Пістинь

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Стародавній герб Пістиня ХІІІ ст.
Основні дані
Дата заснування:	1375
Площа:	км²
Населення:	близько 4 000
Щільність населення:	осіб/км²
Висота:	400 м. над рівнем моря
Поштові індекси:	78633
Тел. код:	03478
Географічні координати:	48° 31' 50" пн. шир. 25° 02' сх. довг.
Веб-сторінка:
E-Mail:
Політика
Сільський голова:	Пліхтяк Василь

Село Пістинь розташовене на березі річки Пістиньки. Праваої притоки Пруту. Перша письмова згадка про Пістинь 1375 р.) пов'язана виясненням права власності на соляні джерела, що тут знаходились. У 1416 році король Владислав Ягайло під тверджує надання села Пістинь (Pyestina) Василькові Тептуковичу.

За легендою засноване монахами. Легенда розповідає, що поселенці, прийшовши сюди, побачили «...довкола пусто, жодної тобі людини за весь день переходу…». «Пусто тут безпечно тут, то ж піст триматимемо, щоб Бог благословив це місце на безпечне щасливе проживання...»

Своєму розквіту Пістинь завдячує - сировиці. Соляні промисли були оновним джерелом прибутку мешканців Пістиня. Вже в 1515 році в податковому реєстрі основними були податки з солеварень. В ті часи село належало родині Бучацьких, які належали до української шляхти, родовід якої бере свій початок ще з князівських часів.

У планувальному відношенні село мало витягнуту структуру вздовж річки, переважно по лівому березі. У панорамі поселення домінували виробничі споруди солеварних промислів. У північно-східній частині села, на горі Замчище, знаходилось укріплення власника. Це городище-притулок, що складалося з двох частин: верхнього «замчища», тобто самого городища, нижнього «замчища» — форпосту у вигляді валів дерев'яних стін — огорож з вежами, охороняли підходи до основних укріплень. Власники земель будували такі укріплення в першу чергу для власного захисту татар. Багато міст зазнавали неодноразових нападів ординців: протягом 1600-1629 pp. на Коломийський повіт, куди тоді входи ла Косівщина, татари вчинили 20 набігів. Найбільш спустошливий набіг на Пістинь був 1621р.

Немало збитків завдавали селянським господарствам так звані «домашні війни», вели собою феодали. 1664 року понад 400 селян 24 драгуни з гарматою спаського маєтку магната Яблоновського напали на жителів Микитинців і Пістиня. час під сутички загинуло декілька осіб. У 1600 році в західній частині села на невеликому столоподібному плато споруджується дерев'яна п'ятизрубна церква Успіння Пресвятої Діви. З метою захисту знищення розорення святині навколо зводиться монастирське укріплення, з валами кам'яними мурами, залишки яких простежуються сьогодні.

Белзецькі, Потоцькі та Яблоновські в місцевої української шляхти різними способами захопили землі сіл, зокрема, Пістинь стає власністю Потоцьких. Польські пани руками селян зводять замки. В архівах згадується Пістинський замок, що побудований у 1688 році в урочищі Шкарбан, тепер Штурбак. Прекрасно збереглися його потужні земляні укріплення. Замок був збудований в ідеальному з напільної сторони його захищала глибока долина струмка (тепер Штурбак), з сторони — прямовисний берег річки, що значно ускладнювало до нього. В архівах зберігається також план будинку-тюрми квартири гайдука в Пістині, що були розташовані на замку.

У 1756 році Пістинь одержує Магдебурзьке право. У цей час посеред поселення формується типове містечкове середмістя. У збільшується частка польського та єврейського населення. В основі господарської діяльності містечка надалі залишається виварювання та торгівля сіллю. Розвитку також набуває кушнірство, шевство, керамічний промисел. Розвиткові ремесла та швидкій забудові середмістя сприяють торги та ярмарки, регулярно проводяться у містечку. Солеварня проіснувала в до кінця XVIII століття. Ще у 1777 році за солеварнею австрійський уряд закріпив долю виробництва солі в 13000 соток.

