і Франції (1814). Вона включала систему непрямих виборів і звичайні три гілки уряду, але також додавала четверту, «стримуючу владу», яку мав імператор. Стримуюча влада надавала імператору повноваження розв’язувати безвихідні положення, скликаючи та розпускаючи кабінет міністрів і парламент. Він також мав владу складати та ратифікувати міжнародні договори. Парламент імперії, відомий як Загальні збори, повинен був складатися з двох палат, виборної Палати депутатів і призначеного Сенату, до якого сенаторів призначав би імператор із списку, складеного Палатою депутатів.
Конституція Педро була більш ліберальна ніж проект Зборів в частині релігійної терпимості, прав людини та приватної власності, але надавала більшу владу імператору. Вона набрала силу 25 березня 1824 року, а перші Загальні збори, вибрані за нею, почали роботу у травні 1826 року.
[ред.] Екваторіальна конфедерація
Конституція була добре сприйнята в процвітаючих південно-східних провінціях, де вирощували каву, ніж в північно-східних цукрових і бавовняних областях, де у низьких експортних цінах і високій вартості імпортованих рабів звинувачували орієнтований на каву уряд. У середині1824 року, починаючи з провінцій Пернамбуко і Сеара, п'ять північно-східних провінцій проголосили незалежність як Екваторіальна конфедерація, але ще до кінця року вона була розбита силами адміралом Кокрена.
[ред.] Аргентино-бразильська війна
У 1825 почалася війна, у якій Аргентина намагалася отримати контроль на бразильською провінцією Сісплатіна (сучасний Уругвай), яка колись належала до іспанського віце-королівства Ріо-де-да-Плата, правоприємницею якої вважала себе Аргентина. Імперія не могла послати достатнього числа солдат, більшість частина яких навіть вербувалася в Ірландії і Німеччині, або послати флот достатній для блокади Ріо-де-ла-Плата. Позика від лондонських банкірів була витрачена до 1826 і Педро довелося просити Загальні Збори знайти гроші на фінансування війни. Блокада викликала протест з боку Сполучених Штатів і Британії, і поразка на суші в 1827 зроблена необхідних почати переговори про закінчення війни. Все, чого вдалося добитися Бразилії, було визнання незалежності Уругваю, замість переходу під аргентинський кортроль. У червні 1828 жорстка дисципліна і ненависть до іноземців спровокували заколот в армії. Ірландці були відправлені додому, а німці, відправлені на південь з центру країни. Армія була зменшена до 15 000 солдат, абез її підтримки противник рабства Педро залишився один на один з парламентом, у якому владу мали рабовласниками та їх союзники.
[ред.] Питання рабства
З ростом експорту кави у цей період стійко зростав і імпорт рабів, тульки у провінції Ріо-де-Жанейро їх число зросли з 26 тис. 1825 до 43 тис. 1828. У 1822 близько 30% або 1 мільйон бразильського населення були рабами. Педро називав рабство «Раком, який роз’їдає Бразилію». Він намагався відмінити його, але його власна ліберальна статура надала законодавчі повноваження парламенту, де контроль мали рабовласники.
К 1826 рабовласникам вдалося в значній мірі поставити під свій контроль державну систему, забезпечити жорсткі покарання для біглих рабів, скоротити числи іноземців, які негативно ставилися до рабства, у озброєних силах, розформувати Банк Бразилії щоб лишити центральний уряд можливості стимулювати заснований на фінансах індустріальний капіталізм, обмежити імміграцію щоб заохочувати рабську робочу силу замість незалежних фермерів або майстрів. Перейра Бернарду ді Васконселос, лідер рабовласників, переконував що рабство не деморалізує суспільство, що іноземний капітал і технологія не зможуть допомогти Бразилії та що залізниці тільки іржавіли б. Інші, наприклад Ніколау ді Кампос Вергуейру, пропонував замінити рабство вільними іммігрантами з Європи. Зрештою, Парламент встановив договірну систему, яка була небагато краще, ніж рабство. Ліберальної імперії не було міста. Закони і декрети, неприємні рабовласника, просто не набирали сили, як закон 1829, який заборонив работоргівлю з Афрікою. Ці елементи рабовласницького порядку денного були основою регіональних повстань дев'ятнадцятого сторіччя.
