Обговорення:Історія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Взагалі питання можна сказати велике: " УПА Нація чи держава?"
Багато істориків полемізують і до точного висновку не можуть дійти так УПА є захисник чи ворог народу, як їх ще називають терористами. Так я скажу: Хоч і більшість з них повстало на захист рідної батьківщини, але в них мало було людей тому, що кожного не брали у партизани (боялися за їхню безпеку), а з другої сторони це можна подивитися як таємний агент, що і як радянська влада мала таких агентів. Так одного разу коли взяли за підозрою хлопців за те що вони співвпрацювали з повстанчою армією і їх посадили на причипта повезли на допит!!! Тим часом коли їхали ці хлопці побачивши трактора, партизани розтріляли їх не знаючи, що це прості хлопці яких взяли на допит радянська влада, але коли стріляли один спасся чудом і коли один скрикнув не сріляй і назвав доного з них вони запитали його: Ти хто такий і звітки ти знаєш мене? А оказується коли він був ще малим то він до того хлопця носив молоко і тому знав його! Вони ж вибачилися перед ним, а що там вибачення зграя молодих юнаків загинуло, але це ще не все адже радянській вояка випригнув як побачив щось підозріле!! А цьому юнаку сказали: ти скажи, що ми не знали, що там прості хлопці, ми думали та радянські вояки їдуть! Цей юнак побіг з простріленою рукою через ліс.
Однак УПА боролася за свою волю, за народ український хоч і за чей вчинок вони набули негативного розголосу. Подібні заходи національно-патріотичного звучання пройшли в липні-серпні у багатьох містах і селах Волині.
Однак з 29 серпня на зміну воєнній німецькій адміністрації прийшла цивільна. Волинь, Поділля і значна частина східної України були реорганізовані у Райхскомісаріат «Україна». Керувати цим новоутворенням Гітлер призначив Еріха Коха, відомого своєю жорстокістю та ненавистю до українців. Його «столиця» була не в Києві, а в Рівному, що було визначене головним містом Волині. (29) Кох приступив до керівництва з негайної заміни місцевих органів цивільної влади. Сільські старости, голови та апарат міських і районних управ, що вважали себе підвладними відродженій українській державі, негайно зміщались, а деяких навіть арештували. На їх місце буде призначено людей, не пов'язаних з ОУН Бандери. Була розпущена українська міліція. ЇЇ замінила допоміжна поліція, в яку теж було заборонено приймати прихильників ОУН-Б. Як і в інших окупованих нацистами землях Європи, на Волині першими помічниками нового режиму стали фольксдойчери - місцеві жителі, що змогли довести своє арійське, тобто німецьке походження. В Рівному, Здолбунові, Млинові та Костополі таких напівнімців на початок 1942 р. виявилось декількасот, в т. ч. в Рівному 78. (30) Згодом їх кількість дещо зросла. Це були переважно поляки, пов'язані сімейними узами з волинськими німцями. Саме фольксдойчери стали першими претендентами на керівні посади у новостворюваних Кохом структурах. Слід відмітити, що боротьба за керівні та важливі посади в німецькій адміністрації стала чи не першим полем протистояння між українцями та поляками на Волині під час окупації. Маємо на увазі ті випадки, коли йшлося не про спроби добратись до «щедрого корита», а про можли-вість добувати оперативну інформацію щодо намірів і дій нацистів та спроможність активно реагувати на них. Згодом, коли окупанти почали широко застосовувати злочинні акції типу облав, вивозу людей до Райху, збору контингентів, арештів і т. п., ці люди, а серед них виявилося чимало щирих патріотів України, внесли свій вагомий вклад у боротьбу з окупантами. В кінці 1941 та на початку 1942 р. у більшості міст та населених пунктів нинішньої Рівненщини менш-більш чітко викристалізувалися позиції різних українських національно-патріотичних сил. Судячи з таємного донесення в Берлін, яке 14 листопада 1941 р. підготував начальник СД Волині, ситуація виглядала такою: «...