У 1794 році у відкривається початкова народна школа. Відомості про існування у цей час двох церков: Благовіщення, та Успіння Святої Богородиці, костьола, єврейської синагоги. Культові споруди були збудовані з дерева. Багату інформацію про планувальну структуру містечка та характер його забудови у XVIII половині XIX ст. доносять до нас карта Галичини Кумерберга з 1852 року та Кадастральний план території Пістиня з 1858 року. Карта 1852 року показує, що місто мало забудову досить велику територію. Ріка Пістинька розтинала поселення на частини. З лівого берега розташоване було середмістя з ринковою площею, церквами, костьолом, дворами власника та більшістю житлової забудови. На правому березі ріки розташувався присілок Вибранівка та недавно збудований курорт-купальня. Решта забудови містечка, крім щільно забудованого середмістя, була дуже нерегулярно живописно «розкидана» по закручених вулицях, вуличках, численних струмках. У західній частині містечка на штучно прокопаному перешийку ріки був влаштований водяний млин,«який виконував ще й функцію сукновальні.

У середині XIX ст. місто мало право на проведення в році 11-ти ярмарків, що було значно більше, у будь-якого близько розташованого міста. Встановлені польськими королями строки проведення в гуцульських містах ярмарків торгів 1835 1837 pp. австрійський уряд переглянув. Так, у привілеї, виданому м. Кути 28 березня 1835 року, було затверджено чотири ярмарки з конкретними датами проведення: 30 січня, двадцять червертого дня по Великодню, 26 вересня 13 листопада. Косівські та Пістинські ярмарки узаконено цісарськими привілеями 20 січня 1837 року. В Косові ярмарки дозволялось проводити в четвер першого тижня по Великодню, у вівторок перед Вознесінням Христовим, 25 серпня та 11 жовтня, а в — 29 березня, в понеділок по Зелених святах, 8 серпня 10 вересня. А вже з 18 березня 1881 року в відбувалося 11 ярмарків: 5 січня, 17 березня, в четвер по Великодню, в понеділок по Зелених святах, 30 червня, 27 липня, 29 сер пня, 18 жовтня, 8 30 листопада, 30 грудня.

З повідомлень «Временника» Ставропігійського інституту за 1881р. дізнаємося, що ярмарки у Галицькій Гуцульщині ділились на одно-, дво-, три- чотириденні. Так, одноденними були ярмарки Делятина, два косівських (на Вознесіння Господнє 15 серпня), один пістинський (31 грудня) три Надвірної. Дводенні проводилися в Косові (у четвер першого тижня Великого посту) (5-6 січня, 17-18 березня, в четвер-п'ятницю по Великодню, в понеділок-вівторок по Зелених святах, 30 червня — 1 липня). Чотириденні ярмарки відбувалися тільки в Кутах і Пістині. В.Задорожній стверджує, що ярмарків у тому чи іншому визначалися так, щоб вони не збігалися строками ярмарків у сусідніх містах. Враховувалася передусім пеціалізація ярмарків. Так, великі спеціалізовані ярмарки збиралися у Делятині, Косові, Надвірній, й Яблунові. Наприклад, у Делятині відбувалися знамениті на всю Галичину ярмарки на вовну в Надвірній — худобу овець; в Яблунові — худобу, а в Косові — на сіль, яблука. Сюди приїжджали купці з різних регіонів України та багатьох європейських країн. В. Грабовецький підкреслює, що на гуцульських ярмарках бували купці з Польщі, Угорщини, Молдови.Очевидці розповідали, що в Надвірній протягом дня продавали до 6000 штук овець, а отари розтягалися майже до Делятина. У Кутах (1833) бували купці з та скуповували у місцевого населення худобу спроваджували на ярмарки чеського міста Оломоуц. За кількістю проданих та закуплених товарів, а також величиною торгових операцій гуцульські ярмарки ділились на середні великі. На нашу думку, ярмарки першої, величини були чотириденні (Кут, Пістиня), другої — дводенні (Косова Пістиня), а третьої — одноденні ярмарки (Пістиня, Яблунова). Великі ярмарки мали характер оптового торгу. Середні ярмарки обслуговували регіональну торгівлю, а — навколишні найближчі буковинські, покутські закарпатські села. Постійними фігурами середніх дрібних ярмарків були торгівці-скупники вірменського та єврейського походження.