[ред.] Відречення
Після смерті дона Жуана в 1826, не дивлячись на відмову Педро від права на португальський трон на користь своєї дочки, Бразильські націоналісти звинуватили імператора в змові та спробах відмінити конституцію і проголосити себе правителем об'єднаних Бразилії і Португалії. Вони підняли хвилю провокацій і вуличного насильства проти португальців у Ріо-де-Жанейро і вимагали федералістичної монархії, яка надала б самоврядування і автономію провінціям. Бразильська доля знаходилася в руках декількох людей, сконцентрованих в столиці, які розповсюджували лживі відомості та і підривали дисципліна в армії і поліції. Коли Педро відправив у відставку кабінет міністрів в квітні 1831, вуличні і військові демонстратори вимагали його відновлення в звинуватили Педро в порушенні своїх конституційних повноважень. Він відмовив, кажучи: «Я зроблю все для народу але ніщо під тиском натовпу». Але, коли війська зібралися на площі перед паласом і люди кричали «смерть до тирана», він відступив. Не Мая можливості сформувати новий кабінет, він відмовився на користь свого п'ятирічно-старого сина Педро (який став імператором Бразилії Педро II) і залишив Бразилію, так, як і прибув — на британському військовому кораблі.
[ред.] Ера регентства (1831-40)
[ред.] Напруженість в провінціях
З 1831 до 1840 країна управлялася від імені молодого імператора трьома призначеними регентами. Це було періодом боротьби місцевих груп за контроль над своїми провінціями. З ціллю ослабити радикальні заклики до федералізму, республіканства і ворожості у напрямі португальців, також як і заклики з протилежної сторони до повернення Педро I на престол, регенти надали значну владу провінціям в 1834. Бразилія була розділена на місцевого «патрії» (автономні центри регіональної влади) із слабким контролем з боку уряду Ріо-де-Жанейро, чиєю функцією був захист від зовнішнього нападу і щоб підтримка балансу між провінціями. Здатність уряду здійснювати свою функцію була ослаблена, проте, низьким військовим бюджетом, і створенням національної гвардії з числа місцевої знаті, яка охороняла регіональні інтереси. Повстання і бунти також часто виникали через незадоволеність британським контролем над бразильською зовнішньою торгівлею.
Наприклад, тільки в Ріо-де-Жанейро було п'ять повстань в 1831 – 1832 роках. У восьмі повстаннях періоду 1834-49 приймали участь представники нижчого класу, індіанці, вільні чорношкірі та і раби, що пояснюється їх тяжкою експлуатацією. Республіканські ідеї проявлялися в деяких з цих повстань, наприклад Війна Фарапос (Farrapos) ("лахміття", 1835-45) в Сена-Катаріні та Ріо-гранде-ду-Сул. Інші, такі як Кабангем (Cabanagem) в Пара у 1835-37, Сабінада (Sabinada) в Сальвадорі у 1837-38, повстання Балаяда (Balaiada) в Мараньяо у 1838-41 і повстання в Мінас-Жерайс і Сан-Пауло у 1842 рухалися під монархістськими і антирегентсткими лозунгами. Ці виступи показують, що формування Бразилії не було мирним, натомість, існувала гостра конфронтація між державним урядом і провінціями, яка продовжувалася в меншому ступені протягом наступного століття.