Серед українських політичних течій на Волині ОУН Бандери розгортає, як завжди, найбільшу діяльність. Виглядає, що і нова поліція перебуває під сильним впливом цього руху... Серед українських політичних течій слід згадати також групу ОУН Мельника, яка має ті самі цілі, що і група Бандери, а саме: створення суверенної і незалежної України, але вони виражені в менш грубій формі. УНР під керівництвом Лівицького досить активна, але знайшла підтримку лише серед кількох колишніх офіцерів і вояків армії Петлюри, а також частково духовенства... Скоропадський має популярність у людей похилого віку і серед місцевої інтелігенції... Як підсумок можна сказати, що сьогодні серйозну загрозу становить тільки ОУН Бандери...» (31) Реакцію на таку оцінку діяльності ОУН-Б чекати довелось недовго. Вже 25 листопада 1941 р. наказом №106 усім командам Поліції Безпеки і СД Києва, Дніпропетровська, Миколаєва, Рівного, Житомира та Вінниці доводиться до відома, що: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна), мета якого - створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту знищені як грабіжники. Протоколи допитів мають бути переслані айнзацкоманді ц/5. Цей лист має бути знищений командофюрером негайно після прочитання...» (32) Так ОУН-Б була остаточно загнана у глибоке підпілля. Незабаром поряд з діючими з початку війни загонами отамана Т. Бульби, на півдні та заході Рівненщини появились перші партизанські боївки нової УПА, якій згодом судилось прийняти збройні удари німецько-фашистських, а відтак російсько-більшовицьких каральних військ. Друга конференція ОУН, що відбулась у квітні 1942 р., поряд із стратегічними завданнями здобуття державної незалежності, висунула також ряд конкретних завдань, спрямованих на захист українського населення від організованого нацистами пограбування через непомірні контингенти та інші побори. Організовані більшовиками на Волині колгоспи і радгоспи стали неоцінимим подарунком для гітлерівців. На базі цих господарств вони організували т. зв. лігеншафти, тобто державні господарства; праця в яких стала для українських селян кращою з гірших форм дореволюційної панщини. Але організований окупантами продуктовий конвейєр з Волині у Райх діяв недовго. Вже з літа того року поставки хліба, м'яса, шерсті, лісоматеріалів у Німеччину стали різко падати. Саботаж став все більш дієвим. Як повідомляв у Берлін начальник поліції безпеки Волині 4 грудня 1942 р. «Наочний образ про наслідки поборювання банд дають дотеперішні результати акції заготівлі зерна в секторі командира Рівного. Загалом у секторі, навіть у районах, заповнених улітку бандитами, можна було перевести акцію на 80 до 100%. Зате райони Пінська, Костополя і Сарн стоять далеко позаду в заготівлі через сильну активність банд: Пінськ 28%, Костопіль 32-35%, Сарни 25-30%'. У секторі команданта СП та СД Рівного у звітний період сталося 100 нападів бандитів переважно для захоплення продовольства. Майже повністю зруйновані чотири державних господарства, багато мерій, молочарень. Пограбовано багато соток центнерів збіжжя і велику кількість худоби...» (33) Другим напрямком боротьби УПА з німецькими загарбниками стало рятування людей, і в першу чергу молоді, від насильницького вивезення на примусові роботи до Німеччини. Цю боротьбу в одинаковій мірі підтримували усі антифашистські сили і рухи Волині. Той факт, що значна частина сіл і навіть містечок північно-східної Волині та Полісся в 1942-43 рр. перебували під контролем та захистом УПА та УНРА, значно сприяли збереженню багатьох тисяч юнаків і дівчат від рабської праці у Райху. Як читаємо у звіті «Збройна самооборона українського народу»: «Із призначеного контингенту сьогодні (1943 р.) на роботу в Німеччину виїжджає не більше 5% назначеного контингенту людей». (34) Найкращим показником цього напрямку боротьби українських антифашистів можуть служити офіційні дані про кількість насильно вивезених до Райху з України людей. В той час, як із південно-східних областей (Сталінської, Запорізької, Дніпропетровської) було депортовано до Німеччини від 252 до 170 тис. людей з кожної, з Хмельницької - 114 тис, з Житомирської - 75 тис., то з Рівненщини вивезено до Райху 22 тис, з Волинської області - 20 тис. (35)
червні, липні та серпні 1943 року німецька окупаційна влада направила проти УПА 10 тисяч солдатів, 10 моторизованих батальйонів, 50 танків та 27 літаків. Ці війська складалися з частин СС, німецької поліції, відділів польської поліції, угорських військ та інших. Це була, по суті, каральна експедиція, спрямована не тільки проти УПА, але й цивільного населення, яка мала на меті “придушити народне повстання на Волині”.
