Сверстюк Євген Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Євген Олександрович Сверстюк (13 грудня 1928, село Сільце Ковельського р-ну на Волині) — доктор філософії, редактор газети «Наша віра», президент Українського пен-клубу.

Батьки — селяни. Освіта — Львівський державний університет, відділення «логіка і психологія» філологічного факультету (1947 — 1952), потім — аспірант Науково-дослідного інституту психології Міносвіти України (1953 — 1956). Працював викладачем української літератури Полтавського педагогічного інституту (1956 — 1959), старшим науковим працівником НДІ психології (1959 — 1960), завідуючим відділом прози журналу «Вітчизна» (1961 — 1962), старшим науковим працівником відділу психологічного виховання НДІ психології (1962 — 1965), відповідальним секретарем «Українського ботанічного журналу» (1965 — 1972).

У 1959, 1960, 1961, 1965 (за виступи проти дискримінації укр. культури), 1972 (за промову на похороні Д. Зерова) рр. звільнявся з роботи за політичними мотивами. Переслідуваний протягом pp. за участь у «Самвидаві» і протести проти арештів і незаконних судів, у січні 1972 року — заарештований і в березні 1973 засуджений за статтею 62 ч. I КК УРСР за виготовлення і розповсюдження документів «самвидаву» до семи років таборів (відбував у ВС — 389/36 у Пермській області) та п'яти років заслання (з лютого 1979-го — столяр геологічної експедиції в Бурятії). З жовтня 1983-го по 1988 рік працював столяром на київській фабриці індпошиву № 2.

Автор книг, численних есе і статей з літературознавства, психології і релігієзнавства; поезій, перекладів із німецької, англійської, російської мов.

Низка літ.-крит. есеїв Є. Сверстюка, публіцистично актуалізованих у пов'язанні з проблемами сучасности, об'єднані спільною ідеєю боротьби за суверенність укр. культури від І. Котляревського до наших днів. Деякі з них появилися (гол. у першій пол. 1960-их pp.) в ж.: «Вітчизна», «Дніпро», «Жовтень», «Дукля» (есей про М. Зерова«Гострої розпуки гострий біль»), газ. «Літ. Україна»; ін. (з кін. 1960-их pp.) у «Самвидаві» («Котляревський сміється», «Остання сльоза» — про Т. Шевченка, «В. Симоненко — ідея», «Слідами казки про Іванову молодість» та ін.), передруковані за кордоном (гол. у зб. «Широке море України», 1972, «Панорама найновішої літератури в УРСР», 1974). Окремою кн. (у «Самвидаві») вийшов есей «Собор у риштованні» (1970) - про роман "Собор" О. Гончара.