[ред.] Педро II як центр державної єдності
Смерть Педро I від туберкульозу в 1834 відняла базу у прихильників його повернення і розрушила хлипкий альянс політичних союзників. Регенти, які намагалися подавити повстання по всій країні, більше не могли утримувати країну разом. Бразилії загрожував розкол, який не случався з трьох причин. Спершу, армія була реорганізована як інструмент національної єдності під лідерством Луїса Альвера да Ліма і Сілва, який став герцогом Кашіаським (Duque de Caxias). По-друге, перспективи рабського повстання і розпаду суспільства стали дуже реальними та вимагали допомоги уряду. І по-третє у загальному розумінні Бразилія все більше розглядалася як єдина нація. Регіональні еліти зібралися навколо хлопчика-імператора, підняли та підтримали його в 1840. Обидві палати бразильського парламенту на об'єднаній сесії, всупереч декрету Регентства про розпуск парламенту, послали запит імператору чи він згоден був визнаним досягшим необхідного для правління віку негайно. Імператор погодився. Через кілька годин Загальні Збори прийняли рішення коронувати імператора у віці 14 років замість 18, прописаних у конституції. Імператор був коронований 18 липня 1841 від ім’ям Педро II. Ця коронація була проведена в надії, що новий імператор принесе країні мир, єдність і процвітання.
[ред.] Царювання Педро II (1840-89)
[ред.] Централізація країни
На початку царювання Педро II в 1840-х, Бразилія була об'єднана, повстання подавлені та багато законів переписані. Законодавство стало більш консервативним, частіше використовувались підтасовки на виборах, організовані урядом. У 1842, наприклад, Педро II використовував свою «стримуючу владу», щоб розпустити недавно вибрану ліберальну Палату депутатів і провести нові вибори, на яких консерватори перемогли за рахунок наповнення виборчих урн фальшивими бюлетенями.
«Стримуюча влада», надана імператору конституцією 1824 щоб балансувати традиційні три гілки влади, надавала йому право назначати сенаторів, звільняти законодавчу владу і передавати контроль над уряду від однієї партії до іншої. Слід зазначити, що партії були в більшій мірі угрупуваннями парламентаріїв, ніж ідеологічними рухами, залежними від чітких електоратів. Державний устрій мав штучну природу, ніяка партія відкрито не мала відношення до великих землевласників, які управляли місцевими справами.
[ред.] Кінець работоргівлі
У 1850 Британія, стомлена постійними затримками Бразилії виконувати положення договору 1825 року про заборону работоргівлі, уповноважила свій військово-морський флот топити работорговські судна навіть в бразильських портах. Щоб запобігти відкритої війни з Британією, паралізації торгівлі та ризику рабських повстань, уряд заборонив работоргівлю з Африкою (див. Lei Áurea). Він вислав з країни португальських работорговців і інструктувало уряди провінцій, поліцію і армію не допускати висадки роботоргівських суден. За п'ять років навіть на чорному ринку імпорт рабів припинився, не дивлячись на спокушаюче підвищення цін на рабів. Хоча британці приписували заслугу собі, слід відзначити, що це був перший випадок, коли бразильський уряд супів встановити закон уздовж всього узбережжя. Також слабшала внутрішня підтримка работоргівлі. Більшість імпортерів рабів були португальцями, які продавали африканців землевласникам у борг за дуже високими процентами, що інколи навіть викликало банкрутство і втрату властивості. Ксенофобія і борг землевласників підвищували підтримку закону.
Закінчення работоргівлі мало цілий ряд наслідків. Спершу, по мірі росту експорту кофе та відповідно росту потреб у рабах в південних районах, де воно вирощувалося, північно-східні плантатори продавали частину своїх рабів на південь. Крім того, парламент схвалив закони, що заохочували імміграцію з Європи, також як і Земельний закон 1850. По-друге, закінчення работоргівлі звільнило капітал, який міг би використовуватися для інвестицій в транспортні і індустріальні підприємства. По-третє, Британія гарантувала не втручатися в бразильську війську операцію по припиненню влади в Аргентині президента Хуана Мануеля де Росас.
[ред.] Економічний розвиток
Кава превалювала над експортом в останній половині дев'ятнадцятого століття, складаючи 50% експорту в 1841-50 та 59.5% в 1871-80. Також був важливим експорт цукру, бавовни, тютюну, какао, каучуку і мате. Обширні стада рогатої худоби, на рівнинах Мінас-Жерайс та Ріо-Гранде-ду-Сул к 1990 року зробили Бразилію другий за обсягом експортером м'яса у світі. Заводи по засолу м'яса (saladeros) в Ріо-Гранде-ду-Сул відвантажив висушену яловичину в райони вирощування кави щоб годувати рабів і вільних робітників (колонов). Крім яловичини, бразильці їли багаті на білок боби, рис і кукурудзу, які вирощувалися в Мінас-Жерайс та імігрантських колоніях Ріо-Гранде-ду-Сул. Хоча міжрегіональна торгівля зростала, у більшості районів нормою все ще залишалося місцеве виробництво.