Якщо взяти до уваги, що у 1943 році, крім нацистів, проти УПА активізували боротьбу радянські партизани, зокрема загони Сидора Ковпака, що повернулися з Карпатського рейду, то стане зрозуміло, в якій критичній ситуації опинилося українське підпілля. За цих обставин керівництво УПА аж ніяк не було зацікавлене у тому, щоб одночасно з боротьбою проти двох тоталітарних монстрів відкривати ще третій фронт – збройну конфронтацію з АК, загалом з польським підпіллям. Тому воно докладало багато зусиль для того, щоб не тільки уникнути загострення українсько-польських взаємин, а навпаки, створити союз українських та польських формувань у боротьбі проти двох тоталітарних держав – Німеччини та Радянського Союзу, на, здавалось би, прийнятній для обох народів платформі відновлення незалежної Польщі та України в їх етнографічних кордонах. В ухвалі Другої конференції ОУН (квітень 1942 року) стверджувалося, що українське підпілля виступає “за полагодження польсько-українських відносин на платформі самостійних держав і визнання та панування права українського народу на західноукраїнських землях”.
На початку липня 1943 року ОУН оприлюднила відозву до поляків – винятково важливий програмний документ, в якому переконливо обґрунтовано життєву необхідність об’єднання зусиль українського і польського народів у боротьбі за незалежну Україну і Польщу як визначальну передумову стабілізації міжнародних відносин у повоєнній Європі.
На зламі 1942–1943 років кривавою ареною польсько-українського протистояння стали Холмщина і Підляшшя, а з весни 1943 – Волинь та частково Східна Галичина, внаслідок чого кількість жертв почала сягати десятків тисяч.
У своїх посланнях до духовенства і народу митрополит Андрей Шептицький переконливо обґрунтував гріховність, людиноненависницький характер таких дій та закликав учасників міжнаціонального конфлікту схаменутися, припинити братовбивчу боротьбу та порозумітися.
У зв’язку з різким загостренням українсько-польських взаємин звернення до народу опублікував Український Центральний Комітет за підписом його голови Володимира Кубійовича. У жовтні 1943 року ОУН у поширюваних інформаційних матеріалах зазначала: “Як по одному, так і по другому – польському й українському – боці знайшлися елементи, що дали себе впрягти свідомо чи несвідомо до чужого воза і виконували роботу, що, крім шкоди для національних інтересів власних народів, нічого іншого принести не може”. Тому провід ОУН “осуджує акти взаємних убивств, звідки вони не походили б” і заявляє, що “ні український нарід, ні Організація нічого спільного з тими масовими вбивствами не мають”.