В ядрі передмістя була розташована прямокутна ринкова площа, щільно забудована з трьох сторін. Північна незабудована сторона площі «впиралась» у помістя з фільварком. Тут же, зліва нього, на коротенькій вулиці знаходився дерев'яний костьол. Посередині ринкової площі утворився невеличкий квартальчик з яток, торгових будинків-крамниць, якими притулилася ратуша. Парцелярія ділянок по периметру площі дещо різниться: західна сторона характер забудови, коли будинки чергуються вузенькими проходами; південна східна сторони мають суцільнорядовий характер забудови, який лише зрідка переривається проходом. Ширина площі з заходу на схід становить приблизно 100 метрів. Переважна більшість 90 будинків на середмісті були дерев'яні. На південь середмістя, на площі знаходився ще один водяний млин. До нього можна було вигнутою вуличкою. Квартали забудови по периметру ринку були з тильної сторони вулицею, яка дуже нерегулярним неправильним півколом оминала утворюючи ще маленькі площі в південно-східній та південно-західній частинах середмістя. Тут же була розміщена синагога. Єврейське кладовище знаходилось на північний схід середмістя на невеликій віддалі, в занедбаному стані воно зберігається донині завдяки кам'яним бетонним надгробкам.

У 1870 році в нараховувалось 2976 мешканців. У 1880 році було вже 3113, яких 63 особи проживали на Вибранівці. На рубежі XX ст. село славилось своїм кушнірством, кожухарським промислом. Ця продукція поставлялась мешканцями на торги та ярмарки в Коломию та Снятии. Частина ремісників, що займались цим виробництвом, були безземельними. Відомо, що вони шили вироби на замовлення жителів Косівського, Снятинського, Коломийського та інших повітів. Причому, ремісники Пістиня спеціалізувались більше на виготовленні кептарів, у той час як Косів, Кути — на виготовленні довгих кожухів.

У 1910 році в діяла читальня «Просвіта». Населення містечка на початок 1939 року становило 3900 осіб, з них українців — 2750 чол., євреїв — 570 чол., поляків — 380 чол., так званих латинників, українців католицького віросповідання — 200 чоловік. За документальними даними, польського населення працювала ремісниками, переважна більшість українського населення та латинників були у сфері праці пов'язані землеробством та виробництвом товарів народних промислів — кушнірством, ткацтвом, вишивкою, різьбярством, керамікою.

Внаслідок двох світових воєн забудова середмістя Пістиня повністю втрачена. Втрачено також адміністративний статус містечка, що призвело до слабкого контролю форм архітектурно-містобудівного розвитку поселення, правильного вибору типів його забудови та цілісного історично-спадкоємного розвитку його містобудівної структури. В селі більшістю землі володів поміщик Ян Яворський, а лісом — Леонард Тарнавський. Яворський мав 300 гектарів землі. Жили пістинчани в несприятливих умовах. Взимку в одному приміщенні тулились люди, худоба. Все це приводило до захворювань. Серед них було багато хворих на ту чи іншу хворобу. Люди не знали лікаря, лікувались у знахаря травами, димом т.п. У старі часи медицина була на такому низькому рівні, а лікування коштувало так дорого, що селянин не собі дозволити лікуватись у лікаря. Приплив народу в село та перетворення села Пістинь у містечко в 1857 році привело до того, що жителі приватно засновують лікарню.

За часів панування Австро-Угорщини освіта в селі була на дуже низькому рівні. Тут була лише однокласна школа, з 1884 р. — 2-класна, до 1936 року школа мала 5 класів. Приміщення для школи здав суддя Пістиня за велику плату. Тягнучись до світла знань, люди збирають гроші купують у власника цей будинок. До 1939 року в селі були суд, жандармерія, 16 шинків, церкви, костьол, синагога, ґуральня. Це все лише для 3720 мешканців.