Розширення виробництва кави в 1850-х і 1860-х привернута британські інвестиції в будову залізниць для транспортування бобів до узбережжя. Залізниця Сантос - Сан-Пауло (1868) була першим головним проходом через берегову гряду, яка уповільнювала розвиток Південного плато. Так само і на північному сході залізниці почали простягатися вглиб країни від узбережжя. Але загалом залізниці з'єднували порт з орієнтованим на експорт районом, створюючи серії анклавів, які були сполучені один з одним морем. Навіть в двадцятому століття Бразилія все ще відчувала недолік залізниць і доріг, які б зв'язували головні міста та економічні зони. Країну з’єднувала заплутана мережа ґрунтових доріг, по яким мули перевозили товари і людей. Хоча вини і здаються архаїчними, мули були важливими в формуванні бразильського суспільства, зв'язуючи територію разом і поширюючи спільну мову і культуру.
[ред.] Війна Потрійного альянсу
- Див також: Війна Потрійного альянсу
Імперія втратила східний берег Ріо-да-ла-Плати, на якому виникла держава Уругвай в 1828 році, але продовжувала втручатися в справи цієї республіки. Багатий бразильський бізнесмен, Ірінеу Євангеліста ді Суса, мав там такі значні фінансові інтереси, що його компанія фактично була державним банком Уругваю. Інші бразильці володіли близько 400 великих маєтків (estancias), які займали приблизно третину території країни. Вони протестували проти податків, які уругвайці, накладали при перегоні рогатої худоби в та з Ріо-гранде-ду-Сул, і підтримували сторони в постійній боротьбі між уругвайським політичними фракціями Колорадо і Бланко. Багато гаучо з Ріо-гранде-ду-Сул не сприймали незалежність Уругваю і безупинно призивали до втручання.
У середині 1860-х, імперський уряд таємно домовився з властями Аргентини про заміну режим Бранко в Уругваї на Колорадо. Бланко звернулися до парагвайського диктатора Франциско Солано Лопеса (1862-70), який боявся своїх великих сусідів і розглядав загрозу Уругваю як власне собі. Маленька країна, що не мала виходу до моря, Парагвай мав найбільшу армію в регіоні області: 64 000 солдатів, порівняно з бразильською армією у 18 000. У 1864 Бразилія і Аргентина погодилися діяти разом у випадку Лопеса зберегти режим Бланко. У вересні 1864 не розраховуючи, що Лопе може піти на такий крок, Бразилія послала війська до Уругваю. Обидві сторони невірно оцінили наміри та здібності іншої. Парагвай відреагував захопленням бразильських суден на Ріо-Парагвай і нападод на провінцію Мату-Гроссу. Солано Лопес помилково очікував чекаючи допомоги від настроєного проти Буенос-Айреса населення, послав значні сили до Уругваю і Ріо-гранде-ду-Сул і знайшов себе як з Аргентиною, так і Бразилією. У травні 1865 ці країни і Уругвай на чолі з Колорадо підписали альянс, який мав ціллю розділити спірну територію Парагваю між сусідами, відкрити парагвайські річки до міжнародної торгівлі та зняти Солано Лопеса з поста президента. К вересню 1865 року союзники відтіснили парагвайців з Ріо-Гранде-ду-Сул та перенесли війну до Парагвая.
У вересні 1866 відстоюючи свою батьківщину, гуарані-мовні парагвайці розбили союзників в Курупайті. Аргентинський президент Бертоломе Мітре (1861-68) відвів більшу частину військ додому щоб подавити протести проти своєї військової політики, залишаючи бразильців самих. Генерал Ліма і Сілва, гецог Кашіас, прийняв команду на силами союзників і досяг падіння Асуньсьона на початку 1869 року. Солано Лопес був розстріляний, а Парагвай залишався окупованим до 1978 року.