З інформації від 21 січня 1944 року випливало, що вже півроку відбувалися переговори між представником ОУН та Союзом збройної боротьби з метою примирення та співпраці обох народів щодо відбудови їх суверенних держав. 8–10 березня 1944 року українсько-польські переговори проходили у Львові в будинку НТШ на тодішній вулиці Чарнецького (нині Винниченка, 24). Підсумком цих переговорів став спільний протокол з 20 пунктів. Обидві сторони стверджували, що мають спільних ворогів і визнають стан польсько-українського напруження шкідливим та зобов’язуються припинити як внутрішню, так і зовнішню діяльність, неприхильну визвольним змаганням обох народів. Польсько-українські переговори тривали ще у травні та червні.
На жаль, українсько-польські переговори з метою пошуків шляхів примирення істотно не вплинули на пом’якшення збройної конфронтації між двома народами, внаслідок чого продовжували зростати тисячі жертв з обох боків. Свідченням цієї непримиренності була, зокрема, листівка “Комітету визволення Львова”, опублікована в липні 1944 року за кілька днів до вступу радянської армії. Листівка містила такий заклик до АК: “Вояки! Ідете карати! Але не ворога, а бунтівника. Не вояка неприятельського, а бандита… Українська “інтелігенція”, яка стоїть на чолі катів, як і богохульні українські попи, що закликають до різні, є такими самими злочинцями, як і українські хлопи, що йдуть з ножами і сокирами… Тільки тверда, немилосердна рука польського вояка може врятувати східні землі для Польщі, вигубити злочинців, показати, що польський народ є гідний незалежного життя”. З цього заклику не випливало, чи український народ теж достойний такої незалежності.
Відомо, що погляди української та польської сторін щодо причин та наслідків українсько-польського протистояння періоду Другої світової війни різняться.
Будь-який спрощений чи однобічний підхід, якими б добрими та благими намірами його автори не керувалися, не дасть бажаних результатів, бо заганяє, по суті, пошук правди в глухий кут й загалом не тільки не сприяє замиренню, а навпаки – підштовхує та провокує пошуки чергових аргументів до взаємного звинувачення та спроб виявити-таки єдиного і конкретного винуватця. Це не згладжує, а нарощує конфронтаційну напругу у відносинах між двома народами. Не забуваймо, що на меморіальній дошці, встановленій ще 1999 р. у католицькій катедрі Варшави, є такі слова: “Пам’яті поляків, замордованих у понад 2000 населених пунктів Волині і південно-східних кресів Речі Посполитої у 1939-1947 рр. українськими націоналістами ОУН-УПА”. Крім того, у Варшаві на спорудженому пам’ятнику “десяткам тисяч волинських краян, яких нам не було дано оберегти від різні вояками самооборони і Армії Крайової”, пропонується написати ще й таке: “Внаслідок терору і людиновбивства, вчиненого українськими націоналістами, головно з ОУН–УПА, над польським населенням закатовано 60 тисяч поляків”. Не важко спрогнозувати, яку перспективу матиме українсько-польське примирення, загалом доля подальших взаємин двох народів, якщо і українська сторона почне встановлювати такі меморіальні дошки, правда, з цілком іншим, протилежним змістом.
З приводу можливого подібного подальшого розвитку польсько-українських взаємин має цілковиту рацію відомий польський дослідник українського питання Ришард Тожецький, який застерігає: “Сьогодні різні невідповідальні елементи висувають різні дурні пропозиції побудови пам’ятників з гострими написами. Якщо це робимо, то підписуємо власноруч політичне “харакірі” собі у польсько-українських стосунках. І замість думати про примирення, щоб, з одного боку, спертися на Євросоюз, а з другого, на Україну, то матимемо на хребті Росію. Українці, зрештою, теж. Отже, це не лежить ані в українському, ані в польському інтересі”. І далі: “Святкування – чергове політичне “харакірі” зі сторони Польщі. Чи таким чином хочемо прагнути до порозуміння? Як можна авантюрами, які появляються зараз навколо волинського питання, будувати наше спільне майбутнє? Не можна допускати до загострення ситуації. Якщо деякі “мислителі” – вузьколобі політики – допустять до цього, то усі ми програні”.