Пістинь відомий на початку XIX ст. виробництвом добрих; поливаних мисок, гарно виписаних з характерними відтінками зеленої глини-поливи, форми свічників, баранчиків з вазонами на спині та кахлів, верет, полотна, кептарів. Пістинь — місце творчості Петра Григоровича Кошака, одного з небагатьох відомих гуцульських майстрів художньої кераміки кінця XIX — початку XX ст. Творчість П.Кошака базується на глибоких знаннях народних традицій займає належне місце в розвитку народного мистецтва Гуцульщини. Народився Петро Григорович 1864 року в с. Москалівка в гончара-бідняка. У 9 років хлопчина залишився круглим сиротою. зазнав поневірянь злиднів, був пастушком, наймитував. Повернувшись солдатської служби в 25 років, Кошак оселився в розпочав гончарне виробництво лише з метою заробити на прожиття. Спочатку робив звичайний посуд на ярмарки, потім почав розписувати візерунками. Його вироби навічно увійшли в художньої побутової кераміки Косівщини.

Про важливу роль Пістиня свідчить те що на початку 20 століття Оренштайнове видавництво надрукувало 3000 поштових карток із видами Пістиня.

Пістинь має багату культурно-просвітницьку, літературну, політичну та релігійно-духовну спадщину. Збереглися відомості про священиків більше як за 150 років. Ними були Ключовський (1741 p.), о. К. Блонський, о. О. Левицький (1866-1882), о. Г. Пасічницький (1882-1896), о. О. Самсон (1896-1906), о. А. Арсенич (1906-1930), о. Бсовський (1930-1932), о. В. Бабин (1932-1950), о. М. Лютий (1950-1965), о. П. Лютий (1965-1970), о. Р. Миронів (1970-1976), о. В. Воєвода (1976-1978), о. Федорак (1978-1982), о. М. Синеджук (1982-1987), о. В. Романюк (майбутній Патріарх УПЦ-КП), о. А. Семчук (1982-1992), о. В. Буянов П992-1993), з 1993 р. — о. Петро Дяків — перший священик з числа жителів села.

Мабуть, найбільш видатною фігурою серед служителів культу був Кирило Блонський — громадський діяч, посол до австрійського парламенту (1848 p.), організатор шкіл, збирач фольклору та матеріалів до словника народних тво рів, перекладач з латинської та німецької мов. К. Блонський був добре знайомий з членами «Руської трійці». Я. Головацький, що був священиком в сусідніх Микитинцях (1842-1846), часто гостював у пароха Блонського в Пістині. Другою цікавою неординарною особою був о. Августин Арсенич (1872-1939 pp.). Дочка Августина Ірина була нареченою січового стрільця Андрія Баб'юка, який називав Ірчик правдоподібно, взяв свій літературний псевдонім Мирослав Ірчан. На запрошення брата Романа в гостинному домі о. Арсенича перебували українські стрільці — композитори Г. Купчинський, М. Гайворонський, Л. Лепкий, скомпонували пісню «Ірчик» про красиву дівчину з личком як папірчик. Згодом Ірина вийшла заміж за інженера з Шешор Д. Бурачинського переїхала на проживання до чоловіка. В гості до інженера державних приїжджали композитори Ярослав Барнич та Сімович. У домі Бурачинських була створена пісня «Гуцулка Ксеня», прис вячена дочці Ірини.

Звичайно, заслуговує на увагу постать о. Василя Романюка (Патріарха УПЦ-КП). Його духовна діяльність в теж була своєрідною. Про політичне життя в селі свідчення у газеті «Громадський голос» за 1913 p., число 10. Вона подає, що в відбулися збори радикальної на яких обговорювалося питання про святкування ювілею Івана Франка. На зборах М. Наваловський поінформував зібраних про значення творчості Франка зав'язав дискусію з питань: 1. Матеріальна допомога для Франка. 2. Поширювання його творів селянством. На цих зборах був обраний комітет, якому було доручено зайнятися підготовкою до свята. Комітет, щоб надати йому імпозантности, вирішив запросити на свято українських послів Кирила Трильовського Лаврука. Уже в 20-х роках у селі діяв кооператив «Згода», (голова Дмитро Атаманюк, бухгалтер Василь Кічак). Спортове товариство «Каменярі» в засноване в 1936 році. На установчих зборах товариства делегатом до повітового союзу «Каменярі» був обраний Василащук Дмитро.

Це незавершена стаття з географії України. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.