Війна була такою затяжною з кількох причин. По-перше, парагвайці були краще підготовлені та провели ефективний наступ на початку війни. Навіть пізніше, коли війна перейшла на їх власну землю, вони мали перевагу через знання території, підготовку захисту і лояльність населення. По-друге, бразильцям було потрібно багато часу щоб зібрати сили, забезпечення яких коштувало дуже дорого. По-третє, Аргентина, сподіваючись поліпшити післявоєнну ситуацію відносно Бразилії, частково затримувала військові дії щоб ослабити імперію.
[ред.] Наслідки війни
Війна мала важливі наслідки для Бразилії і області Ріо-де-ла-Плата. Вона залишила Бразилію і Аргентину один на один з розбитим Парагваєм і залежним Уругваєм, ситуацією, яка скоро перетворилася на напружену конкуренцію з неодноразовими озброєними сутичками. Парагвай поніс тяжкі втрати від бойових дій та хвороб, за оцінками вони складають 8-9% населення, економічно країна біла відкинута далеко назад. У Бразилії війна сприяла зростанню виробництва, професіоналізації озброєних сил і їх концентрації в Ріо-Гранде-ду-Сул, будівлі доріг і концентрації іммігрантів в південних провінціях, як і до збільшеної влади центрального уряду. Що найбільш важливо для майбутньої історії, війна вивела армію на політичну арену. Військові офіцери були розуміли, що війна виявила відсутність досвіду і організації в армії, в чому вони звинувачували цивільних посадовців. Протягом наступних десятиліть, офіцери-реформістів, прагнучі модернізувати армію, перейшли к гострої критиці політичної структури Бразилії як перешкоди до модернізації.
[ред.] Республіканський рух
Кінець війни співпав з відродженням республіканства, у цей час ліберали знайшли новий шлях до популярності. Після краху у 1867 році недовгої мексиканської монархії Максиміліана, Бразилію залишилася єдиною латиноамериканською монархією. Значний економічний ріст Аргентини в 1870-х і 1880-х служив ефективною рекламою республіканської системи правління. Республіканська пропаганда розвернулася в провінціях, особливо Сан-Пауло і Ріо-Гранду-ду-Сул, де люди не вірили в вигоди від імператорської політики. Республіканський маніфест 1870 року проголосив: «Ми знаходимося в Америці і ми хочемо бути американцями. Монархія ворожа інтересам американських держав і буде безперервним джерелом конфліктів з сусідами».
Республіканці вимагали відміни рабства, щоб старти пляму з Бразилії, яка залишалася єдиною рабовласницькою країною (крам іспанської Куби), на півкулі. Не те що вони вважали рабство поганим з моральної точки зору, але воно складало неприємне враження серед європейців. Відміна, яка пройшла в 1888 році, не означала, що ліберали хотіли глибокої соціальної реформи або бажали демократичного суспільства. Їх аргументи проти рабства були скоріше з галузі ефективності ніж етики. Отримавши владу, республіканці ввели жорстку систему соціального контролю над робочою силою.
Бразильська соціальна система функціонувала через переплетену мережу патронажу, фамільних взаємин і дружби. Державні установи, капіталістична економіка, церква і армія розвилися у «павутині патронажу», контакти і заступництво, замість здатності, визначили успіх фактично на всіх посадах, людина не могла існувати у бразильському суспільстві без друзів і родини. Така соціальна система була дуже повільною у реформації себе самої.
