Анти

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Áнти – велика група ранньоісторичних слов'янських племен, що згадується візантійськими авторами 6 - поч. 7 ст.н.е.

Значення і походження терміну досі не з’ясовано. Існують різні гіпотези. Частина дослідників (О.Шахматов) ототожнювала антів. з усім східним слов’янством, інші - з його південною частиною. Деякі вчені вважають, що візантійці називали антами ту частину східних слов’ян, що в 4-7 ст. були об’єднані в міцному міжплемінному союзі. Територія антів охоплювала переважно лісостепову зону Східної Європи. З антами пов’язують основну частину археологічних пам’яток Черняхівської культури. За Йорданом, анти жили між Дністром і Дніпром. За Прокопієм, їх оселі сягали на сході Азовського моря, а на заході – долини Дунаю (Маврікій).

Готський історик Йордан та візантійські автори 2-ї пол. 6 століття називали дві групи слов’ян що жили на півдні Європи: склавінів (слов’ян) і антів. З їхніх творів випливає, що перші становили західну гілку слов’янства, другі – східну. Венедами чи венетами Йордан означував не лише слов’ян взагалі, а й їхнє північне угруповання, що тяжіло до Вісли та Балтійського моря. Для нас є особливо цікавими анти. Дехто з дореволюційних істориків, зокрема М.Грушевський, зображував їх як предків українського народу.

Етнонім “анти”, на думку лінгвістів, іранського походження і означає людей, котрі перебувають на окраїні, рубежі. Так могло уявляти їх іраномовне населення Північного Причорномор’я, бо анти жили на південно-східній околиці слов’янського світу, дуже близько від скіфів і сарматів. Останнім часом В.Сєдов висунув думку, що анти були іранізованими слов’янами, тобто слов’янами, які увібрали в себе залишки скіфського та сарматського етносів Північного Причорномор’я. Цю гіпотезу великого знавця етногенезу слов’ян поділяють багато вчених.

Відкидаючи ненаукові й політизовані погляди на антів, як на пращурів одного якогось народу, чимало дослідників бачили в них основоположників усіх східних слов’ян. А, проте, чеський славіст Л.Нідерле та російський археолог О.Спіцин мали антів за предків південної групи східних слов’ян. Деякі вчені звужували етнічну спадщину антів лише до східнослов’янських племен межиріччя Дніпра й Дністра – уличів і тиверців. Одначе сучасні археологи виявили пам’ятки матеріальної культури антів як на півдні колишнього СРСР, так і за його межами: у Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччині, в заселених слов’янами частинах Балканського півострова. Отож анти заклали підвалини етносів як східних слов’ян, так і південних, можливо, навіть частини слов’ян західних. Етнокультурні процеси раннього середньовіччя відбувались у безперервних переміщеннях і перемішуванні племен. Візантійські письменники 6 ст. н.е. багато розповідали про суспільний лад, звичаї, побут та військове мистецтво антів. Вони зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили холод і спеку, різні злигодні. Їхні племена були ще не об’єднані у постійні союзи, тому, як писав Прокопій Кесарійський, анти не керувалися однією людиною, а жили в народоправстві. Втім “Історія готів” Йордана донесла до нас розповідь від 4 ст. про союз племен антів на чолі з Божем. Антські воїни були численні та мужні. Вони швидко перейняли озброєння ромеїв (візантійців) і прийоми їхнього бойового мистецтва. В 4 ст. анти постійно загрожували північному рубежеві Візантії по Дунаю, не раз долали його, вдираючись у межі імперії та часом навіть загрожуючи її столиці – Константинополю.

Держава антів існувала від кінця IV до поч. VII ст. Антські пам’ятки на Україні – переважно прикраси до одягу й кінської збруї зі срібла, бронзи й білого металевого стапу, пізніше – бронзові прикраси (найбільше фібули) з виїмчастою емаллю, центр виробництва яких був у Києві, скарби золотих та срібних речей (Перещепине, Підгороддя б. Крилоса), нарешті городища роменського типу (с.Ромен на Чернігівщині).

Основною галуззю господарства у А. було орне хліборобство із застосуванням залізного плуга, а також – осіле тваринництво і промисли (мисливство, рибальство, збиральництво). Високого рівня досягло ремесло (залізоробне, гончарне із застосуванням гончарного круга, склоробне та ін.), яке значною мірою вже відокремилося від сільського господарства. З розвитком ремесла було пов’язане виникнення більш-менш постійної торгівлі, що мала грошовий характер. У А. були економічні стосунки з віддаленими країнами, в т.ч. – з Римською імперією. Це простежується на підставі численних знахідок на території антських земель римських речей (амфори, скляні та металеві вироби тощо), а також срібної римської монети. А. перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу i формування класових відносин. У них панувало індивідуальне землекористування та зв’язане з ним приватне господарство. Починало виникати і приватне землеволодіння. Глибоким було майнове розшарування, про що свідчать численні багаті скарби монет і дорогоцінних речей. Широко розвивалось рабовласництво: візантійські автори пишуть про десятки тисяч полонених, яких А. перетворювали на рабів. Існувала работоргівля. Однак поряд з цим зароджувались і нові, більш прогресивні відносини, щo в подальшому привели до формування не рабовласницького, а феодального способу виробництва. За відомостями Прокопія Кесарійського, Менандра, А. мали сильну військову організацію, виставляли військо до 100 тис. воїнів (що можливо, перебільшено). Політичний союз А. був одним із зародків майбутньої східнослов’янської державності. На чолі цього об’єднання А. стояли царі ("рекси") і можновладці, частина яких згадується у творах візантійських авторів (Йордан, Агафій, Прокопій, Менандр, Феoфiлакт Сімокатта та ін.).

В 4 ст., за свідченням Йордана, анти вели боротьбу проти готів, які претендували на гегемонію в Східній Європі. В 385 р. готський король Вінітар намагався підкорити антів, але зазнав поразки. Трохи пізніше йому пощастило захопити в полон і стратити антського царя Божа, його синів та 70 найбільших можновладців. У 6 ст. розпочався наступ А. разом із спорідненими склавінами на балканські володіння Візантії. До сер. 6 ст. це були походи з метою захоплення полонених і здобичі, але вже після війни 550-551 рр. на візантійських землях оселилася частина А. і склавінів. Протягом наступних десятиліть розселення А. йшло дуже швидко і на 80-і роки 6 ст. привело до повної слов’янізації північних Балкан (територія сучасної Болгарії та Югославії). Від 568 р. у зв’язку з вторгненням аварів і заснуванням в Трансільванії (сучасна Румунія) аварського каганату, почалися аваро-слов’янські війни, що на поч. 7 ст. призвели до розпаду антського політичного об’єднання.

Культура А. відома на підставі писемних та археологічних джерел. А. обожнювали сили природи. Вони мали капища, де стояли зображення ідолів з каменю або дерева (частина з них досліджувалася археологами). Високого рівня досягло ужиткове мистецтво, особливо - в ювелірному ремеслі. Відомі кілька орнаментних стилів - геометричний, так званий "звіриний" тощо. Своєрідна, яскрава культура А. була одним з компонентів при формуванні у пізніші часи давньоруської культури.

[ред.] ДЖЕРЕЛА:

Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.- Луцьк: Вежа, 2000.
Рад. енциклопедія історії України.- К., 1969.- т.1.
УРЕ.- К., 1962.- т. 1.
Валентин СЄДОВ. ЕТНОГЕНЕЗ РАННІХ СЛОВ’ЯН.