Шевство
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Шевство, поширене на Україні ремесло, що займається виробництвом і направою взуття. Відоме з княжої доби (10 в.), коли шевця (ш.) звали «кожом'яка» (кожум'яка) або «усмошвец»; перший виправляв (м'яв) шкіру, а другий шив взуття з черевної шкіри («чреве», «черевіе») тварин, звідки і сучасна назва «черевики». Спочатку майстер взуття був кожом'якою і шевцем. У літописі «Повість временних літ» записана леґенда про звитяжця кожом'яку, який 992 за кн. Володимира В. переміг у поєдинку печеніга під Переяславом; у Радзивіловському літописі кожом'яку названо «Ян Усмошвец», а на Україні зберігся переказ про Кирила чи Микиту Кожом'яку.
У більших м. (Київ, Чернігів, Переяслав) ш. мали свої дільниці чи вулиці. У Києві на Подолі існувала іст. місцевість Кожум'яки, розташована між Старокиївською горою і Замковою горою, де жили за Київ. Руси ремісники-ш.-кожум'яки (тепер на цьому місці проходить Кожум'яцька вулиця). З цих часів ш. творили свої т-ва, своєрідні зародки пізніших цехів. Тат. навала допровадила до занепаду Ш., яке знову відновлювалося з другої пол. 14 в. завдяки постанням цехів у системі маґдебурзького права.
Один з перших шевських цехів постав у Перемишлі 1381, згодом вони поширилися в м. і м-ках Галичини, Волині й на Наддніпрянщині. З 16 в. на зах. укр. землях почалася дискримінація укр. ремісників, яких не хотіли прийняти до цехів, бо, напр., привілеями у Львові користувалися тільки шевці-католики, поляки або німці. Тому й велася боротьба укр. майстрів львівського шевського цеху 1639 за рівноправність з поль.
Один з найбільших цехів ш. був у Києві, що з поч. 16 в. знаходився на Подолі. Цей шевський цех мав свій устрій, своєрідний одяг (уніформу), свою корогву і печатку. На емблемі подільських ш. було зображено великий чобіт в оточенні різних жін. чобітків і черевиків. З сер. 18 в. споруджено у Києві будинок шевського цеху в стилі укр. барокко. У цьому будинку відбувалися збори братчиків — майстрівшевців, як також їхні суди, урочисті церемоніяли і ритуали. У цьому ж будинку діяла також школа для міщаншевців. У 1762 київ. шевський цех об'єднував 643 майстрів. У Києві він проіснував до 1886, коли його перетворено на спілку «Взаємодопомога».
Добре організовані були ш. у Гадячі, де в 1730-их pp. було кілька шевських проф. спілок. У 17-19 вв. Ш. розвивалося також у Полтаві, Чернігові, Новгород-Сіверському, Стародубі, Ніжені. Головнішими осередками шевського домашнього промислу на Наддніпрянщині були Решетилівка, Охтирка, Березна, Сміле, Ічня, Котельва, Семенівка та ін.
За австр. переписом 1773 у Галичині працювали 5 500 ш. Тут шевський домашній промисел був розвинений у Городку, Куликові, Буську, Угневі (виробництво чобіт), Старому Самборі, Риботичах, Надвірній, Бучачі, Потоці. У м-ку Угневі існувала в 1889 — 99 pp. єдина в Галичині фахова школа для підвищення кваліфікації ш., якою керував О. Целевич.
До сер. 19 в. Ш. було ручне, згодом у великих підприємствах напівмеханізоване. До 1917 шевське ремесло постачало 90% продукції взуття, решта, вироблялася фабричним способом. Почавши з 1920-их pp., розвинулася фабрична продукція взуття (див. Взуттєва промисловість).
Ш. тісно пов'язане з укр. побутом, від нього походять пріз"вища: Швець, Шевчук, Шевченко, Шевців, Шевчишин; топонімічні назви: Шевське, Шевці, Шевцівка, Шевченки, Кожум'яки (частина Києва), Шевцівчак. Ш. залишило тривкі сліди в нар. творчості і фолкльорі.
Література: История культуры Древней Руси. Т. 1: Материальная культура. М. — П. 1948; Оришкевич І. Угнівські шевці. У зб. «Угнів та Угнівщина». НТІП, 1960.
А. Жуковський
 |
Це незавершена стаття з Енциклопедії українознавства. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