[ред.] Криза з Церквою
У 1870-х і 1880-х криза проникла до кожного з трьох стовпів імператорського режиму - церкви, армії і рабовласницької системи. Разом, ці кризи показали нездатність режиму пристосуватися з змінам цих основ. У 1870-х Рим почав тиск на бразильську католицьку церкву, щоб та узгодилася з консервативними реформами Першої ватиканської Ради, яка підсилила владу папи, оголосивши його найвищим авторитетом у справах віри і моралі. Ці зусилля Рима по об'єднанню церкви у всьому світі суперечили імператорському контролю церкви в Бразилії. Корона успадкувала «патронадо», або право духовного патронажу, від своїх португальських попередників. Це правильно передавало державі контроль над церквою, яку імперські власті розглядали як частину держави. Хоча деякі церковнослужителі показували республіканські настрої раніше, широка церковно-державна криза виникла тільки в середині 1870-х через римські зусилля по європеїзації церкви.
[ред.] Криза в армії
Важливість військової кризи очевидна, оскільки вона залишила уряд без підтримки армія. Після Війни Потрійного Альянсу (1864-70) монархія байдуже ставилася до армії, яку цивільна еліта не помічала як загрозу. Фінансові проблеми 1870-х уповільнили просування по службі, платня була низькою, і офіцери скаржилися навіть про необхідність платити до фонду вдів з їх мізерної платні. До солдат погано ставилися у суспільстві, дисципліна була заснована на батозі, а навчання здавалося безцільним. Політичні партії були так же байдужі як і уряд до питання військової реформи, до обов'язкової військової служби, кращого озброєння і підвищення платні і статусу. Протягом 1870-х незадоволеність стримувалася зменшенням ролі національної гвардії, невдалою, але гарно сприйнятою спробою поліпшити систему забезпечення і, особливо, службою у кабінеті військових героїв, зокрема герцога Кашіаса як прем'єр-міністр (1875-78) і маршал Ману еля Луїса Осіріо, маркіза Ервала як міністра оборони (1878). Але останній помер в 1879, а Кашіас через рік після нього, залишаючи лідерство на офіцерів менш лояльних трону. Ряди молодших офіцерів були наповнені чоловіками середнього класу, які увійшли до армії щоб здобути освіту, та зробити військову кар'єру. Вони більш піклувалися, ніж їх попередники, про соціальні зміни, які відкрили б можливості для дрібної буржуазії.
Офіцерський корпус не був єдиним у відношенні до уряду, найстаріша група, яка допомогла присікти регіональні повстання 1830-х і 1840-х та пережила Війну Потрійного альянсу, була досить лояльною існуючої системі. Молодші офіцери не приймали участі у війнах, але мали найкращу освіту, вони не були прив’язаними до старого режиму і найбільш незадоволені відсутністю кар’єрного росту та стіном армії у мирний час.
Бразильська політична традиція дозволяла офіцерам займати державні посади, таким чином стираючи цивільно-військовий поділ. Як депутати парламенту, офіцери активно критикували уряд, у 1880-х вони брали участь в провінційній політиці, виступалі на публіці та приймали участь в газетних дебатах. У 1884 цивільний міністр війни спробував заборонити офіцерам публічні виступи, але покарання офіцерів, які порушали це правило, привело до хвилі протестів на чолі з фельдмаршалом Мануелем Деодору да Фонсека (Manuel Deodoro da Fonseca) і генералом Жозе Антоніо Корьєра ді Камара (José Antônio Correia de Câmara), які змусили міністра піти у відставку в лютому 1887 року і падінню кабінету в березні 1888.
[ред.] Відміна рабства
На фоні церковної і військової криз, проблема рабства значно підточила підтримку еліти. Члени Ліберальної і Консервативної партій вийшли з тієї же соціальної групи, власники плантацій складали половину обох партій, решта були бюрократами і професіоналами. Ідеологічні відмінності між партіями були мінімальні, але фракційна і особиста конкуренція в їх межах зробили важким для партій пристосуватися до змін соціальних і економічних обставин. В результаті, останнє десятиліття імперії було відмічено значною політичною нестабільностю. Між 1880 і 1889 було десять кабінетів міністрів (сім в перші п'ять років) і тричи парламентські вибори, парламент ні разу не був здатним завершити свій термін. Часте використання стримуючої влади викликало протести, навіть серед традиційних монархістів.
