Степовий говір
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
СТЕПОВИЙ ГОВІР — один з новожитніх говорів південно-східного наріччя, найпізніший за часом формування, найбільший за територією поширення. Охоплює пiвд. р-ни Кіровоградської, Дніпропетровської, Луганської. областей, Крим; окр. р-ни (крім західних) у Миколаївської і Одеської областях, Запоріз., Донец., Херсон. області; в Краснодар. краї Росії; окремі. говірки у півд.-схід. частині Румунії (дельта Дунаю). Межує на півночі з середньонаддніпрянським говором, на півн. сході — із слобожанським говором, на півд. заході — з румунськими і молдовськими говірками, на півн. заході — з подільськими говірками, на сході — з рос. говірками. Степовій говір активно формувався у 17 — 19 ст. на середньонаддніпр. і слобожан. діалектичній основі, з вкрапленнями говірок пiвн. і півд.-зах. типів. У різний час зазнав впливу російських, болгарських, молдовських, частково — сербськ, грец., німецьких говірок. У межах степового говору невиразно виділяються наддніпрянські, західностепові і південнобессарабські говірки.
Зміст |
[ред.] Фонетичну систему степового говору характеризують такі риси:
1) наголошений вокалізм шестифонемний:
і у;
и
е о
а
ненаголошений вокалізм п’ятифонемний, варіативний, може мати такі типові структури:
і у, і у;
ие(еи) о ие(еи) oy
а а
2) помірне укання — переважно перед складом з наголошеними í, ý у більшості говірок (тоубí, зоузýл’а); як зворотне до укання гіперичне окання (очи́теил’);
3) спорадично обнижеш вимова “і” різного походження як “и” (рил’á, фигýра);
4) регулярний розвиток “ę” як “а”, зрідка — як “е”, “и”, “і” (колóд’ез’, дéв’іт’);
5) неоднаковий розвиток “ě” — переважно як “і”, зрідка — як “и”, “е”, “о”, “у” (ди́рка, ц’ул’увáти);
6) відносно рідке вживання протетичних приголосних (вýлиц’а, йіржáти, але óстрий, ýса);
7) пом’якшена вимова “ч’ “ (курч’á, ч’ужи́й);
8) зміна функц. навантаження окр. фонем: “р’ “ — у наддніпр. говірках (р’ама), “р” — у західностепових (зорá, гарáчий); в окремих говірках вживання “ф” зам. “хв” (фали́ти, фіст) і “x” зам. “ф” (хунт);
9) неоднаковий розвиток сполуки губний приголосний +j (здорóвл’а, здорóвйа);
10) відсутність в окр. словоформах чергування задньоязикових приголосних г, к, x з шиплячими і свистячими приголосними (на дорóг’í, рук’í);
11) перед глухими і в кінці слова дзвінкі приголосні оглушуються (т’áшко, міх ‘міг’);
12) заступлення “т’ “ на “к’ “ в окремих словах (к’íсно, к’íсто).
Наголос у степового говору динамічний; особливістю захід. говірок є збереження півд.-зах. типу наголошування займенників (мóго, твóго); в окремих говірках зміна наголосу лексикалізована (полоўни́к, сорокови́й, уз’áли та ін.).
[ред.] Особливості словозміни степового говору:
1) при збереженні протиставлення твердого й м’якого різновидів відмінювання іменників виразний вплив твердого різновиду на м’який і мішаний (дав. в. — з’áт’ові, товáришові, ор. в. ковал’óм, пáл’ц’ом);
2) у частині говірок спостерігається розподіл уживання паралельних закінчень род. в. одн. іменників І відміни: під наголосом -и (гори́, нори́), не під наголосом -і (хáт’і, хмáр’і);
3) зрідка у говірках зберігаються давні закінчення род. в. одн. іменників III відміни -и (рáдости, сóли);
4) в ор. в. одн. іменники І відміни можуть мати паралельні закінчення -ойу, -ейу, -ой, -ей (земл’óйу, душóй);
5) помітний вплив закінчень іменників ч. р. на іменники ж. і с. р. у род. в. одн. (хат’íў, ноч’íў, озéр’іў, тел’ат’іў);
6) паралельні закінчення широко відомі в іменниках колишніх t-основ: у род. в. -ати, -ат’і, -а (тел’áти, тел’áт’і, тел’а), дав. в. -у, -ату, -атов’і, ор. в. -ам, -ом, -атом;
7) паралельні закінчення властиві ор. в. множинних іменників (сáн’ми — сáнами, гóн’ми — гóнами);
8) у ряді говірок збереглися форми двоїни іменників ж. р. при числівниках два, три, чоти́ри (три йам’і, ч’оти́р’і корзйн’і);
9) відсутність у формах непрямих відмінків особових займенників приставного “н” (кóло йéйі, на йóму);
10) у наддніпр. говірках поширені нестягнені форми займенників — мойóго, свойóго;
11) при дієвідмінюванні виразна тенденція збереження структури основи — кінцеві приголосні д, т, з, с у 1-й ос. одн. теп. ч. переважно не чергуються (крут’ý, вóз’у);
12) можливе паралельне закінчення 3-ї ос. одн. теп. ч. — зрідка з кінцевим “т’ “ (рóбит’, хóдит’), але переважно без кінцевого “т’ ” (рóбе, нóсе).
[ред.] Синтаксичні особливості степового говору:
1) вираження іменної частини складеного присудка у формі наз. в. (він був хаз’áйін);
2) широке використання прислівника де у ролі обставини місця дії замість куди (де йдеш?);
3) переважання безприйменникових конструкцій ор. місця над прийменниковими по + ім. у місц. в. (йíхати степом, пливти́ водóйу);
4) приєднання підряд. означальних речень до головного сполучними словами шо, котрий, де.
[ред.] Лексичні особливості степового говору:
мають здебільшого вузьколокал. характер, часто зумовлені міжмовними контактами різного часу, напр.: бакáй ‘вибоїна, яма’, каби́ц’а ‘пічка у дворі’, кирд ‘велика отара овець’, ґард ‘споруда на річці для лову риби’, киргáн ‘лодник на березі річки, озера для зберігання риби’, вáда ‘рівчак для поливання городини’ та ін. Cтеповiй говiр досліджували С. Габ, О. Горбач, П. Гриценко, Й. Дзендзелівський, В. Дроздовський, Т. Заворотна, О. Миртов, А. Москаленко, А. Мукан, Я. Нагін, В. Негрескул, Г. Пелих, Т. Поляруш, А. Поповський, І. Приймак, С. Самійленко, Т. Сікиринський, З. Сікорська, Л. Терешко, В. Чабаненко, Б. Шарпило, Т. Шевченко, M. Шумко, Б. Юрковський та ін.
[ред.] Джерела
П. Ю. Гриценко. ЕНЦИКЛОПЕДІЯ "УКРАЇНСЬКА МОВА"КИЇВ 2000