Ставлення до рабства поступово змінялося, Педро II вже був на боці відміни, на час війни Потрійного альянсу раби, що служать в армії, були звільнені. У 1871 році кабінет Ріо-Бранко схвалив закон, звільняючий новонароджених, який вимагав від власника кормити їх до віку у вісім років, коли уряд мав звільнити їх за компенсацію або власник міг використання їх як робочу сили до 21 року. У 1884 закон звільнив рабів віком від за шістдесяти років. К 1880-м географія рабства також змінилася і економіка стала менш залежною від нього. Із-за звільнень (багато за умови залишку на плантаціях) і масивної втечи рабів, їх повне число у країні знизилося з 1 240 тис. в 1884 до 723 тис. в 1887, з більшістю рабів на виробляючому каву півдні заміть виробляючої цукор півночі. Але навіть плантатори в Сен-Пауло, де відсоток рабів у населенні впав з 28,2% в 1854 до 8,7% в 1886, розуміли необхідність нової системи організації праці. Провінційний уряд активно почав субсидування і привернення іммігрантів. Між 1875 і 1887 близько 156 тис. чоловік прибуло до Сан-Пауло. Тим часом запит на дешевих працівників на полях цукрового очерету північного сходу був задоволений мешканці сертао, що тікає від руйнівної засухи 1870-х.
Економічна картина також змінювалася, звільнений з інвестицій в рабів капітал інвестувався в залізниці, інший транспорт, торгівлю та промисловість. До деякої міри, ці інвестиції пропонували захист від нестабільності сільського господарства.
Тим часом, раби залишали плантації у великій кількості, і активне підпілля підтримував втікачів. Під час відсутності імператора, армійські офіцери подали петицію принцесі-регентші Ізабеллі с проханням звільнити їх від обов'язків переслідування біглих рабів. Фельдмаршал Теодоро ді Фонсека, командуючий в Ріо-Гранде-ду-Сул, оголосив на початку ранній 1887 року що військо «повинно виступити за відміну рабства». Збори Сан-Пауло подали петицію парламенту для безпосередньої відміни. Бразилія опинилася на грані соціальної революції, хоча навіть плантатори розуміли, що відміна рабства була шляхом запобігти хаосу.
Так званий Золотий закон, який 13 травня 1888 року відмінив рабство, не був актом великої хоробрості але визнання, що рабство не було більше життєздатним. Економіка швидко оправилася після кількох втрачених урожаїв, і тільки невелике число плантаторів закінчили банкрутством. Рабство закінчилося, але плантації вижили, як і класове суспільство. Багато колишніх рабів затрималися на плантаціям в тих же умовах, одержуючи мізерну заробітну платню. До них приєдналися хвилями іммігрантів, які часто знаходили умови нестерпними, та переміщалися до міста або поверталися до Європи. Не було встановлено ніякої організації, яка б займалася поліпшенням життя колишніх рабів, вони були залишені внизу соціальної структури, де їх нащадки залишаються і в 21 віці. Нові в'язниці, побудовані після 1888 року, скоро наповнилися колишніми рабами, оскільки суспільство наклало інші форми суспільного контролю, в частині, перевизначаючи злочин.
[ред.] Республіканський переворот
Імперія пала, оскільки елітам вона більше не була потрібною для захисту своїх інтересів, імперська централізація заважала бажання місцевої автономії. Республіканців охопив федералізм, який деякі бачили як шлях протистояти олігархам, які використовували патронаж щоб залишитися у владі. У ранній республіці, проте, олігархи легко пристосувалися і використовували накопичену владу і навики для управління новою урядовою системою. Скориставшись урядовими кризами 1888 і 1889 років та незадоволеністю серед військових офіцерів, республіканці виступили за революційні зміни замість поступових, за які виступав фельдмаршал Фонсека. Переворот відбувся в листопаді 1889 року, він почався як озброєна демонстрація, яка вимагала заміну кабінету, але швидко переросла у переворот, що скинув імператора Педро II. Зміна ладу відбулася безкровно. До імператорсткої сім'ї поставилися із заслуженою повагою, але запропонували їм покинути країну.
